Іван Лучук
Перерваний «політ» Бобинського
У жовтні 2018 року львівський поет та письменник Іван Лучук прочитав лекцію із такою назвою. Це була поодинока спроба публічної розмови про постать «одного із найтрагічніших поетів когорти розстріляного відродження». Тоді в аудиторії Центру ім. Шептицького зібралося зовсім мало людей. Бобинський все ще залишається невідомим для ширшого загалу читачів. Ми запитали Івана Лучука, чому йому досі цікавий поет із Кристинополя і чи потрібен Бобинський цьому ширшому загалу.
Розмовляв Микола Оліярник
інтерв'ю
Ілюстрація Михайла Скопа
Як це було – зустріч із Василем Бобинським?
Моє знайомство із творами Бобинського відбулося ще в школі. Тоді я дуже багато читав: по кілька романів на тиждень. До того ж мав особистий інтерес, бо за стіною жила сім’я Бориса Бобинського (син Василя Бобинського, – Ред.). Внучка Бобинського Яринка – то моя колежанка, вона вже років тридцять живе у Філадельфії. А так в школі не вивчали Бобинського, але я прочитав багато його прижиттєвих видань, наприклад, «Ніч кохання» та канадське «Смерть Франка». Саме «Ніч кохання» у той час мені найбільше заімпонувала. Згодом в університеті теж йшлося про Бобинського, але небагато: його майже не вивчали. Про нього говорили більше як про символіста, однак символістом його важко назвати.
А які були перші враження від його поезії?
Пам’ятаю, що деякі слова були незрозумілими. Наприклад, рекіни. Що таке рекіни? Це акули. Дізнався, тільки коли почав вивчати польську мову. І це було відкриття! О, нарешті я знаю слово з Бобинського (сміється, – Ред.). Ще пригадую, як хтось називав його «українським Бодлером». Я добре знав Бодлера, але звідки ця назва, так і не зрозумів. Чому Бодлер? У них немає нічого спільного в поетиці чи біографії.
Так буває, що преса дає літераторові надуману наліпку, якої він згодом не може позбутися.
Зрештою, це формулювання зовсім не витримує критики. Якщо вже братися до порівнянь, то радше із Тарасом Шевченком. Вони з Бодлером народилися й померли приблизно у ті самі роки, обоє займалися образотворчим мистецтвом та здобули шалену популярність. Але всі ці порівняння дуже ризиковані.
У 90-ті роки багато літераторів наново відкривали для себе українську літературу епохи модернізму, зокрема бубабісти актуалізують Антонича. Чи були в Бобинського шанси стати програмовим поетом для кого-небудь? Чи знали його взагалі у тогочасному літературному середовищі?
Мої батьки-письменники добре знали Бобинського, хоча на нас більше впивало неформальне сусідське спілкування. Вже покійний Микола Петренко, який також жив у нашому будинку, добре знався з Борисом Бобинським: у Петренка є вірші присвячені йому. Ну, і в мого батька є вірш про Бобинського. Я пам’ятаю їх. Ще згадую історію, почуту від Петренка, про те, що батько Бориса одягав білу сорочку, коли сідав писати навіть в тюремних умовах.
Бобинський мав дуже непогані задатки, але його перемкнуло на радянофільстві, можливо, це і відвертало від нього увагу згодом.
1930 року Бобинський остаточно виїхав до радянської України, де й пропав назавжди. З ним був малий син, який потрапив до дитячого будинку «для дітей ворогів народу», а потім теж пройшов табори. Я Бориса пам’ятаю ніби в тумані. Він помер, коли мені було п’ять років. А те, що ви казали про Антонича, то неправда. Андрухович присвячує йому цілий розділ у «12 обручах», але щоб вважати Антонича зразком для бубабістів, то ні. Це ще питання, чи можна кого-небудь вважати центральною фігурою для тогочасних поетичних груп. Для «ЛуГоСаду» й поготів. У нас міг бути хіба Тичина – і я, і Назар Гончар ставилися до нього дуже позитивно.
Важко оминути тему «митець та ідеологія» у розмові про наші літературні 20-ті роки. На вашу думку, який комунізм сповідував Бобинський? Це був націонал-комунізм Хвильового? Чи він міг би стати другим Корнійчуком?
