Олена Скуловатова
Ілюстрації «Провесня»: Леся Українка
Сонце тонуло в мутній пелені. Ближче до центру вона була жовтувата, а на периферії втрачала свій відтінок, висвітлюючись до молочно-білого. Пустеля зачаїлася, притихнула, і лишень шарудіння коліс накатаною кам’янисто-піщаною дорогою, створювало приглушені звуки. Лариса відчувала тягучий біль у спині від довгого сидіння, до того ж нила ліва рука, яку вона ховала від сторонніх поглядів за мереживними рукавичками. Не хотіла, щоб помічали вразливу слабкість її тіла.
Одноманітні пустельні пейзажі втомлювали жовто-іржавими відтінками. Останнім часом вона відчувала гострий сум за «Зеленим гаєм»(1), Клонею(2), своєю дружньою родиною, за всім, що так любила й мусила покинути заради «цілющого повітря Єгипту». Сухе та гаряче, воно справляло позитивний ефект. Їй було легше дихати, не мучили приступи задушливого кашлю, зменшилися ревматичні нічні болі.
Екіпаж спинився, і екскурсанти зрозуміли, що час виходити. Лариса любила відвідувати історичні об’єкти – сліди, які залишили древні. Щойно прибула в Гелуан, відразу намітила для себе поїздку до пірамід. Ще в юнацькому віці її захоплювала культура Сходу. Вона навіть написала підручник для молодшої сестри Ольги, який назвала «Історія давніх народів Сходу» й тепер на власні очі могла побачити ті неймовірні дива, про які так багато читала і якими марила ще дитиною.
Велич та розмах з яким побудовано піраміди захоплювали, але найбільше прагнула побачити Сфінкса, зазирнути в його застигле обличчя. Здавалося, що в його очах зможе прочитати відповіді. Товариство йшло швидко та весело перемовляючись, й Лариса відстала від них, через хвору ногу. Як і ліва рука, нога погано функціонувала, і їй доводилося постійно накульгувати.
Сфінкс величаво тримав голову, обрамлену немесом(3). Лариса обійшла його та стала так, щоб бачити очі. Пусті, руді як і тіло, вони вдивлялися крізь неї в відомі лишень йому горизонти, але Лариса була вперта. Матір казала, що донька має важку вдачу й пручається вихованню. Не прийняла вона її вибір, коли та заявила, що виходить заміж за Климента Квітку, бідного етнознавця, майже жебрака, який ще й на дев’ять років молодший. Ольга Петрівна, яка сама завжди дотримувалася волелюбних поглядів, поставала проти будь-якої несправедливості та ущемлення прав, коли діло стосувалося дітей, повадилася як будь-яка матір – прагнула їх захистити. До Лариси ставилася по-особливому, вимагаючи від хворої більше, ніж від решти. Казала: «Цей живий мрець мусить щось встигнути». І Лариса встигала, так встигала, що її сильна матір, яку вона часом кликала «Королева мати», або «Ваше величносте», тільки диву давалася, в глибині душі розуміючи, що Лариса успадкувала її бунтівливу вдачу та безмежну щемливу любов до рідної землі.
Тож стояла Лариса та вдивлялася не моргаючи в пусті очі неймовірної істоти з людським напівстертим обличчям, позбавленим носа(4) та тілом лева. Думала про те, що правителі недарма прагнули поєднати свій образ з величною твариною в якій стільки сили, грації та прихованої сили.
Крізь затуманену свідомість доносився голос гіда-араба: «Сфінкс знаходиться поруч піраміди Хофрена. Він найзагадковіша споруда минулого. Якщо про будівництво пірамід до нас дійшли чисельні згадки, креслення і, навіть, імена архітекторів збереглися, то про нього немає жодної інформації…»
Лариса відчула цікавість та спробувала дослухатися. Її завжди приваблювали таємниці, та й і вона сама володіла не однією. Гід продовжив: «У дослідників складається враження, що його витесали вже після падіння останньої династії фараонів. Це було б імовірною відповіддю, але проведений аналіз та розкопки свідчать, що він старший від пірамід…» − витер піт з темного чола та поспішив з групою до інших об’єктів. Йому давно обридлі тисячолітні пам’ятки, прагнув лишень отримати свою платню та сховатися з кальяном якомога далі від безжальних сонячних променів.
