Лев Старий
Безголові Ісусики ніколи не плачуть
оповідання
ілюстрації Лева Старого
23.02.22. Львів
Холодно. Мороз. Бемкають дзвіниці. Мій ранок починається із кави, цигарки і Латинського кафедрального собору. Служба польською. Я все розумію. Отець має хриплий голос. Каже, щоб береглись. Пауза. Священник дивиться на нас. Він спокійний, а очі збентежені. Пастир йде, більше нічого не кажучи. Я й досі не вірю, що буде велика війна.
Обід. Повітря таке в’язке, ніби просотане клеєм. Птахи неспокійні. Всередині моїх грудей теж пернатий, він б’ється об клітку моїх ребер. Тривожність. Її я відчую навіть у кістках. На площі Ринок підходить божевільна жінка. Просить цигарку. Каже, якщо даси покурити — не буде війни. Даю їй пів пачки. Вона вихвачує цигарки і тікає, падає на брущатку та кричить, що я хворий, бо війна таки буде. Мороз спав. Почалась потужна злива. Я змокнув до нитки. Такого дощу взимку я ще ніколи не бачив.
Ніч. Львів у померках і у світлі ліхтарів нагадує Рим. Кожен будинок у Львові має свій запах. Я ходжу вулицями, довкіл багато сміху. Знову дощ, потім сніг і нещадна злива. У повітрі пахне кавою. Я не хочу йти до ліжка. Птах поміж моїх грудей нарешті умовкнув. 23:35 пустився лапатий сніг. Заметіль. Брущатка зледеніла. Двері. Ключ. Душ. Ліжко. Сон.
24.02.22. Ранок-день. Львів. Личаківка
Я щось чую. Не можу розібрати, що саме, бо вже кілька років сплю у бірушах. Витягаю затички із вух. За вікном лунає сирена. Голос. Каже, негайно ховайтесь в укриття. Над містом літають літаки. Десь далеко вибухи. Беру телефон. Відкриваю телеграм-канали. Війна. Війна. Війна. Сирена. Сирена. Сирена.
Птах поміж ребер прокинувся. Крилами він силкується зламати мою грудину. Йду в душ. Стою дуже довго під холодною водою. Птах трохи заспокоївся. Одягаюсь. Виходжу на вулицю. Сирена. Дуже гучна. Шмигають літаки. Я курю одну за одною. Страшно.
Тривожність зашкалює. Чую свої барабанні перетинки, вони гупають ніби литаври. Я знаю себе краще від усіх. Якщо десь присяду — пропаду. Свою тривожність і страх я лікую тривалою ходьбою. Я знаю, що сьогодні — це небезпечно, але я все одно йду містом. Довкіл багато людей. Паніка. Кавою більше не пахне. Я відчуваю присмак ржавого заліза. З мого носа задзюрчала кров.
Сирена не втихає. Вибух. Читаю телеграм-канал. Пишуть, десь на околицях Львова впала ракета. Я йду. Рух має допомогти. Панічні атаки гепають моє сухоребре тіло. Будинки Личаківського району. Тут зовсім немає людей. Сирену чути, але не так гучно, як у центрі. Бачу білу собаку. Вона сумна. Дивиться на мене і тікає у кущі. Із зарослів виглядають налякані цуценята. Кров з носа більше не тече.
Личаківський цвинтар. Велика війна. А кладовище працює. Проходжу. За квиток грошей не беруть. Чоловік на вході каже мені, щоб я витер лице. Я вмикаю фронтальну камеру смартфона. Моє обличчя замащене моєю кров’ю. Витертись немає чим.
У Львові я найбільше люблю Личаківські гробівці. Це місце мене заспокоює. Я ходжу. Сильний вітер і мороз. Сирену чути, але віддалено. Мені на голову з дерева впала купка снігу, я підскочив, серце ледь не вискочило. Десь далеко знову роздалися вибухи. Зупиняюсь біля польської усипальні. Тривога в тілі така, що хоч розривай собі груди. Глибоко дихаю. Трохи допомогло. Йду далі.
Зупиняюсь біля скульптури Марії та Ісуса. У сина божого немає голови та кистей. Я довго дивлюсь на матір та сина витесаних з каменю. У верховітті літає вороння. Каркання. На мене падають чорні пера. Вони пахнуть прілістю. Сирена виє, ніби Марія, яка тримає скалічене маля.
Цвинтарем я ходжу десь три години. Я не заспокоївся. Повертаюсь назад. Сирени. Вибухи. Мало людей. Довкіл відгонить попелом.
24.02.22. Вечір. Львів. Катедральна площа
Масивні двері Латинського кафедрального собору риплять. Я заходжу. Тут завжди холодно. Сідаю на лаву. Людей майже немає. У храмі темно. Підсвічується лишень вівтар. Сирени тут не чути. Ноги гудять. Я находив десь 20 км. Раніше б мене це врятувало від тривожності. Та не сьогодні.
Я не католик. І не православний. Я не сповідую жодну релігію. Я вірю в Бога без церковних кліток. Католицькі храми мене ваблять. Люблю приходити і сидіти на їхніх лавах. Дивитись на розпис та скульптури. Спів католицького хору — мене теж заспокоює. Але у цю пору хористи не співають. Я думаю. Якби я народився католиком у Львові. Можливо, я виріс би тим українцем, яким мені за життя вже ніколи не стати? Мова, віра, українська ідентичність, свідоме оточення, якщо з пелюшок в них купається маля, воно виростає іншим, ніж та дитинка, яка жила в суржикомовному, російськомовному просторі.
