Коли я виросту, то обов’язково буду писати.

​

І не тому, що маю амбіції творчині великої літератури. І не тому, що вважаю, що надто добре переповідаю чужі історії. І навіть не тому, що мені часто сниться бордова ручка з тонким золотистим пером (чи це справжнє щире золото треба ще перевірити). І взагалі не тому, що з дитинства люблю слухати тихий бабин голос впереміш з гучним бронхіальним кашлем, впереміш з глибоким мовчанням, впереміш з моїми проханнями продовжувати далі, впереміш зі сльозами і поглядами кудись далеко, на смужку дороги оддалік нашого дому.

​

Коли я виросту, хочу писати.

​

І так мені спрагло віриться в те, що зумію отой зиґзаґ бабиного голосу — рівненькою лінією на білому папері пам’яті.

 

Коли вона помирала, мені хотілося її спинити. Не відлітай — прокричати-проревіти кудись у широкі, відкриті навстіж по Воскресінні Господньому небеса. А я не змогла. Бо не все ще розказано і не все почуто, і багато мені забудеться, поки виросту, поки нарешті матиму ту омріяну ручку з тонким золотистим пером (про золото — потім, добре?).

​

Коли вона помирала, мені було надто мало літ, щоби розуміти, від чого насправді вмирають люди. Не від діагнозів, нашвидкуруч занотованих в амбулаторних картках, не від суми усіх тих протипоказань, зазначених в історії хвороби. Люди ідуть. І більше не вертаються. Оце і все, поки що…

​

Був травень. Квітучий бузок. Весна уповні. Нашій бабі хоч тепло буде лежати у брунатній глинистій землі. Над нею буде сонце. І багато птахів. І багато світла. Так думалось мені. Та я нікому про це, нікому…

​

Коли виросту…
 

— І ніколи не знімай того хрестика, що подарував я їй! Чуєш, Настко, щоби ніколи ти не забула мене. І щоб вона пам’ятала свого батька!

​

— Ніколи! Хрест даю в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь…

​

— Амінь…
 

— Для чого тобі заглядати в бабину скриню? Що ти там шукаєш? Там крім бабциних сорочок і светрів, і кількох спідниць, і хусток американських більше нічого нема. Нащо тобі того? Йди ліпше бався!..

 

… Вона не мала багато одягу. Часи були такі, непрості. Носила бережливо, зашивала акуратно при першій найменш помітній дірочці, складала окремо святкове вбрання, те, що «до неділі», а окремо — буденний одяг, той, що «коло хати». Любила лад в усьому. Часом підіймала віко скрині, щоби «подихало білля»: треба ж речі провітрювати, просушувати. Там, у тій дубовій гігантській скрині, лежали речі її мами. Вишиті сорочки, спідниці полотняні, лляні простирадла. «То мої мами Настки» — урочисто мовила вона, ловлячи на собі мої допитливі погляди. «Мама Настя лишила їх мені, я лишу — твоїй мамі, а мамця твоя — лише тобі…».

​

Вона усміхалася. Вона знала…

 

— Настко, давай швидше, бо вже їх садять в машину і відправляють! Йди, попрощайся з чоловіком, йди!..

​

І біжить вона босоніж між трав високих і колючих, розчервонена калина, принишкла од вітру. І сльози — по обличчі втомленому й безсонному, по травах, висохлих і тьмяних, котяться по стеблах на землю, на землю. І губляться. І поки не зникне його профіль, вузький і сірий у мідному дзеркалі ржавої осені, доти вона стоятиме серед дороги. Серед життя і серед усіх смутків, які тільки є, які тільки можуть бути, коли ти одна, коли ти любиш…

​

Се та Настя, що не має щастя — казатимуть. Ну, і хай. Мовчить.

 

… Чи ти, душе моя, можеш затерпнути, як глід пізньої осені, набрати терпцю і терпкості, набратися вдосталь згірклої безнадії, щоби потім вже не сахатися боязко тої правди? Чи ти вмієш, душе моя, забувати з усіх сил того, кого пам’ятатимеш поки жити будеш, поки болітимеш? Чи ти, душе моя, ще в мені, чи вже біля нього?

 

— Насте, як ти? Що чути від Гриця?

​

— Та нічого, муж мені пише листи довгі, такі довгі, як ота дорога за село… пише, що тяжко працює і часто слабує…

​

— Ох, Насте, тримайся, бережи дитину! Не журися, щоби молоко не згубила…

​

— Добре, вуйно! Бувайте здорові!

 

… Ночі туманні, полинові й густі. Листи приходять все рідше. Грошей бракує. Дитину не годую — нема чим. Руки висихають. Вже не будуть так обіймати тебе, Грицю, як обіймали квітневими вечорами. Земля часто тікає з-під ніг. Паморочиться від смутку. Дихання сповільнюється, коли я у молитві шепочу твоє ім’я. Чи ти хоч іноді згадуєш нас, мене й Оксанку? Напиши, прошу…

 

— Настко! Де поділася? Дитина плаче! Не чуєш!?

​

— Та чую, чую… Та робити мушу. Хто за мене поробить?!