Віяв вітерець, обдаючи пустельним жаром, сонце просвічувало крізь білу парасолю, а вона стояла. Вдивлялася. Проникала. Заглиблювалась…
***
Кліпнула очима. Здивувалася. Кліпнула ще раз. Приміщення пахне маслами. Журчить вода, переливаючись в різьбленому мармуровому фонтанчику. Вдихнула здивовано. Так легко їй не дихалось давно. Повела лівим плечем й глянула на руку. Тонка кість, довгі нервові пальці… Вона пам’ятала їх іншими, дитячими, коли вчилася грати на фортепіано до того, як хвороба почала безжально її атакувати. Тіло було чужим і її водночас. Підійшла до фонтанчика, нахилила голову, вдивилася у віддзеркалення. Там відбилося юне прекрасне обличчя: мигдалеподібні очі, високий лоб, пряме чорне волосся…
Лариса здогадалася, що цього разу стала єгиптянкою. Такі дива траплялися із нею останнім часом все частіше й частіше. Чим глибше хвороба запускала свої чіпкі мацаки в її тіло, тим більше вона прагнула вирватися з полону, отримати свободу бути там, де хочеться.
Вперше це сталося в юному віці, коли маленька Лариса мусила місяцями лежати в «липких кайданах», так вона називала гіпс, який накладали на її руки з лікувальною метою. Тоді, вперше проявилася її бунтівна вдача, яка не корилася обставинами, а брала гору над ними. В ті часи вона потрапляла частіше до казок, переказів, легенд, які чула від сестер, чи матері. Не знала достеменно, чи насправді те все траплялося, чи то була якась дивовижна гра її уяви. Проте, видіння чим далі, тим більше набували реалістичності.
У перші дні в Єгипті Лариса випадково побачила на столику в кутку матрьошку – сувенір, який залишили господарю гості з Росії. Вдивлялася в кругле обличчя з червоними щоками, аж поки не опинилася в Московщині. А після три дні писала, мов запійна, боялася забути, згубити всі деталі, які були такі важливі та значущі. Якби ж знала, що її поему «Бояриня» заборонять більшовики. Ті самі, які скрізь розповідатимуть, якою слабкою та кволою була Леся Українка.
Лариса роздивлялася своє зображення у воді, коли почула голос.
− Пані, вам велено збиратися. Ви їдете з Повелителем в долину Гізи.
− Добре, − озирнулася шукаючи підказки. Рабиня тримала в руках білу, з дивовижним геометричним мереживом на окантовці рукавів та коміру, сукню, яка криєм нагадувала сарафан. Взяла її, здивувавшись тонкій, немов шовковій тканині, й пройшла до покоїв. Кімната виглядала досить просто: ліжко-помостя, тумба з глеком наповненим водою, поруч шаута(5), плетений килимок, потиньковані стіни оздоблені малюнками побутових моментів. На одній зі стін дзеркало. Поряд підставка з різноманітними глиняними місткостями невеликого розміру. Лариса здивовано їх оглянула.
Рабиня, яка пішла за нею, завмерла у дверях очікуючи. Лариса зрозуміла, що повинна підфарбувати очі. Взяла тонкого пензля та вмочила у фарбу. Провела довгу лінію під оком. Рухи були чіткими та виваженими. Хоча вона ніколи в житті цього не робила, тіло підказувало як діяти. На повіка наклала темно-зелені тіні. Очі набули котячої виразності. Одягнувши сукню, Лариса вже хотіла йти, але рабиня подала прикраси. Великі браслети та намиста, яка важким коміром стиснули шию. Стало тяжко дихати, надто масивними видалися ті коштовності.
На дворі нещадне сонце опікало шкіру, і вона поспішила сховатися в тіні грубих пальм. За кілька хвилин з’явилася колісниця, запряжена трьома кіньми. На відміну від бойової, там було обладнано місце для сидіння. Лариса пізнала свого рідного брата та чоловіка Тутмоса IV. Це знання прийшло само собою, і Лариса подумала, що тіло, в якому вона опинилася, ділиться з нею. Тутмос мав правильні риси обличчя й дивний сіро-бронзовий відтінок шкіри. На його підборідді красувалася тонка та видовжена штучна борода, закріплена зав’язками за головою – неодмінна ознака правителя. Голову накривав немес, декорований широкими смугами синього та золотого кольорів. Він подав руку, і вона ступила в колісницю. У супроводі візира, вельмож та кількох радників рушили до пустелі.
Коли зрештою добралися до місця, Лариса відчувала нестерпну спрагу. Рабиня, яка їхала в іншій повозці, простягнула глечик із водою.
