Дмитро Савочкін
Реальність маленького шахтарського містечка, де з дня на день хтось помирає і народжується, спускаючись у забій і повертаючись на землю, а хтось – вирішує, жити чи померти тим, на кого вкотре обрушилося двадцять тонн породи. Це міфи маленького шахтарського містечка, де легенди про шахтаря, який живе одночасно у двох тілах, набувають реальності. Реальність настільки неправдоподібна, що вона дуже схожа на правду.
Переклад Ії Аласанії
І
Коли на тебе обвалюється двадцять тонн породи, та ще вісімдесят тисяч тонн ґрунту нависають над тобою, твої ноги розчавлені вщент, права рука знерухомлена, довкола тебе абсолютна темрява, тому що коногонка на твоїй касці розбита, а цурпалки ниток розжарювання її лампи під час короткого замикання погрожують запалити метан, запах якого наполегливо пробивається крізь мізерні залишки кисню, – ти мимоволі згадуєш випивку.
Спочатку, звісно, згадуєш горілку.
Горілка – усьому голова.
Горілка – початок і кінець.
Тому що її багато та вона всюди. Ти згадуєш «Столичну», потім «Старого друга», потім славнозвісний «Карат», ну а потім уже – «Гетьмана». «Мягкова» теж згадуєш, але не так. І не так згадуєш «Артеміду». «Олімп» – теж нічого, але це все – коли грошей достатньо. А взагалі, можна й просто «Староруську» або «Екстру» – це взагалі ядерна штука. Фокус у тому, що дорогу горілку ти все одно купляти не будеш, а середня практично завжди – підробка.
Тому ти купуєш дешеву, ту ж «Староруську».
Або ще простіше – можна пити спирт.
Я облизую пересохлі губи та спостерігаю, як маленькі спалахи двох дротів, що замикаються, час від часу освітлюють простір переді мною. Лампочка розбилася, проте батарея ще ціла. Струму зовсім трішки, інакше спалахи були б такими яскравими, що засліплювали б. Але і цього буде достатньо.
Ніздрі забиває запах метану, він піднімається догори носоглоткою, проходить у дихальне горло, потім – у легені, трахею, звідки через бронхи розтікається по всьому організму. Ну, окрім, можливо, ніг, бо їх я зовсім не відчуваю – скоріше за все, з ними щось не так.
Я обережно ворушу лівою рукою, вона знехотя слухається. Мені потрібно трішки викрутити розбиту лампочку, щоби дротики перестали замикати та метан не загорівся. Горіння метану як таке мені зараз не зашкодить – хіба що невеликий опік: адже тут замало кисню, щоб пожежа тривала довго або перетворилася у ВЕЛИКИЙ ВИБУХ.
Але в цьому й річ, що тут зовсім мало кисню. Якщо метан загориться, його взагалі не залишиться. Тому лампочку потрібно трішки викрутити. Зовсім трішки…
Я обережно піднімаю руку, ватну, хвору руку, що не слухається, піднімаю її до каски, притискаючи крізь вузьку щілину, що мовби навмисно залишена у завалі печерними тролями. Обережно починаю викручувати лампочку. Один оберт, два… цього достатньо. Я зітхаю з полегшенням. Тепер я отримав перепочинок. Є навіть шанси, що тепер я помру не від задухи, а від утрати крові. Адже я все ще не знаю, що з моїми ногами, не знаю, і не існує способу про це дізнатися.
За мить я стою на поверхні, рівно трьомастами метрами вище: метр за метром, вугілля, граніт, базальт, пісок, знову базальт – та величезний терикон, що димить. Триста метрів – в одну мить. Триста метрів – дурниця, якщо рухатися прямо по прямій, прямо вперед, де-небудь на поверхні, де-небудь, можливо, на стадіоні, можливо, просто в полі. Триста метрів – це справжня дурниця, якщо вимірювати їх ПО поверхні, але це страшенно багато, якщо вимірювати їх ДО поверхні.
Одна мить – і я стою нагорі, холодний вітер ворушить волосся в мене на голові, і ступні моїх ніг починають нагріватися крізь товсту підошву зимових чобіт, бо терикон до біса гарячий, навіть у таку погоду. Я все ще не знаю, що там з моїми ногами, я похований під товщею завалу, але все-таки дихати свіжим морозним повітрям – це круто.
