Жак Жаб'є:
«Дитяча література — це завжди світло»
В одному з попередніх інтерв’ю дитячий письменник Жак Жаб’є говорив, що був би дуже здивований, якби побачив книгу видану у 1941-1945-х. Однак за минулий рік в автора вийшло дві книги. Так, «Справжні історії піратів» побачили світ у вересні 2022-го в Харкові. Увесь цей час видавництво, попри постійні обстріли, продовжувало роботу над проєктом. Для письменника «Справжні історії піратів» стали не просто ще однією книгою, а історією світла. Це світло так чи інакше виникатиме в розмові — про дітей, про минуле, про роботу над книгами чи про виклики дитячому жанрові.
Підготував матеріал Микола Оліярник
свiтло
інтерв'ю
ілюстрація «Провесня»
Як говорити з дітьми про війну
За місяць до повномасштабного вторгнення в доньки Жака Жаб’є заболіло вухо. А вже за кілька хвилин бій у вусі розпочався в одного чоловіка, персонажа майбутньої книги «Бій у вусі». Очевидно, це алегорія війна, бій, який раптом почав розширюватися, щоб так само зненацька зникнути. Як і належить дитячій книжці, тут не пояснюється, чому почався бій. Однак в реальності, а надто після 24 лютого, дітям таки довелося пояснювати те, що відбувається навколо.
«Це поза межами раціонального. Прийняти це неможливо. Як прийняти те, що хтось заради амбіцій чи якихось вигаданих цілей може вбивати інших людей?» — запитує Жак Жаб’є, звертаючи увагу на те, що пояснити війну навіть для себе дорослого — завдання іноді непосильне.
Перші дні вторгнення у сім’ї письменника намагалися не говорити про тогочасні події в присутності дітей, батьки хотіли всіляко огорнути дітей турботою і любов'ю, відгородивши від неминучого. Проте, тривога висіла в повітрі, до того ж в епоху інтернету дуже важко приховувати інформацію. Жак Жаб’є не береться давати універсальних порад, як говорити з дітьми за таких обставин, адже тут завжди повинен бути індивідуальний підхід. Своїм дітям він пояснює те, що відбувається, на прикладі різниці двох історичних світоглядів — тоталітарного та демократичного.
«Можна, звісно, ще спростити й сказати, що це війна добра і зла. Але тут є велика пастка, тому що росіяни теж вважають, що вони на стороні добра. Тоді виникає інше питання — як розрізняти добро і зло. Це важко пояснити, до того ж діти не слухають понад три хвилини. Та загальний наратив такий — зло воює проти добра».
За словами письменника діти розуміють цей споконвічний наратив інтуїтивно і їм не потрібно чітких дефініцій, що таке добро, а що таке зло. Вони переживають його у грі, тим самим згладжуючи для себе тягар війни. Так, на вулицях наших міст, у домівках та школах діти витворюють свій маленький фольклор воєнного часу зі специфічним словником, відомими героями, блокпостами, піснями та легендами.
Дитяча пам'ять
«Найімовірніше вони забудуть війну. Хоча, звісно, у кожної дитини різний досвід, але забуватимуть вони у свій специфічний спосіб», — каже письменник.
Пам'ять, особливо дитяча, побудована так, що негативні спогади стираються найперше. Як приклад, Жак Жаб’є згадує свою поїздку до Грузії ще за радянських часів. Тоді зовсім малим він не запам’ятав майже нічого, окрім пишного запаху кущів самшиту, що особливо відчутний після рясного дощу. Так, наше буремне сьогодення може залишитися у їхній свідомості у вигляді певного запаху, звуку чи мимовільного візуального враження. Інше відійде, зникне. Утім, на жаль, війна назавжди замешкає в дітях бодай на рівні нових інстинктів та рефлексів. Це травма, яка завжди з тобою. Її можна порівняти хіба із втратою близької людини.
