***

​

Знаєте цих жінок, які курять на кухні о четвертій?

О третій прийшло повідомлення: "Так скучив, що можна вмерти!

Лежу після бою замаханий у якомусь кривому ярку.

Ти, головне, не хвилюйся. Кілька днів не буде зв'язку".

 

Знаєте цих жінок... У них телефон біля серця.

Вони за нього хапаються без приводу, за інерцією,

так, наче там вода, так, наче там повітря,

наче без цього сяомі на світі забракне світла!

 

Знаєте цих жінок? Вони ходять на роботу,

сміються чи пишуть звіти, п'ють каву, а потім, потім 

катують себе нещадно, віддавши думкам на поталу:

"О третій прийшло повідомлення... Чому, ну чому я спала?!

​

***

​

Я бачила жінку ту з Богом, напоєну веснами.

І я здивувалася: Бог випиває із відьмою?!

А відьмі так легко в житті залишатися чесною,

дивитися прямо – і гордою бути, і вільною.

 

"Ще рано, – сміялася, – бути сумними і сивими.

Ще рано нам голови в чорних хустинах тримати. 

Коли, як не зараз, – казала, – нам бути красивими?

Коли, як не зараз, потрібна червона помада?"

 

"Вони ж не для того у землю вгризаються душами,

щоб ми тут ставали для цілого світу примарами.

Залиштесь, – казала, – красивими і непорушними,

не дайте, – казала, – щоб вас передчасно зістарили".

 

"Залиштесь морями, – казала, – лишайтеся ріками,

течіть до самотніх, – казала, – течіть до одружених.

Залиштесь отрутою їм і найпершими ліками,

та тільки не будьте, ніколи не будьте байдужими!

 

Залиштеся книгами їм на найвищих полицях,

залиштеся піснею, стогоном тихим у пітьмі...

І завжди моліться за них. І за Нього моліться,

бо я ж не по тому. Куди там молитися відьмі?"

​

***

​

Моя любове, не залиш мене,

коли щодня ставатиме все важче.

Збери у сніп небесне і земне

і нагадай мені, що я жива ще,

моя любове! Витримай грозу.

Вона мине. А я ще не минаю!

Ще бачу все: потворність і красу

на берегах, де наші імена є.

Бо все ж мине. Усе колись мине.

І я не встигну на останню сповідь.

Коли ненависть висушить мене,

скропи дощем рясним, моя любове,

хоч ти й болиш. Боли, коли болиш!

Будь як гроза, вируй, неначе повінь.

І не залиш, благаю, не залиш,

моя любове, серед нелюбові.

​

***

​

Я не знаю тебе, не знаю, як тебе звати.

Тільки знаю, що ти в бою із найбільшим злом.

Я дивлюся в небо, вдихаю його блавати

і читаю тихо вночі дев'яностий псалом. 

 

Напишу його на просоченій кров'ю бандані,

прикладу до серця, виклавши болем вдих...

Я тебе не знаю. Та раптом тебе не стане?

Хто здолає пекло, якщо навіть ти не зміг?

 

Я тебе не знаю. Чиясь ти, мабуть, дитина.

Хтось тебе кохає й чекає твого "алло".

Хай тебе береже не лише найміцніша пластина,

а й такий необхідний всім дев'яностий псалом.
 

***

 

Коли моє серце б'ється за межами мого тіла,

збиваючи кров докупи – мою і того чоловіка,

я думаю: як так можна? Я ж саме цього хотіла,

щоб кожна моя секунда ставала безмежним віком.

 

Коли моє серце б'ється... якщо моє серце б'ється

відносно всього і згідно з усім, що я мала б знати:

з законами всіх ньютонів, з законами всіх інерцій –

в коротку одну секунду, коли я читаю "Як ти?"

 

Вкривають мене затишно ці букви, неначе ковдра.

Я знаю, що він далеко. Я знаю, йому нелегко.

Але йому треба знати, що в мене усе тут добре.

Бо саме заради цього долає він небезпеку.

 

Десь там, де раптово вранці закінчилась ойкумена,

розбившись на сотні тисяч мільйонів шматочків серця,

він дихає там за мене, він думає там про мене,

коли моє серце б'ється. Якщо моє серце б'ється. 

***

​

Вона жодного разу не казала йому про любов.

Говорила про різне. Говорила, що хоче з ним в гори.

І мовчала про те, що без нього погано їй, бо

говорила це іншим колись, бо усі це говорять.

Вона вдячно вдихала його перемоги в війні

із її незалежністю і неумінням приймати.

Бо коли в її погляді часом спалахує "Ні!",

він диханням стишує скіфів у ній і сарматів.