Я походжаю териконом, бо стояти на одному місці стає боляче.
Колись це все стане історією. Все – і шахта, і завал, і я сам, притиснутий, напіврозіп'ятий в забої за всі свої гріхи, у якого закінчується кисень.
Терикон стане історією.
А от горілка – ні.
«Дивно, – думаю я, – як щось залишається в історії, а щось ні». За сто-двісті років якийсь звичайний студент другого курсу гірничої академії писатиме курсову роботу «Побут та спосіб життя шахтарів Західного Донбасу на зламі двадцятого та двадцять першого століть». І він напише про терикон, однак не напише про горілку. Він напише про те, скільки вугілля на рік видобував один шахтар, але не напише, скільки спирту він випивав за той самий час. Чорт, він детально опише, як шахтарі одягалися в забій, з чого була зроблена їхня нижня білизна, напише навіть, якого кольору в них були труси, але йому ніколи не спаде на думку написати, як можна отримати чистий спирт із потрійного одеколону.
Для цього потрібно взяти сталевий лом, звичайний сталевий лом, та покласти його в морозилку. Коли він зовсім замерзне, його потрібно дістати та опустити одним кінцем у кухоль. Потім – взяти флакон потрійного одеколону та повільно тоненькою цівкою пустити його ломом.
Знаєте, як усі ці срані бармени готують свої коктейлі? От тільки вони ллють напої лезом ножа, а ми завжди користувалися ломом. Коли п’єш просто одеколон, ефірні олії та ароматичні речовини, що викликають блювотний рефлекс, мають дуже високу температуру замерзання, а спирт, навпаки, низьку. Ти злив увесь одеколон, потім береш другий кухоль, повертаєш лом іншою стороною і повторюєш процес. Все, крім спирту, застигає на поверхні. Повторивши зливання п’ять разів, ти отримуєш практично чистий спирт.
Спирт можна отримати з чого завгодно: з одеколону, з парфумів, з аерозолю, з освіжувача повітря. Спирт можна отримати навіть з гуталіну: для цього достатньо намастити гуталіном хліб та поставити в тепле місце. Ти просто зрізаєш верхній шар, все ще намащений шлаком та оліями, та їси просочений спиртом хліб.
Ніхто не напише про це в книжках.
Ніхто не захищатиме про це дисертацію.
Ніколи.
Ніхто і ніколи не напише про насвай.
Раптово, прогулюючись териконом, споглядаючи за тим, як робітники ліниво махають якимись нікчемними інструментами, як інженери мляво намагаються розрахувати, як варто рити, слухаючи, як хтось вже викликає мене телефоном, щоб спитати, скільки грошей мені знадобиться, аби в шахті не залишилось живих, я розумію, що все це: і шахта, і завал, і розвиток вугільної промисловості – насправді не має жодного стосунку до порошку. Ані до зеленого, ані до жовтого.
Так, це факт, ми всі сиділи на насваї, але, чорт забирай, ми всі зранку чистимо зуби, і це не означає, що якщо в шахті відбувся обвал або вибух метану, або самозаймання терикону, то в цьому винна зубна паста. Вона не винна. Та й порошок тут ні до чого.
І коли я візьму трубку, я просто представлюсь та спитаю, хто це, а потім скажу: «Я думаю, як зазвичай».
І цього буде достатньо.
Але цього разу я насправді не думаю, як зазвичай. Насправді я добре знаю, що зараз все геть по-іншому.
Зараз там, внизу, розчавлений та напіврозіп’ятий за свої гріхи лежить не якийсь безіменний шахтар, ім’я якого я ніколи не дізнаюсь, – зараз там лежу я, не відчуваючи ніг, права рука знерухомлена, і кисню залишилось зовсім трішки. І метан потроху душить мене.
Я розплющую очі, але довкола стоїть абсолютна пітьма, бо єдиним джерелом світла були спалахи від замикання цурпалків нитки розжарювання, а зараз я викрутив лампочку та не залишилось навіть їх. Я заплющую очі.
Я не знаю, чи хтось колись напише про насвай.
Чорта лисого, я не знаю, можливо, середньовічні скандинавські рибалки або давньогрецькі лісоруби теж сиділи на чомусь подібному. І ніхто вже не дізнається.
Я не знаю, чи напише хтось колись про насвай, та зараз це вже не має значення.
