top of page

Лінією на білому папері

Оновлено: 18 січ.

Роксолана Жаркова



Ілюстрація Роксолани Жаркової



 


бабусі Оксані, прабабусі Анастасії


Коли я виросту, то обов’язково буду писати.

І не тому, що маю амбіції творчині великої літератури. І не тому, що вважаю, що надто добре переповідаю чужі історії. І навіть не тому, що мені часто сниться бордова ручка з тонким золотистим пером (чи це справжнє щире золото треба ще перевірити). І взагалі не тому, що з дитинства люблю слухати тихий бабин голос впереміш з гучним бронхіальним кашлем, впереміш з глибоким мовчанням, впереміш з моїми проханнями продовжувати далі, впереміш зі сльозами і поглядами кудись далеко, на смужку дороги оддалік нашого дому.

Коли я виросту, хочу писати.

І так мені спрагло віриться в те, що зумію отой зиґзаґ бабиного голосу — рівненькою лінією на білому папері пам’яті.

 

Коли вона помирала, мені хотілося її спинити. Не відлітай — прокричати-проревіти кудись у широкі, відкриті навстіж по Воскресінні Господньому небеса. А я не змогла. Бо не все ще розказано і не все почуто, і багато мені забудеться, поки виросту, поки нарешті матиму ту омріяну ручку з тонким золотистим пером (про золото — потім, добре?).

Коли вона помирала, мені було надто мало літ, щоби розуміти, від чого насправді вмирають люди. Не від діагнозів, нашвидкуруч занотованих в амбулаторних картках, не від суми усіх тих протипоказань, зазначених в історії хвороби. Люди ідуть. І більше не вертаються. Оце і все, поки що…

Був травень. Квітучий бузок. Весна уповні. Нашій бабі хоч тепло буде лежати у брунатній глинистій землі. Над нею буде сонце. І багато птахів. І багато світла. Так думалось мені. Та я нікому про це, нікому…

Коли виросту… 

— І ніколи не знімай того хрестика, що подарував я їй! Чуєш, Настко, щоби ніколи ти не забула мене. І щоб вона пам’ятала свого батька!

— Ніколи! Хрест даю в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь…

— Амінь… 

— Для чого тобі заглядати в бабину скриню? Що ти там шукаєш? Там крім бабциних сорочок і светрів, і кількох спідниць, і хусток американських більше нічого нема. Нащо тобі того? Йди ліпше бався!..

 

… Вона не мала багато одягу. Часи були такі, непрості. Носила бережливо, зашивала акуратно при першій найменш помітній дірочці, складала окремо святкове вбрання, те, що «до неділі», а окремо — буденний одяг, той, що «коло хати». Любила лад в усьому. Часом підіймала віко скрині, щоби «подихало білля»: треба ж речі провітрювати, просушувати. Там, у тій дубовій гігантській скрині, лежали речі її мами. Вишиті сорочки, спідниці полотняні, лляні простирадла. «То мої мами Настки» — урочисто мовила вона, ловлячи на собі мої допитливі погляди. «Мама Настя лишила їх мені, я лишу — твоїй мамі, а мамця твоя — лише тобі…».

Вона усміхалася. Вона знала…

 

— Настко, давай швидше, бо вже їх садять в машину і відправляють! Йди, попрощайся з чоловіком, йди!..

І біжить вона босоніж між трав високих і колючих, розчервонена калина, принишкла од вітру. І сльози — по обличчі втомленому й безсонному, по травах, висохлих і тьмяних, котяться по стеблах на землю, на землю. І губляться. І поки не зникне його профіль, вузький і сірий у мідному дзеркалі ржавої осені, доти вона стоятиме серед дороги. Серед життя і серед усіх смутків, які тільки є, які тільки можуть бути, коли ти одна, коли ти любиш…

Се та Настя, що не має щастя — казатимуть. Ну, і хай. Мовчить.

 

… Чи ти, душе моя, можеш затерпнути, як глід пізньої осені, набрати терпцю і терпкості, набратися вдосталь згірклої безнадії, щоби потім вже не сахатися боязко тої правди? Чи ти вмієш, душе моя, забувати з усіх сил того, кого пам’ятатимеш поки жити будеш, поки болітимеш? Чи ти, душе моя, ще в мені, чи вже біля нього?

 

— Насте, як ти? Що чути від Гриця?

— Та нічого, муж мені пише листи довгі, такі довгі, як ота дорога за село… пише, що тяжко працює і часто слабує…

— Ох, Насте, тримайся, бережи дитину! Не журися, щоби молоко не згубила…

— Добре, вуйно! Бувайте здорові!

 

… Ночі туманні, полинові й густі. Листи приходять все рідше. Грошей бракує. Дитину не годую — нема чим. Руки висихають. Вже не будуть так обіймати тебе, Грицю, як обіймали квітневими вечорами. Земля часто тікає з-під ніг. Паморочиться від смутку. Дихання сповільнюється, коли я у молитві шепочу твоє ім’я. Чи ти хоч іноді згадуєш нас, мене й Оксанку? Напиши, прошу…

 

— Настко! Де поділася? Дитина плаче! Не чуєш!?

— Та чую, чую… Та робити мушу. Хто за мене поробить?!