І коли вона надовго вилітає із його атмосфери, 

із його герметичності і неземного тяжіння,

то відразу губиться в просторі, шукає двері

чи його подих густий на своїм піднебінні.

А тепер він збирає рюкзак, щоб піти на війну,

вона думає: "Господи, що це, якщо не кохання?"

І вкладає себе в його серце й шепоче йому:

"Будь зі мною. Сьогодні і тут. Як востаннє. Востаннє. Востаннє"
 

***

​

Ця земля почалася з любові до народжених тут дітей,

до народжених під землею від нескорених і від сильних. 

Бо насправді життя сьогодні дуже правильне і просте:

треба вірити в перемогу і навчатися разом з сином.

 

І вивчати із сином назви перешитих війною міст,

і навчатися пунктуації в повідомленнях "Як ти? Де ти?"

Вчити сина безмежно вірити у чиюсь незбориму міць,

коли пишемо на асфальті із надією слово "Дети".

Ми вчимо розрізняти метали, підбираючи склад броні,

і рахуємо втрати ворога, додаваючи їх у стовпчику.

 

І тому наші світлі діти – із любові, добра й борні,

із безмежної віри в воїнів всі дівчатка наші і хлопчики,

із казок про нових героїв, із пісень вони і звитяг,

із надії на перемогу у малому і гордім серці.

 

В душах наших дітей вкарбовано дорогий синьо-жовтий стяг,

і тому перемога наша в цім жорстокім довічнім герці!
 

****

​

Коли ти вийдеш на дзвінкий перон – 

засніжений, залюднений і сонний,

коли зітхне утомлений Харон,

закривши переправу несезонну,

коли я крикну, і коли мій крик –  

то буде крик не розпачу, а щастя, 

коли мине цей божевільний рік,

мине назавжди, хай би йому трясця, 

коли вдихну твій біль, і піт, і кров,

і задихнуся, бо забуду видих,

і знов вдихну, і дихатиму знов, 

і не пущу тебе з життя і з виду,

коли ти скажеш: "Дихай, ти жива,

і я живий, і я живий, живий я..."

і цей перон, помножений на два,

замерехтить на мокрих наших віях,

твоя рука торкнеться моїх вій – 

рука того самого чоловіка,

бо ти живий. Я знаю, ти живий –

і нині, й прісно. І тепер навіки.
 

***

​

Коли чоловік надягає форму,

я думаю про те, яка щаслива його дружина:

ось, у неї є той, хто пахне тривогою за неї.

Коли чоловік змиває із себе тривогу,

 вона залишається тільки в кутиках його очей.

Він їх заплющує – і ця тривога стікає на його скроні і вибілює його  щетину.

Коли мільйони чоловіків надягають форму,

вони накривають собою усіх своїх дружин, дітей і матерів.

І навіть мені дістається тінь від їхніх крил.

 

А коли жінки знімають сукні, знімають шкіру і страх,

коли вони ціпеніють від ненависті до того, 

хто дивиться на них ласо зі сходу,

тоді весь світ завмирає від жаху,

бо немає нічого страшнішого за жінку 

без шкіри і без страху.

Бо коли жінка сьогодні знімає сукню, щоб надягнути злість, 

вона перетворюється на оголений кулак,

у який затиснуте все, заради чого вона живе і чого вона 

ніколи

нікому

ні за що 

не 

віддасть.

 

***

​

Ця лінія проходить через мій понівечений живіт.

Проходить через дітей, що  ввечері вчать "Заповіт".

Проходить через хлопчину, що пише заповіт на коліні

у світлі екрану смартфона і майже згорілого поліна.

Ця лінія простягається у пальцях того гітариста,

що грає увечері рок, а вранці "Спаси нас, Христе".

Ця лінія простягається через бабусю в автобусі 

і через її онука, що шукає тата на глобусі,

і через його тата, що зараз десь біля Світлодарки, 

пише у Вайбері мамі, що гуляє з візочком у парку

і усміхається широко у сонний рожевий візочок.

Ця лінія йде через швею, що їде зі зміни, з ночі.

Ця лінія переплітається із білосніжною ниткою,

яка стає вишиванкою. Або, наприклад, сіткою.

Ця лінія йде через хлопчиків, що кинули вудки в траву.

Ця лінія йде через вчительку – маму, бабусю. Вдову.

Яка вже 4 роки не хоче повірити в це

і в кожному камуфляжі шукає рідне лице.

Ця лінія йде із кожного серця – і до горизонту,

І в'яже нас всіх перевеслом в снопи, ця лінія фронту.

І креслить усім маршрути на картах, на планах чи

на чорних, спокійних, обвітрених обличчях наших мужчин,

які перекрили шляхи своїми хребтами й колінами,

які не пропустять нікого за цю нашу спільну лінію.