− Тутмосе, навіщо ми тут? – Лариса нарешті вгамувала спрагу і наважилася звернутися до чоловіка.
Ілюстрації «Провесня»
− Ти пам’ятаєш той день, коли мені наснився сон, що я повинен відкопати великого Шопес Анха?
Лариса згадала. Це знання прийшло до неї разом із перекладом цієї назви – «Великий дух». Вона не стала відповідати, лишень кивнула головою, розглядаючи гігантську статую. Її брату, який тоді ще не був її чоловіком та фараоном Єгипту, наснився сон. Йому явився великий Хофрен і наказав відкопати у пісках пустелі Шопес Анха, і тоді він замінить батька на престолі. Тоді Тутмос взявся за справу і, справді, відкопав статую. Щойно прибрали останню піщинку, старий фараон помер.
− Дивися, Ластарта, − «Цікаве в мене ім’я», − подумала Лариса. − Тут я встановив пам’ятний знак про чудесне звільнення Шопес Анха(6) – Тутмос гордо вказав на плиту поміщену біля передніх лап скульптури.
− Але що ми знаємо про неї? Хто збудував, навіщо? Можливо, не варто було викопувати це створіння? Я відчуваю його злу силу.
− Ластарта, ти забагато спілкуєшся зі жрецями. Та я хочу тобі дещо показати. Коли я відкопав скульптуру, то вважав, що вона цілісна, проте це не так. Нещодавно моя людина виявила, що тут є двері.
Тутмос узяв Ларису за руку та повів між передні лапи скульптури. Перед ними показався невеликий отвір привалений плитою. Кілька чоловіків підбігли та відсунули важку заслінку вбік.
Всередині було темно та прохолодно. Разом з фараоном та його дружиною у приміщення увійшов жрець. Лариса знала, що він один з наближених її чоловіка. Жрець запалив смолоскипи й освітив шлях спуску. Пройшовши коридором, опинилися у великій залі з куполоподібною стелею. Лариса не зрозуміла, чому підлога під ногами така дивна: рухлива, нестійка та рипуча. Коли світло факела вихопило велику частину кімнати, не стримала зойку. Вся величезна площа була вкрита людськими рештками. Вони зсохнулися, стягнулися, стали схожими на старий чорнослив, але в тому, чим були колись, сумніватися не доводилося.
Лариса несила мовити, а ні слова, підняла голову й побачила те, від чого її тіло пронизав первісний жах. Зі стелі, там де вона знижувалася, звисали шкіряні ремінні на яких кріпилися рештки кісток. В тому, що колись вони належали людям, сумнівів не було. Ларисі здалося, що вона задихається. Тутмос помітив її стан і підхопив під руку.
− Це лишень мертві, коли це ти стала така чутлива? Хіба не за твоїм наказом минулого тижня забили плітями та викинули в пустелі десятьох рабинь…
Лариса згадала тих нещасних і наказ, який віддала Ластарта, розгнівана тим, що рабині не змогли пошити сукню, про яку вона давно мріяла. Згадка посприяла метаморфозі. Жах випарувався, вона з цікавістю озирнулася довкола й помітила таблички з ієрогліфами.
− Хтось вже читав написане? – звернулася до Тутмоса. Жреця, який їй не подобався за прискіпливий погляд з-під насуплених брів, вона свідомо ігнорувала.
− Так. Ми дізналися, що Шопес Анга зумисне засипали піском для того, щоб зберегти від навали чужинців в рік падіння комети.
− Але що означає все це? – обвела рукою довкола.
− Дозвольте, правителю, я розповім, − жрець нахабно втрутився в розмову. – Я оглядав тіла і зрозумів, що вони всі померли від асфіксії...
Лариса прошепотіла:
− Асфіксія… сфіксія… сфінкс(7).
Жрець не почув її та продовжив, зайнятий власними ідеями:
− Я вважаю, що це місце – портал, ворота між царством живих та мертвих. Наші пращури побудували святилище, щоб мати зв'язок із богами й Шопес Анга – вічний страж у цих воріт.
− Жрець, ти завжди темниш, − голос Тутмоса прозвучав роздратовано. Скажи, чи дізнався ти, хто побудував цей храм? Жрець підібрався й вклонився фараонові.
