Данило Янковський
Мирослав Ягода: Не геній, не ніщо
«Художник повинен поставити знак запитання, щоби віднайти себе і пройти до
історії» - писав львівський митець Мирослав Ягода. Три року тому його не стало,
а знаки питання, які він залишив, досі хвилюють мистецьке середовище і не тільки.Чи знайшов він себе? Невідомо. Втім уже знаємо достеменно, що його місце в історії українського мистецтва – беззаперечне.
.jpg)
стаття
Фото із особистого архіву Антоніни Денисюк
Смерть художника неодмінно пожвавлює інтерес до нього, дозволяє говорити про творчість як про щось завершене. Такі спалахи уваги часто призводять до хибних висновків стосовно подальшого осмислення та діалогу про митця. Відповідно, виникає небезпека зміщення фокусу уваги із плідних для мистецького дискурсу характеристик. Випадок Мирослава Ягоди чітко унаочнив цю проблему – впродовж останніх декількох років його ім’я неодноразово звучало (у зв’язку із двома посмертними ретроспективними виставками, у Львові 2019 року та Києві 2020 року), зосереджуючи на собі увагу української мистецької спільноти. Звучало темами божевілля, хворобливого мистецтва, відлюдництва, розпачу, страху, бруду. Цей текст покликаний порушити майже суголосне звучання попередніх роздумів та спробувати деконструювати втомливий романтизований образ божевільного генія сучасності (категорія якого сама собою є сумнівною).
Під час приуроченої пам’яті Мирослава посмертної зустрічі в «Дзизі» Тарас Возняк (директор Львівської національної галереї ім. Возницького) зацитував польського художника та куратора Єжи Онуха стосовно творчого спадку Мирослава Ягоди: «Або геніально, або ніщо». До схожої діалектичної та різко межової риторики зверталися і у більшості посмертних критичних роздумів про Мирославову творчість – метафорично перевантажених, в’язких текстів про брудне, страшне, страждальне існування божевільного митця. Підґрунтям для схожої тональності роздумів стають особливості побутового життя Мирослава – майже невіддільні супутники мислення про нього як про справжнього. Заради чесності – небезпідставні. Він дійсно жив у темній, захаращеній пивниці-майстерні; пив, а під кінець життя пив, моментами, непробудно; мав дивацтва, бував різким, незрозумілим, складним у спілкуванні та співпраці; інколи ховався, уникав людей, закриваючись від них у майстерні. Все ж, виникає ряд запитань. Чи правильно дивитися на митця через призму характеру та побуту? Чи не ховається за такою увагою неспроможність сучасних мистецтвознавців до виважених роздумів стосовно творчого спадку Мирослава, а разом із тим спадку будь-якого митця? І чи не роблять вони помилки, охрещуючи Ягоду генієм сучасності, чим водночас його із цієї сучасності вилучають?
І чи не роблять вони помилки, охрещуючи Ягоду генієм сучасності, чим водночас його із цієї сучасності вилучають?
Творча молодість Мирослава Ягоди припадає на період кінця 80-х – початку 90-х – сприятливого часу для мистецтва. В умовах краху Радянського Союзу налагоджений механізм жорсткого інституційного контролю над мистецьким процесом слабне. Молоде покоління незадоволене застарілими, регламентованими вимогами ідеологічного радянського мистецтва. Воно спрагле до будь-яких проявів творчості незалежної, експериментальної, починає активно відстоювати мистецтво нових форм та ідей – спершу напівтаємно, обмежується тісним колом однодумців, а згодом і у публічному міському просторі.
Тоді ж засновуються передумови до відкритого існування вільного у своєму виборі виражальних методів художника. З’являється можливість знайомитися із досі замовчуваною на теренах Радянського Союзу західною мистецькою традицією. До прикладу, наприкінці 80-х років у Москві відбувається серія виставок європейського мистецтва XX ст., на які масово приїжджають молоді люди, зокрема і Мирослав. Він поїхав на запрошення Миколи Філатова (художника родом зі Львова). Щоправда, надовго там не затримався і майже одразу повернувся додому.
