Лев Старий
Марта
оповідання
ілюстрації Лева Старого
У березні швидко смеркає. За тополями блиснули призахідні промені. Вони швидко захлинулися у тванюці каламутного весняного неба. Каркнула ворона. Якась мить і вже сірява. Марта, як завжди, стояла біля кам’яної лавки, що поросла лишаєм та мохом. Лавицю присипали пташині чорно-білі крученики. Ворони каляють, де їм заманеться, наче гуси, що об’їлись гарбуза. Марта не любила гусей, у дитинстві вони, шиплячи, щипали її за литки. Ворони на Байковому кладовищі нагадували Марті пінгвінів, які навчились літати.
Стара ворона, її вік можна було визначити за товщиною і довжиною дзьоба, залетіла у розвалений склеп, там у птиці було гніздо. Марта не любила ту усипальницю, на даху якої стримів обламаний хрест, поміж сирих стін гробівця жив старий буркун, який говорив польською. Марта польської не знала. Буркун саме крекотав, мабуть, ворона його розбудила. Воркотун ніколи зі склепу не виходив. Він міг виглянути з кам’яних одвірок усипальні на пів лиця і одразу ж собі ховався. Старий, противний і такий сором’язливий. Марта не розуміла, як такі риси можуть між собою уживатись.
Почали з’являтися й інші. Всі були якісь сонні. Мала Ліза нюхала проліски у корінні дубків. Гера дивився у верховіття лисих кленів. Що він там завжди бачить, Марта його ніколи не запитувала. Мотря щось ледь чутно шепотала, вона ніколи не говорила, лиш, опустивши низько голову, дивилась на землю, шамкаючи тонкими устами, вона й сама була на землю схожа, холодна, присипана інеєм сивини. Петрусь хрускав пальцями і шкірився, та посмішка нагадувала тріщину у формі блискавки. Ліля крутилась, вона була, як завжди, несповна розуму. Варка голосила. Як тільки смеркається, їй рота не закриєш. Марті Варка так остогиділа, що вона, якби могла, перебралася б у більш спокійне місце на цвинтарі. Інка саме митлюхала на руках маля, якого звали Ваньком. Маля було таке пащекувате, разом із Варкою вони, буває, так розійдуться, що хоч головою бийся об дубки. Не кладовище, а суцільна божевільня!
Стало ще темніше, тепер було видно геть усіх. Було так багато душ, ніби на хрестинах Зластківських, коли полоскали у священній купелі їхню наймолодшу доньку Дуню. Були ті хрестини чорті-коли, так давно, що та давність була вже нечітким кисілем, звареним із образів у голові Марти. До церкви у той день наїхало багато люду. Марта більшість з них не знала — що то за модні тьоті та дяді, і де вони взялися, всі такі усміхаються, всі такі приязні, пахнуть лавандою, м’ятою та рициною. Марта не любила, коли люди усміхаються… Тож і тут, цієї ночі, посеред Байкового, було всіх багато. Он і Галька Воропайчиха. Марта пам’ятає, як Галька гарцювала молодою на сцені. Мавку вона грала так собі, а коли виконувала монологи Кайдашихи! О! Ото талант! Всі аплодували! Лобами від захвату билися об підлогу, кидали квіти Гальці в обличчя із радості. Та Галька не довго грілась у хвальковитих словесах публіки. До 30 вона так спилася, що сцену їй замінили переходи метро, там вона спала у коробках з-під телевізорів та холодильників. Тепер Галька живе тут, на Байковому, он вона саме сидить на тополиній гіллячці і виє як скажений пес на місяць. Мабуть, пити хоче, скільки вже років горілка не обпікала її чорну ротяку! Не зрахувати! Бо вона тут давно.
Галька, бувало, на проводки так радіє, шкіриться повним ротом зубів, бо скрізь наливають у рюмочки побіля надгробків. Галька то до тієї могили кинеться, то до іншої, хоче лизнути горілочки, а не може. Кричить! Психує! Таке з нею робиться! А коли ото втомиться верещать, впаде писком у сухе листя та хоч трохи тоді втихомириться, та ледь стогне, ніби годувала дитину, що хоче мамчиної цицьки.
Марта не любила жити на Байковому. Вона новий дім не обирала. Так вже склалось. Цвинтар — це не дім, де вона прожила ще з малолітства на Подолі. Тут поміж гробів мало місця, та й то добре, хоч є де пожити. У її ситуації не обирають. Марта ніколи не жалілась, навіть коли вийшла заміж за московита. Наче був гарний, статний, розумний, добре говорив, навіть українську вивчив. Та було як кинеться йти в туалет, то біжить на двір, копає дірку і сідає ніби пес, дметься було так, що аж очі вилазять. А ще казав, що із графського роду! Тьху, думала Марта! Він їй більше скидався на людину зі псячої родини, що зросла на болотах, жерла жаб та запихалась замість каші мулом. Та Марту ніхто не питав, хоче вона за мужчину графського роду заміж чи ні. Сказали треба! Вона погодилась. І зараз так само. Закинули її сюди. Марта не рипається і не сперечається. Так вже склалось. Тепер вона тут і лише інколи щодо цього невдоволена.