Бо тепер все буде по-іншому.
Я розплющую очі.
VI
Дві пляшки пива стоять на столі, відкриті для мене хлопцями з Мукачева, а я відчуваю смак вугільного пилу та починаю відхаркувати слиз. Я не знаю цих хлопців та не розумію, навіщо вони сюди приїхали. Це якісь далекі родичі моїх родичів, і вони кажуть, що приїхали на Донбас «на заробітки», але для мене залишається загадкою, які саме заробітки вони сподіваються тут знайти. Мені здається, що роботи тут не вистачає навіть для місцевих, але, мабуть, в них там, в Мукачево, ще важче. Вони збирались зупинитися в якоїсь міфічної Ганни, але загубились та знайшли десь мої координати. Вони розповідають мені, що двічі на рік – після того, як закінчується сівба, та після того, як закінчуються жнива, – у Львові неможливо купити квитки на схід. Немає значення, куди саме, – просто на схід. Усі потяги їдуть забитими, незалежно від того, чи прямують вони до Харкова, Донецька, Кривого Рогу, Луганська, Запоріжжя або Дніпра. Вони бачили своїми очима, як люди їхали на даху вагона. Вся Західна Україна їде на схід.
На заробітки.
Якщо ти в цей момент хочеш поїхати в гості до родичів, що живуть східніше від тебе, скажімо, відвідати Ганну, тобі потрібно їхати на південь або на північ, кудись на Волинь, в Луцьк або навіть в Білорусь. Далі – на схід, до Києва, Чернігова або Гомеля. Потім – до Сум, Шостки або відразу на південь, у бік Криму.
Саме так їхали вони.
Вони тривожно дивляться на мою носову хустинку, в яку я відхаркую слиз, та питають мене, чи все зі мною в порядку?
Зі мною?
О так, зі мною все в порядку – дякую, що запитали. Зі мною все чудово. Зі мною все краще й бути не може, хіба по мені не видно?
– Взагалі-то не особливо.
Вони просять мене розповісти про роботу. Вони хочуть знати, як виглядають шахтарські будні. Вони питають мене: на що схожий забій? Без секунди затримки я відповідаю питанням на питання:
– Як ви уявляєте собі пекло?
Ну так, так, те саме пекло, яке описували всі ці срані філософи та теологи минулого. Пекло, у якому дев’ять кіл та вічні муки, місце, з якого немає виходу. Те саме пекло. Пекло, в якому опиняються лише ті, хто погано поводився.
Як ви його собі уявляєте?
Забій починається з кліті. Величезний двоповерховий кіш зі сталевої арматури, протягнутої чимось схожим на сітку-рабицю. У кліть забивається кілька десятків чоловіків, ми стоїмо щільно, як в переповненому автобусі, дихаємо одне одному в обличчя, та, хоча кожен в цей момент намагається думати про щось інше, навіть роки роботи в забої не позбавлять твоє серце від завмирання кожного разу, коли кліть здригатиметься.
Ми нагадуємо нарізану скибками картоплю у фритюрниці.
Стволові дають відмах, і кліть поступово рухається. Спочатку вона набирає швидкість, але ось вже рухається рівно, секунда за секундою занурюється вниз – у темряву. Якийсь час зверху тобі все ще видно промені денного світла, однак за хвилину вони перетворюються на цятку та зникають зовсім. У кліті горять безпечні лампи, і ми, один за одним, вмикаємо коногонки. Здається, що занурення триває вічність. Хоча ми рухаємося не надто швидко, розглядаючи стіни стволу, я відчуваю, як мій шлунок підкочується до горла. Немов я шукаю очима напис, колись зроблений тут кимось та нібито стертий кимось іншим.
Врешті-решт кліть зупиняється. Один за одним ми вибираємося з неї та оглядаємося. Навіть якщо ти пропрацював в забої кілька десятків років, ти не зможеш позбутися цього відчуття кожен раз, коли ступаєш на дно шурфа.
Цього відчуття.
Його не можна пояснити, як не можна пояснити оргазм або укол героїну. Виходячи з кліті, нехай на мікроскопічну долю секунди, ти раптом відчуєш, що знаходишся на глибині трьохсот метрів, під неймовірно товстим пластом породи, у вузенькому проході, зробленому в базальтових відкладеннях, та все, що тебе оточує, – вся ця велич безпеки праці та технологізації робочого процесу, – не вартує й ламаного гроша проти будь-якого, найбільш мізерного, зсуву земної кори. На мікроскопічну долю секунди ти раптом відчуєш себе рудою мурахою в підпіллі незрозуміло якого поверху гігантського хмарочоса.