Вилучення негативного досвіду — це не лише внутрішня властивість дитячої пам’яті. Це також усвідомлена чи ні терапевтична стратегія батьків щодо своїх дітей. Тут письменник говорить про популярну телепередачу, у якій американські зірки кіно шукають свого коріння у Європі. Промовистий приклад — історія актора, який зіграв Еркюля Пуаро в екранізації роману Агати Крісті. Він походив із єврейської родини, котра тікала від Голокосту, і нічого не знав про своїх предків та життя до і під час катастрофи.
«Ви розумієте, від чого вони втікали — від шеолу. Це дослівно темрява. Покоління, яке виїхало дітьми, або ж діти народились там, за океаном... Відбувся зрив історичної формації. Діти не знали, звідки приїхали їхні батьки. Нічого не знали про те, де і як вони жили. Батьки їм не розповідали, хоча, наприклад, історія єврейства у Річ Посполиті тривала століттями. Було б що розповісти. Але ж ні. Чому? Тому що — нове життя. Навіщо дітям знати про темряву?»
Жак Жаб’є вважає, що цим шляхом може багато хто піти, бо така природна реакція — захиститися від зла, хай навіть у такий спосіб. У нашому випадку, можливо, йдеться не аж так про накладання батьками у майбутньому строгого табу на тему війни, а про втому й природне небажання повертатися ментально в травматичні обставини.
Але діти все одно ставлять запитання — не маючи багатого запліччя, усі обставини вони сприймають як належне. І, здавалося б, найпростіше розповісти дітям про війну алегорично, тобто через літературу. Утім книжкове поле часто свідчить на підтвердження захисної реакції. Так, 2015-го у Видавництві Старого Лева вийшла дитяча книга «Війна, що змінила Рондо» творчого тандему Романа Романишина та Андрія Лесіва. Ця книга отримала багато схвальних відгуків й міжнародних премій, але, як стверджує Жак Жаб’є, не стала популярною в Україні.
«У нас ця книжка не била рекордів продажу. Навіть при тому, що про неї багато говорили. Є чимало причин, чому так сталося, але, мабуть, головна, — діти просто не хочуть читати про війну, коли йде війна», — каже автор.
Як на тему війни реагуватиме жанрова література
Відтак назріває питання — як говорити про війну в дитячих літературних текстах. Це питання спровокувало цілу дискусію в літературних колах.
Письменник розповідає про те, як ще в березі вийшла дитяча книжка, де про війну йдеться у реалістичній манері (відірвані руки та ноги, бомби та ракети). Власне, із цієї книги розпочалася дискусія. Учасники, українські дитячі письменники, розділилися на дві групи. Одні кажуть, що ми не повинні приховувати від дітей того, що вони й так бачать кожного дня. Інша група наголошує на тому, що література має глибші цілі, аніж просто бути віддзеркаленням реальності. Жак Жаб’є належить до другої групи, адже вважає, що говорити про війну в літературі не потрібно прямим відтворенням дійсності. Діти — це зовсім інша категорія читачів, яка має відмінну від дорослих психіку, сприйняття, уяву. Наприклад, діти часто вірять в реальність персонажів. І це може бути небезпечним. Якщо, наприклад, в книжках описувати африканське плем'я, де леви добрі і хороші, то в якийсь момент, хтось із дітей захоче реального лева погладити.
Автор розгортає своє бачення дитячої літератури, згадуючи досвід кінця ХХ століття. Тоді багато хто вважав, що люди, переживши ХХ століття, стали кращими, а інтелектуали взагалі оголошували кінець історії. І, під певним кутом зору, саме так і сталось. Закінчилась історія ХХ ст. з його геополітичною біполярністю, між спрощеним легким вибором між злом та добром. Почалось щось інше, де зло не таке виразне й добро годі розгледіти. За Жаком Жаб’є, ми, так би мовити, пожинаємо плоди власного самозакохання, бо “кінець” історії зовсім не означає, що вибір між добром і злом більше робити не треба. Якщо ми його не робимо, його роблять за нас. Нам лиш треба не бути як «буратіно, який постійно обпікає собі носа». Тож і дитяча література — це один зі способів показати реальність таким чином, щоб ми більше не обпікали носи. Інше питання, як це краще зробити? У дитячих текстах повинні бути персонажі, які йдуть прямо, «як бик на червоне». Ідуть прямо на граблі й ті граблі їм постійно б’ють по чолі. Це зовсім не означає, що дитина, яка читатиме текст, ототожнюватиме себе із цим героєм. Тут має бути теж і зло. А проте у дитячій літературі зло не має перемогти.