Разом з тим з’являється необхідна для нового мистецького процесу інфраструктура – перші незалежні галереї, часописи, журнали тощо. Сприятливими стають умови суто практичного, економічного характеру, як-от дешева оренда приміщень чи за безцінь отримані майстерні. На хвилі загального піднесення і свободи молоде середовище горіло передчуттям нових можливостей, мало змогу ці можливості втілювати, і Мирослав потрапляє у вир подій.
Майстерня Ягоди посідає чільне місце у більшості розповідей про нього. Невелика, розташована у напівпідвальному двокімнатному приміщенні, без нормальних умов (спершу у ній, наприклад, не було газопостачання та душової кабіни). Нежитлове приміщення стає домом і робочим місцем до кінця життя. А невдовзі дійсно захаращується матеріалами, теками із графікою, полотнами, які Мирослав часто знімав із підрамників, використовував по декілька раз і згортав у рулони. Мав у своїй майстерні-домі й бібліотеку, де тримав багато поезії, філософських текстів (зокрема Гайдеггера, російських екзистенціалістів початку XX ст., східної філософії), мистецтвознавчі книжки. Читав польською, українською, російською мовами. Більш охоче показував свою графіку ніж живопис. Власну поезію міг зачитувати як пояснення сюжетів картин, або навіть використовувати як аргумент чи відповідь у дискусії. Зрештою, ніколи багато не говорив ні про те, ні про інше, не намагався розшифровувати закладених у свою творчість значень.
Мирослав Ягода, Без назви
Зображення із каталогу виставки Мирослава Ягоди.
Львівська національна галерея мистецтв імені Б. Г. Возницького
У мистецькому середовищі про майстерню Мирослава Ягоди існували легенди (побутувала думка, що за Другої світової війни цей будинок для своїх потреб використовувало німецьке Гестапо, виділивши його підвальні приміщення для проведення допитів та тортур). Майстерню називали «містичним підвалом» або «катівнею». Сам Мирослав радо долучався до творення легенди, можливо, грався із нею, переповідаючи. Заразом підтримував відповідну атмосферу – міг, наприклад, показувати роботи при тьмяному світлі свічок.
Після розпаду Радянського Союзу на територію колишніх республік приїжджають з-за кордону, нехай і не з великим запалом, але все-таки шукаючи, досліджуючи локальні творчі осередки. Їздять і до Львова (передусім із Центрально-Східної Європи), у своїх пошуках намагаються оминати спілки художників, письменників та інші тогочасні офіційні угруповання. А тому заводять зв’язки із представниками альтернативного мистецького середовища, відвідують майстерні художників – потрапляють, зрозуміло, і до Мирославової. Герметичність, самозануреність, а разом з тим і серйозність, разючість його малярства, здається, вирізняла з-поміж тогочасних митців, які у своїй творчості схилялися або до тематики національної, або до тематики іронічної. Ягоду запрошують до співпраці та показують його роботи у своїх містах. Особливо цікавляться у Польщі, де він проводить найбільше своїх виставок, але також важливим є зв’язок із ґрацівським центром IHAG, магістр якого (Макс Ауфішер) чітко виокремлює його творчість, долучає одну із робіт у ролі представниці Львова до загальноєвропейської групової виставки «18 митців – 18 міст», а через кілька років організовує персональну виставку у Ґраці та запрошує на місячне перебування у мистецькій резиденції.
Уже впродовж 90-х Мирослав стає помітним та важливим для міста художником. Наприкінці XX ст. його роботи потрапляють до групової виставки «Вибране вибраних», а 2000-го його ім’я вводять до організованого львівськими газетою «Поступ» та галереєю «Гердан» рейтингу художників із вагомим внеском у мистецтво 90-х років (він набирає найвищий бал за естетизм робіт, проте загалом опиняється на 21-24-му місці, скоріш за все, через своєрідну непіддатливість до деяких із критеріїв оцінки).