​

— Чи не знаєш, кажуть, що хлопці вертаються з тої Гамерики! Може, і твій приїде…

​

— Може… може… ніхто не знає…

​

Дні помутнілі. Від роботи, від біганини, вічної біганини по колу. Оксанка робить перші кроки. Таке жваве дитя. У неї — твої очі. Твої щоки, твій ніс і твоє підборіддя. Ти ж бачив її ще у колисці. Мала два тижні, як поїхав. Чи ти здоровий вже? Чи ще хворієш? Вчора заходив до нас Петро, розказував, що наші вернулися. А ти… ти коли приїдеш? Мій сонячний, пишу мало, але з любов’ю. Озивайся, коли можеш… Озивайся до нас…

 

— Насте, га, Насте! А будеш моєю жінкою? А що? Гриць не їде, мала росте, господарка в тебе велика…

​

— Що ти кажеш, Петре? Гриць вернеться, а я з тобою?

​

— Не вернеться твій муж! Не вернеться! Скільки вже часу не пише і не їде!

​

— Та пише він, пише, здоровить мене й Оксанку!

​

— Та не приїде він, не чекай…

​

— Приїде, знаю то! Петре, не тре таке говорити!

​

— Пожди, пожди, ще будеш шкодувала, та пізно буде…

 

… Кажуть, ти не приїдеш. Та не йму віри. Такі сни похмурі, що мушу будитися, буджу плачем Оксанку. Вона бігає і белькоче про тата. Вона чека… ми чекаємо тебе вдома. Не вірю, вперто переконую себе не вірити, що маєш яку іншу жінку. То все неправда, так? Неправда!

​

Мене тепер часто болить коло серця. І трохи нижче. Пече нестерпно. Раптово здригаюся од невідомості. Від тривоги за тебе й Оксану.

​

А мальви під вікнами гінкі і червоні. Ті, що стояли ми біля них весняними вечорами. Наші мальви. Наші зорі. Наші вікна… Ластівки літають низько над землею. Ластівки повернулися. Всі до єдиної. У нашому саду тепер пахне дощами, розквітлими яблунями і ластівками. Чуєш, коли прилетиш?..

 

— Настко, що з тобою? Якась така бліда і всохла, як зламана гілка?

​

— Не знаю, вуйно… Заслабла трохи… Оксана ходить до молочарні за льодом, прикладаю на грудях… сильно пече, вуйно… Оксани мені шкода…

 

… Кажуть, що тебе нема. Неправда, чуєш! Ти є! Ти з нами, бо ми тебе ніколи не відпустимо зі свого серця! Не відпустимо… ані я, ані Оксана!

​

Доні тепер тяжко. Вся домашня робота лягла каменем на її маленькі плечі. Не знаю, що зі мною. Захлинаюся, болить, захлина… Нема грошей на ліки. Обкладаюся льодом і біль відступає. На мить, на мить, на ми… а потім знову, зно…

​

Не нарікаю на Бога. На тебе — теж. Якщо ти там, у чужому далекому краї, живеш у теплі і добрі, то помолися за нас. Бог почує. Бог усе чує. Усе й усіх. Якщо ж у муках минають твої дні і години, то я проситиму, знай, у Нього для тебе відваги та сили… Хай тіло твоє буде міцним, розум — ясним, а серце — чистим.

​

Якщо ти вже лежиш нерухомий у сирій землі на чужині, то скоро я ляжу біля тебе. Обіймеш мене. Щоби нам тепліше було. Щоби нам спалося…

​

Оксана ніколи не розлучається з ним. З твоїм хрестиком на шнурочку. Тато поруч. Тато близько. Відчуваю, що тут, на землі, не побачимось. Не встигнемо… Здоровлю Оксанку, як ти завжди просив…

​

Кажуть, що тебе нема. Багато всього люди кажуть. Тільки серце знає…
 

— І що, ба, він так і не приїхав до вас?

​

— Не приїхав. Не вернувся він, дитино. Мама померла мені на Спаса. Хорувала тяжко, рак забрав її. Потому приїхала до мене одна жінка з Канади. Привезла хустин різних, ось, вони ще є в скрині, подивися. Казала, що мій тато, Царство йому небесне, робив тяжко, лежав у шпиталю і вмер. Просив її, як вернеться додому, знайти нас і нам дещо переповісти. Казав, що йому так шкода, же вже ніколи не побачить Оксану. Завжди мав при собі одне фото. Більше нічого не мав при собі в шпиталю. Але те фото…

 

Тата вона не пам’ятала зовсім. Я не встигла спитати в бабусі Оксани, якою була її мама. Чому вона тоді не вийшла заміж вдруге, чому ціле своє життя і ціле своє серце віддала єдиному чоловікові. Віддала, не маючи жодного доказу його вірності. Як можна було чекати, отак віддано і безнадійно чекати. Не зважаючи ні на що. Всупереч усьому — звичному, буденному, земному…

 

Коли виросту, буду писати.

​

Тепер я знаю, як створюються книжки. Сторінка за сторінкою, рядок за рядком. Усім красивим сюжетам не хочеться вірити. Усім некрасивим, закривавленим болем тіла чи серця — віриться. Іноді пишу просто тому, що комусь у цьому житті писати треба. Як дихати, як вірити чи чекати.

​

Недавно мені таки подарували ручку з тонким золотистим пером. Але я її бережу для інших історій, веселіших. Перо красиве і дороге. Боюся списати її завчасно. Поки що ручка лежить у шухляді. А ще в мене є хрестик. Не золотий, трохи потертий часом. Муки Христа на ньому розгледіти непросто. Ані Його тернового вінця, ані обличчя. Це звичайний металевий хрестик. Не золотий. Я дивлюся на цей хрестик і уявляю на нім усміхненого щасливого Бога. Хай так буде!

 

— І ніколи не знімай того хрестика, що подарував я їй! Чуєш, Настко?!..

 

Не зняла.