− З табличок на стінах випливає, що він був завжди. За довго до побудови перших пірамід, у ті часи, коли земля була молодою. Потім велика повінь поглинула його, а коли вода пішла – храм знову з’явився на поверхні. Імхотеп будуючи для Джосера першу піраміду, запланував її неподалік Шопес Анга, щоб після смерті фараон швидше дістався божественного порталу. Коли піраміду Джосера було завершено, він злякався, що будівельники розкажуть про сховані там таємниці, тож наказав всіх вбити. Їх задушили тут, принісши жертву богам. З того часу, всі, хто будував піраміди, страчували тут рабів…
Тутмос замислився. Тоді підняв очі та зустрівся поглядом з жерцем.
− Чи повинен я продовжити цю традицію? Чи не гнівається Шопес Анга, що ми забули дякувати йому за захист та охорону?
− Так, великий правителю. Торішня посуха та цьогорічне нашестя сарани – це гнів Шопес Анга.
− Ви, служителі культу, дуже розумні… − на обличчі Тутмоса сковзнула легка усмішка. Він дістав довгий гострий кинджал і легко, немов граючись, увігнав його по саме р
уків'я в живіт жрецю. Той захрипів та повалився на коліна, безумно обертаючи витріщеними налитими кров’ю очима. Останнє, що бачила Лариса – спокійне, сповнене власної правоти обличчя Тутмоса. Смолоскип випав з ослаблих рук жертви на підлогу і стало темно.
***
− Леся Петрівна(8), ми вже вас зачекалися. Нам ще до піраміди треба йти, − Ларису смикнув за руку Микола, один з учнів, якому вона давала уроки німецької мови, проживаючи на віллі «Континенталь» в Гелуані.
Поїздка справила на Ларису надзвичайне враження. Всю зворотну дорогу вона мовчала, занурившись у власні думки.
Коли їй вдалося потрапити до Каїрського музею, вона чітко знала, що шукає. Її цікавили старовинні написи. Їх виявилось дуже багато. Вони збереглися на могильних плитах, уламках каміння та у пожовклих папірусах. Вона розуміла написане, ніби то були з дитинства знайомі літери кирилиці. Серед всього того багатства, яке їй вдалося розшифрувати на здивування працівників музею, їй так і не трапилися плити з ієрогліфами, які вона бачила всередині Великого Сфінкса.
Повернувшись на віллу «Континенталь», Лариса написала листа до матері: «Бачили ми великі піраміди і великого сфінкса — се справді щось єдине на цілім світі! Ніякі картини, фотографії і т.п. не можуть дати справжнього поняття про душу сих камінних істот. Особливо сфінкс, він має велику тисячолітню душу, він має живі очі, він немов бачить вічність. А який там пейзаж перед очима сфінкса!... Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував, і тепер тільки я зрозуміла його до кінця геніяльний хист, як побувала в Каїрському…»(9)
Лариса не наважилася нікому розповісти про своє видіння та дивовижне знання, яке отримала. Лишень, перед своєю смертю у Грузії, вона вирішила, що повинна розкрити таємницю Великого Сфінкса, тому почала диктувати своїй матері драму: «На берегах Александрії». Не встигнула. Певно, світ ще не був готовий сприйняти цю правду й вона померла, забравши свої таємниці в могилу.
(1)Один з маєтків родини Косачів.
(2)Так в особистих листах Леся Українка називала свого чоловіка Климента Квітку.
(3)Немес, або клафт — царський головний убір в Стародавньому Єгипті, один із символів влади єгипетських фараонів. Являв собою зроблену з тканини хустку, зазвичай смугасту (на більшості зображень — синя з золотом), сплетену у вузол ззаду і з двома довгими бічними фалдами, вирізаними півколом, які спускаються на плечі.
(4)В той час обличчя Сфінкса сильно понівечилося і він втратив майже всі риси, в тому числі й ніс. Відновили його значно пізніше.
(5)Спеціальна миска для умивання, яку застосовували єгиптяни.
(6)Напис, який оповідає про цю подію, було поміщено на плиті у передніх лап Сфінкса.
(7)Існує припущення, що так, як жертви знайдені всередині сфінксів (їх на території Єгипту було кілька) помирали від удушення, то саме грецьке слово «асфіксія» дало скульптурі назву «Сфінкс».
(8) Коли Леся Українка (Лариса Косач-Квітка) поселилася на віллі «Контененталь» в Єгипті, вона представлялася там як Леся Петрівна Косач, не хотіла, щоб знали, хто вона насправді.
(9)Лист до матері від 21 грудня 1909 р.
Comments