«Якщо звести це до одного базового підходу — це світло. Дитяча література — це завжди світло. Нікуди правди діти, у реальному житті ми не можемо багато чого змінити, але те, що ми можемо зробити зараз — це світитися і давати світло», — каже письменник.
Щобільше, за словами Жака Жаб’є потреба передавати світло — це внутрішня природа дитячої літератури. Негативні персонажі можуть зростати до небачених масштабів, аж до тієї точки, коли вони повністю з’їдають сюжет. Для дорослої літератури цього може бути достатньо. У дитячій — обов'язково серед пітьми проб’ється світло.
«Правдиві історії про піратів»
Видання цієї книги стало справжньою історією світла для письменника. Жак Жаб’є працював над нею поетапно ще до початку повномасштабного вторгнення, а вихід книги запланували на лютий-березень 2022-го. Очевидно, що реалізувати задумане тоді не вдалося. Сам автор уже «внутрішньо поховав» проєкт й відклав його до кращих часів. Та невдовзі у видавництві повідомили, що книга таки вийде у вересні.
«Яке ж було моє здивування, коли я отримав звістку з харківського видавництва «АССА». Це стоїчна робота людей, які не припиняли працювати, попри щоденні обстріли. Люди тихою працею робили те, що повинні. Хоча могли цього не робити і я був готовий до того, що вони цього не робитимуть», — ділиться автор.
Щоправда, книга не встигла потрапити ні в рейтинги, ні в широку публічність минулого року, та автор час від часу отримує від дорослих і маленьких схвальні відгуки. Кажуть, «Правдиві історії» насичені атмосферою свободи, мандрів та пригод, а разом із тим приправлені легким ненав’язливим гумором. «Уже цього року ми надолужимо», — каже письменник. — «У планах презентувати «Правдиві історії про піратів», як це було задумано до повномасштабного вторгнення».
«Бій у вусі»
Жак Жаб’є написав текст цієї книги дуже швидко, буквально за кілька хвилин після того, як ідея з'явилася. Та щоб текст постав, ніби спалах, авторові, як і усім українцям, довелося спочатку кілька місяців пожити в атмосфері постійної інформаційного «нападу». Тепер відомо, що «Бій у вусі» пройшов довгий шлях від чуток про напад, страху, болю й відчаю перших днів війни, публікації на сторінці автора у Фейсбуці до барвистого двомовного видання, яке уже в кінці січня потрапить до рук читачів. Для письменника це ще один промінчик світла надії на нашу перемогу.
Спочатку текст переклала італійською Надія Гетц, а згодом його помітила Марія Гроссі, яка допомагає мігрантам. Вона повірила у книгу і громадська організація Insieme Immigranti, яку Марія Гроссі очолює, погодилася фінансово підтримати проєкт. Так, «Бій у вусі» з’явиться у видавництві deComporre Edizioni, хоча, щоб підтримати українську економіку, вирішили основний наклад друкувати в Україні. Ілюстрації до книги намалював сам автор.
«Бій у вусі»
«Передбачалося, що майже увесь наклад поїде в Італію й буде поширюватися в школах, де вчаться українські діти. Хоча це також книжка для італійських дітей, щоб вони спробували відчути те, що відчувають їхні українські ровесники та й усі українці», — каже письменник.
Насправді книга уже почала жити власним життям. Перший сигнальний примірник з проханням про молитву за Україну передали у Ватикан, Папі Римському Франциску. А в Україні «Бій у вусі» можна буде знайти у бібліотеках.