«Ісус Христос»
Без назви
Надалі Мирослав поволі виходить із мистецького середовища. Можна припускати, що принаймні частково це пов’язано із внутрішньою зміною мистецького процесу: воно структурується, приймаючи виразних інституційних рис, зникає відчуття цілковитої свободи, натомість з’являється комерційна зацікавленість та вмотивованість. Водночас покоління його однолітків стає старшим, виваженим – умови зв’язку із мистецьким середовищем для Мирослава вже менш зручні. Про це він говорить у деяких інтерв’ю.
Можливо і сам успіх стає причиною його поступового відсторонення. Впродовж усього життя Мирослав почувається незручно поміж людей, для спілкування мусить до них звикати, є мовчазним, а тому зрозуміло, що надмірна увага протягом 90-х років бентежила його. Тут можна згадати й про зв’язок із мистецьким угрупованням «Шлях» – Мирослав декілька разів долучається до експозиційних проектів, бере активну участь в дискусіях, проте ніколи не стає повноцінним учасником, залишається сам собою.
Можна також припускати, що і саме середовище у відповідь уникає Мирослава. Співпраця, комунікація з ним щороку дається все важче. До прикладу, Мирославові складно працювати на стипендії у Ґраці, а в межах мистецького симпозіуму DE NOVO він так і не створює жодної роботи. У каталог доводиться подавати відбитки його рукописної поезії (що теж цікаво – Мирослав, здається, не може працювати за межами своєї майстерні).
Тому, ймовірно, на кінець життя потроху і заглиблюється у написання поезії – виразно особистої, внутрішньої, і, відповідно, важкої до сприйняття ззовні. Зрештою, Мирослав називав себе перш за все поетом, а не художником.
В останні роки припиняє будь-яку комунікацію із мистецьким світом, відмовляється від запропонованих йому виставок, рідко покидає свою майстерню. Тим не менше, 2010-го його роботи долучають до групової закордонної експозиції «Український зріз», першочерговою метою якої була презентація добірки сучасного українського мистецтва, спроба визначення ключових внутрішніх тенденцій та авторів.
Про творчий спадок Мирослава Ягоди говорити важко – я цього наразі робити не берусь. Зрештою, і завдання перед цим текстом було абсолютно інше – ввести у діалог про Мирослава хоча б трохи об’єктивності, притлумити стигматизацію особистості, позначити деякі з основних проміжків життєвого і творчого шляху. Треба визнати, що текст зосереджений на Мирославові як художнику, а також що більш-менш детально покриває він лише період 80-90-х років. Тут, напевно, доречно згадати про ще одну інтенцію – запропонувати досліджувати Мирослава Ягоди (а разом з ним і будь-якого іншого митця) обережно, виважено і без поспіху.
автор Данило Янковський
1 грудня 2022
Мирослав Ягода
ТРІЙЦЯ ВАРВАРІВ
(маніфест)
З народного досвідчення — «вилізти на ряску»
З власного досвідчення — «якого хліба тобі дитино — насущного»
Знак + А = А ?
Художник повинен поставити знак запитання, щоби віднайти себе і пройти до історії.
Він — як людина-катапульта вибирає вісь прагнення, тобто подорожує поза простором, як оса, яка вибирає собі ціль, кидаючись на ворога, що порушив її спокій. Хтось вибирає басейн, хтось дерево, а хтось може камінь. Пустеля трьох починається від лінії — край образу, що гнеться, ніби лук, з якого треба вистрілити в крапку і осягнути універсум. Блакитна крапка в кінці тунелю. Створіння власного контексту в історії, то вибір медитаційного варвара, який є злочинець в естетиці знищення або творення. Просіває його решето історії, він же буде падати дощем на ваші голови. Художник є звабником дівочих ліній і фарб; вирушає в незвичайні подорожі надчутливості — до кінця периферійного нейтрону почуттів.