Він іще з ранніх 20-х років був переконаним ідейним комуністом, але це не віднаджувало мене від його творчості. Це не був такий комуняка, як, скажімо, Борис Олійник чи той же Корнійчук. Тепер перед очима в мене лежить номер журналу «Вікна» із віршем Бобинського, присвяченим Сакко і Ванцетті. Вбивство Сакко і Ванцетті – це була гучна справа, розкручена радянською пропагандою. Відтоді комунізм мені асоціюється із ними. Звісно, що я з відразою ставився до радянської ідеології, але журнал прочитав ще у старших класах, і це все мимоволі мені закарбувалося. Взагалі Бобинський мав харизму організатора, «Вікна» стали його найбільшим проектом. Це виразно прокомуністичний часопис, навколо якого гуртувалися галицькі літератори лівих поглядів із групи «Горно». Проте комунізм Бобинського не мав нічого спільного із політичними поглядами Хвильового, це були різні полюси. У Бобинського – ідеалізований комунізм, а у Хвильового – такий комунізм із душком колишнього чекіста.
Кілька років тому у пресі можна було знайти новину про те, що родина Василя Бобинського викинула на смітник архіви поета. Чи це правда?
Це брехня. Я спілкувався із Любою Писарчук, донькою Соні Бобинської. Ми із синами якраз відпочивали на Світязі. Мені подзвонила Люба та розповіла про цей скандал з архівом. Тоді я приїхав, а вона одразу прийшла та сказала, що це все нісенітниці. По-перше, немає ніякого архіву: Борис був у дитбудинку. Що він міг зберегти? Він ледь-ледь навчився українською розмовляти. Можливо, якісь фотографії випадково збереглися. Хоча була б сенсація, якби знайшлися загублені частини роману «Львів».
А Вам що найбільше подобається із його творчості? Улюблені рядки?
Мій улюблений вірш «Розгін Феба». Це доволі складна для сприйняття річ, насичена незвичними для пересічного вуха словами. А ще тут є кілька зміщених наголосів, на яких треба акцентувати при читанні. Взагалі наголоси дуже важливі для рецепції поезії Василя Бобинського, вони відрізняються від прийнятих у сучасній літературній нормі. Пам’ятаю, довго мучився над «Розгоном Феба», довго не міг його зрозуміти. На перший погляд, вірш може здаватися розхристаним, але тут все на місці. Я аж у зрілому віці отримав одкровення та зрозумів сенс цих рядків. Так, Бобинський – складний поет. Якщо брати його побратимів, Купчинського, наприклад, то у порівнянні з ним Бобинський є в сто разів складніший, так само у сто разів складніший за Бабія. У стрілецькій поезії він, мабуть, найоригінальніший та найобдарованіший.
Це екстраординарна образність, і навіть із дебютної збірки видно, що він має власне сформоване поетичне обличчя, чи як писав Франко, фізіономію.
Тобто поетика Бобинського аж ніяк не могла відповідати схемам, які пізніше назвуть соцреалізмом?
Тоді взагалі не було такого поняття як соцреалізм. Що говорити, коли у цей час, наприкінці 30-х років, у Союзі видавався футурист Хлєбніков. Тому складна поетика – це зовсім не показник. Він міг співіснувати із загальним контекстом, якби був визнаний. Але 99 % тогочасних митців були розстріляні незалежно від того, чи була їхня поетика складною, чи ні, чи хвалили вони Союз, чи ні.
А є тепер сенс працювати зі спадщиною Бобинського, наново видавати його твори, вписувати у контекст «розстріляного відродження»?
Звичайно, що треба працювати із Бобинським. Це необхідно. Його можна розглядати під багатьма ракурсами. Найперше треба актуалізувати еротичну лірику. Ось я включив вінок сонетів «Ніч кохання» до «Антології української еротичної лірики». По-друге, символізм. У нього знайдеться багато творів, котрі можна залучати до антології символістської поезії. Що не візьмеш у Бобинського, то скрізь щось знайдеш.
І все-таки що означає «Розгін Феба»?
Тепер мені здається, що цей вірш дуже про Бобинського. Феб – це синонім Аполлона, а Бобинський – це одне із втілень Аполлона на галицькому терені. Отож Феб тільки-тільки розганяється, а його вже розстрілюють сатанинські сатири. Але це зовсім не унікальний сюжет. Коли почнемо говорити про українську історію та культуру, то завершимо на тому, що треба сісти й плакати. Суцільні прірви, трагедії, катастрофи. Натомість треба шукати позитивні моменти. От, наприклад, Бобинський був справжнім красенем, галицьким Аленом Делоном, а з нього зробили щось незрозуміле, скориставшись однією невдалою світлиною, та виставили на пам’ятник в Червонограді. Треба повернути Фебові його політ.
Іван Лучук
1 грудня 2022