Анна Майор
Неправильні українські книжки
есе
ілюстрація з архіву "Провесня"
У той час, як ти бездумно й безтурботно проводив свої дні удома, у той час, як світ навколо аж тремтів під вагою сірих і важких грон буденності, у той час, коли всім навколо правили ті кляті гроші й бісові години, вони бігли. Бігли, немов востаннє могли насолодитися нестримним потоком солодкого повітря. Але не самі вони були. Позаду тягнувся, наче довжелезний потяг, натовп зазомбованих слуг пекельної усталеності. Яка драматична картина, скільки прикрас, порівнянь і метафор!
А насправді вони були людьми, які народилися у непотрібний для більшості час. Вони були тими, у кого з очей безперестанку текли сльози, однак водночас гарячі вуста промовляли відчайдушні й вільні слова. Коли їм казали: «Стійте, прокляття, зупиніться!», вони бігли, торкаючись змученими й закривавленими стопами ламкої межі.
Вони боролися, вони борються і зараз. Колись вони мали за зброю лиш кілька слів: «Наше, українське». Тепер мають за зброю цілі абзаци й аргументи. Вони воювали за те, щоб пекучий біль припинив бути вагомою відповіддю, а особливість та унікальність – страшним злочином. Зараз воюють так само. От лиш тоді вони мали за зброю кілька слів, а зараз – цілі абзаци.
– Хіба ж воно того варте, друже мій? – тихо питав один з них.
– А хіба ж ні? Хіба ти здатен пожертвувати цим солодким відчуттям натхненної ейфорії? Хіба здатен віддати волю слів, рухів і мазків? – відповів другий, усміхнувшись кутиком вуст.
– Усе це безжально й щомиті знищується. Чи не боїшся ти того болю і страху, коли від натхненної ейфорії лишиться нещасний попіл й сльози?
Інший гмикнув.
– Часто саме з попелу й сліз виростають прекрасні шедеври. А ти, друже мій, навіть із золота не зможеш виліпити щось справді значуще, думаючи про таке.
– Усе одно колись доведеться опуститися на коліна перед композицією та правилами. Без них ти не напишеш хорошої книжки, безсумнівно, – зневажливо проказав перший.
Минуло лиш кілька митей серед важкого цигаркового диму.
– Що ж, нехай. Тоді я напишу неправильну українську книжку.
Вони бігли вже без нього. Вони втрачали багатьох таких, як він, та не біда. Значно гірше, коли вони втрачали справжніх людей, дивлячись на муки, що завдавали їм байдужі холодні кулі, отруйна кров і недалекість людського розуму.
Їх безжально вбивали. Не раз, не два, не тричі – нескінченним потоком вирізьблені прізвища на дошках і камінні. І все ж вони бігли. Бігли задля того, щоб знову насолодитися нестримним потоком солодкого повітря, щоб пекучий біль припинив бути вагомою відповіддю, а особливість та унікальність – страшним злочином.
Щоб завтра й у майбутньому за зброю було не кілька слів і навіть не абзаци, а цілі томи неправильних українських книжок.
Запроси мене на чай — і одразу все збагнеш
Над його вухом вкотре пролунав тонкий свист. Такий різкий, гострий, до болю знайомий. Свист, у якому крилося відлуння всіх столітніх війн, у якому спочивали мільйони зупинених сердець, у якому панувала гнила лють. Він не заплющував очі, навіть попри усвідомлення того, що гостра стріла, немов лезо людської байдужості, будь-якої миті може вп’ястися у його незахищену спину.
Утім, якщо не брати до уваги все це, у степу було тихо. Тиша може бути різною: або це відсутність людського голосу, або мовчазний спокій світу. Зазвичай на природі панує останній різновид тиші. Так було і цього разу, лише з додаванням слів. Немов «Тиша і грім» у серці одного черкаського журналіста1. Тиша мовчазного спокою степу і грім владного людського голосу.
— Мій друже, ти ж знаєш, — тихо проказав другий, той, що сидів навпроти нього. — Це кінець, ти чудово знаєш, — знову повторив.
— Конкретні аргументи, — глухо озвався його співрозмовник.
Той, що сидів навпроти, засміявся. Так зареготав, що аж чай вихлюпнувся на стіл, лишивши порцелянову чашку напівпорожньою. На скатертині крихітного столика серед степу розповзлася пляма. Дивно, у чашці напій був майже прозорим, і лише на білій скатертині стало видно липку від незліченної кількості цукру жовтизну. Утім, чаювання тривало.
— Конкретні аргументи, — іронічно скривився той. — Отже, ти настільки недалекий розумом, що й досі у щось віриш. Ось ми, сидимо серед мовчазного степу, серед свисту стріл. Я п’ю чай з цукром, а ти — без. Тебе стріли зможуть зачепити, а мене ні. Стріла летить у моєму напрямку, однак переді мною сидиш ти, тож вона вп’ється у твою спину. Може, ти впадеш чолом на стіл, однак тоді я просто прив’яжу тебе до спинки стільця і ти виконуватимеш роль мого щита навіть після ганебної смерті. А я… я просто допиватиму вже п’яту чашку солодкого чаю, ти — не доп’єш навіть першу гіркого.
Йому стало жахливо гидко. Не страшно, не лячно, а огидно. Посмішка того пройдисвіта нагадувала йому награність і пафос усіх тих, хто обіцяв кращого майбутнього, кращого життя. Та ніхто їй не радів, цій посмішці. Мільйони хотіли здерти той вишкір живцем, немов з обличчя порцелянової маріонетки. І одного разу вдалося: у ворогів зникла з уст поблажлива іронія та зухвальство. Однак помста у їхніх чорних серцях спалахнула з новою силою, немов убивча лісова пожежа.
І жоден, хто розпалював у собі це полум’я, не усвідомлював, що згубним воно стане виключно для їхніх паскудних душ.
Стріла просвистіла біля потилиці.
Набуті рефлекси й реакції спрацювали миттєво.
У руці опинилося гнучке лезо.
Лезо, викуване на крові правдивих слів неправильних українських книжок.
— Ти сліпий, — тихо проказав він. — Ти такий сліпий, покидьку. Засліплений кривавою люттю, беззмістовною ненавистю й дурним незнанням. Ти нічого не знаєш. Ти керуєшся лише усталеними правилами, старими, немов час, упередженнями і тупістю. Ти додаєш цукор у чай. Та поглянь у блюдце: він уже скінчився. Жодного кристалика цукру. І ось тепер ти відчуєш справжній міцний смак чаю. А коли намагатимешся знайти підсолоджувач, щоб таки притупити ось цей смак, я і багато інших сидітимемо й реготатимемо з тебе, смакуючи степовий український чай за прочитанням неправильної української книжки.
авторка Анна Майор
3 грудня 2023