Буркун виглянув із-за склепу. Його тут ніхто не любив. Тільки-но Марта на нього глянула, він як миша сховався у свою кам’яну нору. Марта враз аж наполохалась зі страху! Бо Мухеренки саме почали горлати пісень. Тільки сонце втопиться в землі, а ті давай: пащеки повідкривали і кричать, один поперед одного. Мухеренків тут жило аж вісім душ: від прабаби до праправнучки. Всі високі, голосисті. Буває, як полаються за якусь дрібницю, то ледь не б’ються між собою. Губи закопилять, чола поопускають, кожен зіпреться на надгробок і дметься від образи, що аж холодно від того стає. Так триває, поки хтось з них не ляпоне якоїсь дурниці. Потому вже Мухеренки наввипередки регочуть, та так, що аж сухе тогорічне листя сиплеться з осики. Їм восьмером укупі не сумно. А Марта тут одна. Вона не хотіла б жити тут зі своїми Жолудецькими. Кожен з них, ніби жолудь, тепер розкиданий по світу, одним словом, жолуді, що вже ніколи не проростуть. Краще Марта поміж гробів сама житиме, під ялинкою, біля кам’яної лавки, їй доволі затишно.
Собак і котів на Байковому, як у притулку для тварин. Узимку вони риють собі нори поміж могил, аби зігрітися. Недавно Марта бачила, як біла кішка привела кошенят на могилі Зінки Варталихи. Зінка шкіриться на мармуровому пам’ятнику у білому береті, а під нею, поміж зів’ялих бур’янів, вовтузяться кошенята і кішка стиха мурчить. Сміх та й годі! А минулої осені Марта бачила, як пацюки риють поміж могил нори. Щурі тут завжди голодні, вони прогризаються до трун та роблять жахливе з тілами покійників. Колись пацюк погриз і Мартине тіло. Було не боляче, але ж так досадно, що це кляте стерво кусає тебе, а ти нічого не можеш йому зробити!
Та найбільше Марта не любила, як після похоронів на цвинтар приходили люди, які продають вінки поруч Байкового. Вони збирають ще досить пристойні на вигляд квіти на сирих могилах, а потім наново їх продають. Один букет за такою схемою можуть перепродувати по кілька разів.
Інколи кладовищем швендяють волоцюги. Вони крадуть залізо, збирають цукерки і зливають у пляшки горілку з рюмочок, що стоять біля покійників. Галька Воропайчиха, як бачить тих безхатченків, так репетує, що аж репається від злості! Бомжі злиту горілку потім п’ють, закушують цукерками та потому таке варнякають, що аж хочеться відірвати собі вуха, як чуєш ті розмови. Інколи блудяги упиваються та б’ються. Буває, і злягаються між могил, але без муки насолоди, а скоріше як звірі, втім собаки і то естетичніше паруються. А ці п’яні лише стогнуть, незрозуміло від чого, може, від болю зігнилих ніг чи рук, може, від сп’яніння чи від зубожілих думок і змертвілого нутра? Ті стогони не були схожі на охкання під час людських злягань. То було щось інакше, що відлякувало частинку людини, що й досі жила у Марті.
Та що Марта знала про пітні тіла, зібгані простирадла і крики тіл, що вивергали насолоду? Вона не любила близькості. У неї було лише кілька чоловіків і одна жінка. Марта ніколи не стогнала, навіть, як ці бомжі у багнюці. Її чоловік, який у старості втопився у Дніпрі, замолоду злягався з нею ще гірше, ніж у туалет ходив по-собачому. Та зараз, коли Марта тут, вона часто думає, скільки вона не пізнала задоволень, які могла з легкістю спізнати? Це її не засмучувало, та подібні думки плелись у голові, і вона завжди приходила до сумних висновків. Марта нещодавно зрозуміла, що жила не життям задоволень, а життям обов’язків. Якби вона була замолоду сміливіша, то зараз думки у її голові, певно, були б інакшими. Чи може думки, лихі чи щасливі, з часом стають схожими на воронячі крутеники, що ось поряд, на кам’яній лавці? Певно, всі думки з часом таки стають однакові, як ці пташині екскременти, і не важливо, чим вони були до цього? Птах з’їдає досконале зерно, та у плетиві його кишок досконалість перетворюється на рідкий хаос…
Під ранок на Байковому завжди смердить паленим. Поруч крематорій. Густий дим валить через усе кладовище. Марта не знала, кого там сьогодні спалили, але у цій куряві їй завжди ввижались люди. Вчора ти жив, думала собі вона, ти проживав життя коротке чи довге, ти був клітиною, а потім складним організмом, коротка мить смерті, тебе більше немає, лишається мізерна купка попелу і цівка сморідного диму. Марті завжди було цікаво, куди лине цей дим, чи спурхне він надто високо, аби потім пролитись рясним дощем?
Марта не любила світанки на Байковому. Та саме зарожевіло сонце поміж тополь. Повітря було холодним, тхнуло гнилим листям і попелищем. Всі — Ваньки, Варки, Катерини, Остапи та Іринки — помалу зникали. Марта обережно оминула кам’яну лавку і глянула на гранітний пам’ятник, на плиті була зображена жінка, вона мала запалі очі, що всвердлились у байдуже лице. Зверхності додавав кирпатий ніс і прядки волосся, що силкувались замаскувати повнувате обличчя. Під грудьми добродійки сірів злегка запліснявілий напис: Жолудецька Марта Опанасівна 1940-2013. Марта не любила дивитись на себе на цій плиті, та вона себе більше ніде не бачила, навіть у калюжі вона вже не лицезріла свого відображення. Портрет вибитий на камені став її повічним лицем. Проміння освітило жінку на чорному граніті. Обличчя її проясніло, чоло, ніс і щоки залисніли, ніби впріли від цвинтарної задухи. Марта помалу зникла, щезла разом із росою, що мерехтіла на пожовклих сукулентах, що розрослися на занедбаному надгробку. Байковою вулицею зашмигали машини. Двірник підмітав біля входу листя. Калатали церковні дзвони. Гавкав пес. Каркала стара ворона.
автор Лев Старий
20 травня 2023