— Чи не знаєш, кажуть, що хлопці вертаються з тої Гамерики! Може, і твій приїде…

— Може… може… ніхто не знає…

Дні помутнілі. Від роботи, від біганини, вічної біганини по колу. Оксанка робить перші кроки. Таке жваве дитя. У неї — твої очі. Твої щоки, твій ніс і твоє підборіддя. Ти ж бачив її ще у колисці. Мала два тижні, як поїхав. Чи ти здоровий вже? Чи ще хворієш? Вчора заходив до нас Петро, розказував, що наші вернулися. А ти… ти коли приїдеш? Мій сонячний, пишу мало, але з любов’ю. Озивайся, коли можеш… Озивайся до нас…

 

— Насте, га, Насте! А будеш моєю жінкою? А що? Гриць не їде, мала росте, господарка в тебе велика…

— Що ти кажеш, Петре? Гриць вернеться, а я з тобою?

— Не вернеться твій муж! Не вернеться! Скільки вже часу не пише і не їде!

— Та пише він, пише, здоровить мене й Оксанку!

— Та не приїде він, не чекай…

— Приїде, знаю то! Петре, не тре таке говорити!

— Пожди, пожди, ще будеш шкодувала, та пізно буде…

 

… Кажуть, ти не приїдеш. Та не йму віри. Такі сни похмурі, що мушу будитися, буджу плачем Оксанку. Вона бігає і белькоче про тата. Вона чека… ми чекаємо тебе вдома. Не вірю, вперто переконую себе не вірити, що маєш яку іншу жінку. То все неправда, так? Неправда!

Мене тепер часто болить коло серця. І трохи нижче. Пече нестерпно. Раптово здригаюся од невідомості. Від тривоги за тебе й Оксану.

А мальви під вікнами гінкі і червоні. Ті, що стояли ми біля них весняними вечорами. Наші мальви. Наші зорі. Наші вікна… Ластівки літають низько над землею. Ластівки повернулися. Всі до єдиної. У нашому саду тепер пахне дощами, розквітлими яблунями і ластівками. Чуєш, коли прилетиш?..

 

— Настко, що з тобою? Якась така бліда і всохла, як зламана гілка?

— Не знаю, вуйно… Заслабла трохи… Оксана ходить до молочарні за льодом, прикладаю на грудях… сильно пече, вуйно… Оксани мені шкода…

 

… Кажуть, що тебе нема. Неправда, чуєш! Ти є! Ти з нами, бо ми тебе ніколи не відпустимо зі свого серця! Не відпустимо… ані я, ані Оксана!

Доні тепер тяжко. Вся домашня робота лягла каменем на її маленькі плечі. Не знаю, що зі мною. Захлинаюся, болить, захлина… Нема грошей на ліки. Обкладаюся льодом і біль відступає. На мить, на мить, на ми… а потім знову, зно…

Не нарікаю на Бога. На тебе — теж. Якщо ти там, у чужому далекому краї, живеш у теплі і добрі, то помолися за нас. Бог почує. Бог усе чує. Усе й усіх. Якщо ж у муках минають твої дні і години, то я проситиму, знай, у Нього для тебе відваги та сили… Хай тіло твоє буде міцним, розум — ясним, а серце — чистим.

Якщо ти вже лежиш нерухомий у сирій землі на чужині, то скоро я ляжу біля тебе. Обіймеш мене. Щоби нам тепліше було. Щоби нам спалося…

Оксана ніколи не розлучається з ним. З твоїм хрестиком на шнурочку. Тато поруч. Тато близько. Відчуваю, що тут, на землі, не побачимось. Не встигнемо… Здоровлю Оксанку, як ти завжди просив…

Кажуть, що тебе нема. Багато всього люди кажуть. Тільки серце знає… 

— І що, ба, він так і не приїхав до вас?

— Не приїхав. Не вернувся він, дитино. Мама померла мені на Спаса. Хорувала тяжко, рак забрав її. Потому приїхала до мене одна жінка з Канади. Привезла хустин різних, ось, вони ще є в скрині, подивися. Казала, що мій тато, Царство йому небесне, робив тяжко, лежав у шпиталю і вмер. Просив її, як вернеться додому, знайти нас і нам дещо переповісти. Казав, що йому так шкода, же вже ніколи не побачить Оксану. Завжди мав при собі одне фото. Більше нічого не мав при собі в шпиталю. Але те фото…

 

Тата вона не пам’ятала зовсім. Я не встигла спитати в бабусі Оксани, якою була її мама. Чому вона тоді не вийшла заміж вдруге, чому ціле своє життя і ціле своє серце віддала єдиному чоловікові. Віддала, не маючи жодного доказу його вірності. Як можна було чекати, отак віддано і безнадійно чекати. Не зважаючи ні на що. Всупереч усьому — звичному, буденному, земному…

 

Коли виросту, буду писати.

Тепер я знаю, як створюються книжки. Сторінка за сторінкою, рядок за рядком. Усім красивим сюжетам не хочеться вірити. Усім некрасивим, закривавленим болем тіла чи серця — віриться. Іноді пишу просто тому, що комусь у цьому житті писати треба. Як дихати, як вірити чи чекати.

Недавно мені таки подарували ручку з тонким золотистим пером. Але я її бережу для інших історій, веселіших. Перо красиве і дороге. Боюся списати її завчасно. Поки що ручка лежить у шухляді. А ще в мене є хрестик. Не золотий, трохи потертий часом. Муки Христа на ньому розгледіти непросто. Ані Його тернового вінця, ані обличчя. Це звичайний металевий хрестик. Не золотий. Я дивлюся на цей хрестик і уявляю на нім усміхненого щасливого Бога. Хай так буде!

 

— І ніколи не знімай того хрестика, що подарував я їй! Чуєш, Настко?!..

 

Не зняла.

15 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Імпресія

Comments


bottom of page