У сповідальні сидить священник. Він дивиться на мене. Я підіймаюсь і йду до нього. Стаю на коліна, я бачив, що так роблять католики. Отець кладе мені на голову холодні руки і молиться. Я нічого не кажу. Я не сповідуюсь, бо не вірю в сповідальню, я прийшов і став на коліна, бо відчув, що зараз це — як ніколи доречно. Священник більше не молиться. Я підіймаю голову і дивлюсь на нього. Темні очі. Сиві скроні. Впалі щоки. Вилицювате лице. Гострий ніс. Тонкі губи, що кажуть питай. І я запитую: «Чому на Личаківському цвинтарі так багато безголових Ісусів?». Священник дивиться у мої очі. Такий пронизливий погляд. Птах у моїх грудях принишкнув. «Бо безголові Ісусики ніколи не плачуть…» — відповідає він. Ми обидвоє чуємо віддалений, приглушений вибух. І він каже йди. Я молитимусь за тебе. І я пішов, і відчуваю ті молитви й досі.
25.02.22 — 24.02.23. Львів-Київ-Черкаси-Київ
Я хочу добратись зі Львова до Києва. На Львівському залізничному вокзалі багато людей, їх тисячі! Я чекаю потяг 13 годин на платформі у мінус 12. Сирена. Люди біжать в укриття. Люди падають, люди топчуться по тому, хто впав долілиць. Східці в крові. Серветки долі теж. Крики. Обурення. Розпач. Так відчувається війна.
Я у потязі. Їду до Києва 13 годин. 13 мене переслідує. Під Києвом вночі поїзд зупиняється. Нас всіх просять лягти на підлогу. Вдалині ми бачимо пуски ракет. А потім свистять кулі над нашим потягом. Нам поталанило приїхати на столичний залізничний вокзал. Темно. Нас проводять всередину. Там багато людей. Я курю. Дуже багато курю. Бо немає, де купити їжі, все зачинене. Коли куриш — не так хочеться їсти. Я чую сильні вибухи. Такі сильні, що падаю на підлогу. Вікна вокзалу трусяться. Вибухи лунають хвилин 20. Охорона просить всіх спуститись в укриття. Кажуть, багато прильотів по столиці. На Берестейському проспекті точаться жахливі бої. Під ранок я просто лягаю на підлогу. Птах між моїх ребер здається подохнув. Я вперше радію смерті.
Ранок. Метро не працює. Потужні вибухи, я виходжу з вокзалу, бо він скляний, якщо прилетить — нічого не залишиться. Намагаюсь викликати таксі. Не виходить. Мама обриває слухавку: «Нащо ти їхав до Києва!» Відповідаю: «Бо вдома залишився кіт!». 1013 спроба, я нарешті викликав таксі, за 800 гривень. Їдемо. Водій сміється з мене, що я приїхав зі Львова до Києва. Мені не смішно. Біля моста Патона щось відбувається. Полісмени кричать і відганяють машини назад. Починає лунати сирена. Над Дніпром кілька літаків. Не наших, російських. Водій розвертається, ми їдемо до Південного мосту. Блокпост. Ми виходимо, на нас кричать. Виривають паспорти з рук і націлюють дула автоматів в обличчя. «Хто ви? Куди їдете?». Ми пояснили. Вивернули мій рюкзак. Перевірили кишені. Багажник. Нас відпускають. Всі пам’ятають перші дні на блокпостах, я розумію, чому так з нами вчиняли, бо тоді кожного підозрювали у зраді. Я тішуся, що наші військові так ретельно все перевіряли.
Я вдома. Кіт мене радий бачити. А далі все як у тумані. Місяць я працюю під обстрілами на одному із телеканалів. Потім закінчується їжа. Ми з котом їмо протягом тижня морозиво і згущене молоко, у магазинах більше нічого немає. Я втрачаю роботу. Живу два місяці в Черкасах. Брию налисо голову. Хотілось очищення. Я жалкую, що я не змія, яка вміє скидати стару шкіру. Ходжу кожен день по 25 кілометрів, мої методи заспокоєння не змінились. Витрачаю свої заощадження. Повертаюсь до Києва. Розриваю 10-річні стосунки, які колись робили мене щасливим. Знаходжу роботу. Втрачаю роботу. Знаходжу ще одну роботу. Старі друзі — стають кращими друзями. Коли згадую минуле, не розумію свого нинішнього життя. Моє майбутнє закутане у серпанок. Я навчився не планувати. Я навчився прощатись. Я навчився казати ні. Та я ніколи не навчусь розуміти смерть. Хоча розумію, вона щомиті може постукати в мої ребра і вирвати мою полохливу пташку. Лише мить… і мене більше немає…
Весна 2023. Київ
Безголові Ісусики мені часто сняться. А молитву того священника зі Львова я відчуваю й дотепер. Не знаю, чи це вона мене берегла увесь цей рік, чи це Бог. Деякі кажуть, що молитва то слова Бога, а священники то божі язики. Минуло більше як рік, а здається прошмигнуло 10. За понад рік ми прожили кілька життів. Ми стали іншими. Нас лякала наша інакшість. Та ми навчились її приймати. Ми плакали за собою минулими. А зараз те минуле було б недоречно знову пройти.
Та хай там як, а безголові Ісусики ніколи не плачуть…
автор Лев Старий
13 квітня 2023