Вперед — без зупинки-запізно!
Завжди в нас є щось з дерева.
Забудеш кінець початку.
Все нетривале стане тривалим.
Нуль стане правдою чисел.
Від Я до Я. Все випарується,
А = А! Я + GOD = А!
Починаючи від деструкції, тобто від цегляної стіни, художник веде до затиснутого п'ястуку і то є Гармонія. Все треба порівнювати: малювання картини, то танець шамана перед нею. То оргія фарб і гра світла з шаленою енергією, яка виходить поза картину.
Вийти поза картину, за її рамки —то зробити крок в Універсум. Пензлі сховані в голові. Зблиск картини щораз більше поглинає поза свідомість, як пожива для підсвідомого Я. В картині — в студію — сповнюється багато вимірність через внутрішньопредметне діяння.
Художник — блазень в ковпаку, половина в білому, половина в чорному — його сповідь в молодості приводить до аскетичності, як до Гори. Гіпнотизер гріха, людина яка після сповіді, тобто після акту творення, вичерпується як остаточний крок в Ніщо, який має досвід переможної поразки, створивши шедевр.
Чи можна проникнути з своїм золотим яйцем до нутра таємниці, тягнути цілий код живих і мертвих? Чорна дзюра втягує в себе все, що її оточує.
Релігія — гігієна.
Політика є накинута.
Незнана мова — то свідома мова.
Не вимовлена мова — то мова смерті та одкровення.
Малювання картини — то як кохання під час автомобільної аварії. Мистецтво — це є рецепторний люфт.
В стародавніх часах казали, що правдивим є (прекрасне — реальне), яке описувалось словом — Декорум, всі звірі і ціле діло існуюче і жодному людському праву не підлягаюче, тільки від Царя Небесного!!!
Я є маленька краплина в взаємопов'язаному світі. Мій ангел падає в Небо. Глибина вимірює висоту, невимовне. Зброя художника скерована до нутра — епіцентру Космосу. Ніщо дивиться наскрізь картини і збоку займається твоєю космічною здобиччю, як видіннями. Тим, що виходить поза горизонт, тим, який зайшов до забороненої кімнати в палаці — людина знаюча Ніщо.
Львів — місто-пивниця, в якому відбувається карнавальна забава зв'язана з багатьма стихіями, де варвар сидить в кріслі як Орфей і споглядає на свою гру — хвору уяву де щурі вигризли в його тілі дзюри. Орфей в забаві баче світ мертвих, але в ритм його музики і співу не всі вийдуть з спраги і з ядра Землі. Хочу намалювати стогін Землі — і то є правда!!
Яка тривалість неіснування ?!
Не бути — як це є?!
Через хребет — до рум'янців. Чи по галереї будуть ходити вовки і дивитись на народжену з піни і на Оголеного? Пошанований дає тобі код — з вузликів Землі — до вузлика Землі. Між ними сніг. Обдарувати своєю присутністю прийдешніх як в відбитку, в якому восковий портрет споглядає з ехом. Чи не трісне нитка життя: Чи затримаєш свою пам'ять в портреті соняшника, який відмірює час, керуючи безмежністю, на шляху або на надгробку існування чужих тіл?
Ті, які приходять з вогню не дозволять тобі ввійти в гру, тільки ти бавишся як тобі ввійти в гру, тільки ти бавишся, як та акула чи вовк в лісове братство. Хочу намалювати стогін Землі. Змучений. Лютий. З скреготом зубів, Трійця варварів дійте до триєдності.
Тлін падає на прах. Мистецтво — то кохати в собі і далекому ближньому Творця. Але найбільше мистецтво — то мистецтво виживання. О, мій Боже!!!