Вертатися до рідних ландшафтів завше тривожно. Вертає до страхів, які мучили у дитинстві. Тут у старій хаті на горбі я найдужче боялася вечора. День закінчувався, а зараз і життя, яке плинуло в днині. Тоді завжди здавалося, що кінець близько. Сідало сонце – з-за гір’я було видно вогненні заграви. Мені завжди снилися кольорові і тактильні сни. Може, того реальності дня і ночі настільки спліталися в одне, що не завжди мала змоги дати собі раду зі свідомістю.

​

Зараз пробую відбудувати себе тодішню, аби зрозуміти себе теперішню. Пам’ятаю, як любила бути сама – гралася зі стеблами, говорила з камінням, ходила лісами. Пам’ятаю, як пила воду з ріки, коли чула спрагу. Як снила дивні сюжети, а потім боялася аби не дай боже ті сни не здійснилися.

​

Я ті стани, котрі відчувала у дитинстві, пригадую і зараз. Відчувалося, ніби легке захмеління. Зараз думаю, що то було якесь єднання з цілим світом через ту ріку чи камінь, чи травину. Якесь таке занурення у космос, де ти не ти – але водночас і найдужче ти. Головне – бути не вдома. Десь на горбі чи на ріці. Тому і бездомність є запорукою єднання зі світом. Без дому ти вільний незахищений. Вразливий до вражень і уражень. Без дому – чисто як без одягу. Можна відчути більше, глибше – якщо відкритися потоку. Десь саме потоком уявляю собі плин енергій – з гори й долів – рвучкою водою, яка б’є об каміння.

​

Тут завжди забирає якась несусвітня меланхолія. Ніби весь світ стоїть без руху і рухливості. Тут хочеться вити, плакати, співати тужливу пісню. Самі гори мають сумну красу.

​

Криворівня відчувається якось інакше. Пронизливіше. Ніби продирає до кісток і навіть далі до тканин, клітин. Тоді дійсно все стає феноменом – а увесь світ феноменологією. І кожен досвід і досвіт лежання, сидіння, читання, мовчання – пронизаний напругою надчуттєвості й надчутливості до світу. І тоді з очей потоками виливаються застояні езотеричні пустоти нутра – стравлені намулами пам’яті, егоїстичности, бажань і сподівань. Катарсис – це лише перша фаза духовности, але і до неї треба дослужитися. Сьогодні так сконцентровано і рівно молилося – як колись. Кожен ритуал був обумовлений змістом – кожна посудинка знайшла свою воду. І в тій вічності, у тому переплеті сакральностей творилося якесь інакше буття зі світом. Ніби інакше і бути не могло. Я такі стани вичищення і очищення переживаю не часто, але майже завжди вони пов’язані з переживаннями ландшафту. Бо і в Парасці, і в «Живій ватрі», і в тінях є це глибоке відчуття місця – набування ним. Нині лежала на ліжнику у Парасчиній хаті й відчула себе простором – я вростала у нього усім корінням, ставала місцевою, ставала місцевістю, ставала місцем – місила глину власного міждуховнотілесного. Любов глинить душі. Глина ліпить релігію як зв’язок між ти і місце. Платонівська дихотомія душі і тіла стала криницею для сучасного західного самоусвідомлення. Аскеза – не про нехтування тілом, а якраз про пошук цієї релігії між тілом і духом. Бо тіло гостить дух, але й врухомлює його, оживляє. Тіло медіяльне, а тому здатне дати духу ту важливу щоденну емпірику пізнання повсякденності. Відчувати як щипає ліжник у відкриті ділянки тіла. Відчути як болять м’язи опісля виходу у верхи. Як тягнеться тіло під тиском інших тіл. Як горять спечені плечі і щоки. Сенсорика – це те, що дає відчуття повноти і наповнености – ніби п’єш воду з глибокої криниці і переналаштовуєш дух на нову модальність.