Далі – дорога до лави. Зазвичай грови* під землею ходять пішки, проте нашій бригаді добиратися до місця розробки кілька кілометрів, тому ми застрибуємо зверху на вагонетку та нескінченно довго їдемо через забій. Скільки бачить око попереду – пітьма, скільки бачить око позаду – пітьма, справа та зліва від тебе – безперервна пітьма. Темряву прорізає лише промінь фар та світло коногонок на наших касках, але він теж не відходить далеко від вагонетки, лячно тулиться до людей. В забої неймовірно спекотно, але роздягатися поки не можна, і ми всі пріємо у своїх уніформах, обмахуючись підручними засобами. Надзвичайно душно, зовсім немає чим дихати. Навіть розвішані уздовж нашої дороги чавунні ванни з водою не полегшують дихання. Власне, вони підвішені тут зовсім не для цього, їхнє завдання – у разі вибуху перевертатися та збирати крапельками води вугільний пил, що літає довкола. Спочатку здається, що, за винятком скрипу коліс та шуму роботи механізму вагонетки, в забої стоїть абсолютна тиша. Але це не так. Варто прислухатися, і ти навіть не почуєш, а, скоріше, відчуєш, що сама земля довкола тебе нібито щось намагається розповісти, вона ледве чутно шипить та скрипить, а час від часу навіть б’є, дуже тихо, але цілком відчутно. За декілька хвилин такої дороги починає здаватися, що ми, ті, хто сидять у цій вагонетці, – єдині люди в усьому Всесвіті, що крім нас, цієї вагонетки та цього нескінченного тунелю, не існує нічого, і ми будемо їхати на ній доти, доки історія не закінчиться. Адже має вона колись закінчитися?
А потім попереду з’являється світло.
Вагонетка зупиняється, ми зістрибуємо та повільно розходимося ділянкою, кожен – до свого комбайна, кожен – до свого пласту, кожен – до свого болю та свого страху. Ми розходимося мовчки, майже без жодного звуку. Тут взагалі мало говорять. Тут віддають перевагу праці. Праця – це єдине, що рятує тебе, поки ти під землею.
Пласт йде під кутом, і, щоб виробляти вугілля, а не порожню породу, ти повинен висіти в метровому проміжку, упершись ногами у дно та стелю лави, і скеровувати свій комбайн під кутом в сорок п’ять градусів від земного тяжіння. Тут ми нагадуємо вже не мурах, тут ми більше схожі на тарганів, маленьких, але спритних тварюк, що знаходять найменші щілини та повзуть вперед, переслідуючи лише їм одним зрозумілу мету, крок за кроком. Ми працюємо, добре знаючи, що кожен рух може стати останнім, що жодна сила на землі не втримає склепіння, якщо воно вирішить обвалитися, ми працюємо, покладаючи надії лиш на Шубіна.
Усі ми – сміливі хлопці, боягузів тут немає і бути не може, але всім нам неймовірно страшно. Іноді мені здається, що все, що трапляється з моменту, коли кліть починає занурюватися, до моменту, коли вона знову з’являється на поверхні, – відбувається з іншою людиною. Це єдиний спосіб пройти крізь страх та не з’їхати з глузду.
Той, кого ти знав там, на поверхні, той, кого ти любив і ненавидів, той, з ким пив горілку або трахав дівок, або дивився на зорі, – це не той, кого бачиш поруч із собою в забої. Якщо ти раптом звернешся до нього – просто говоритимеш з іншою людиною.
Тут дуже легко померти від руки свого брата, що працює з тобою пліч-о-пліч.
Якщо ти закуриш – тебе вб’ють.
Якщо ти почнеш лагодити поламане обладнання прямо тут – тебе вб’ють.
Якщо ти раптом закричиш просто так – тебе вб’ють.
Якщо ти когось налякаєш – тебе вб’ють.
Тут можуть вбити навіть за поганий жарт. Тому тут рідко жартують.
Спробуйте.
Ми оголені до трусів, хоча це й заборонено усіма інструкціями, але ж інструкціями не передбачена спека у сорок градусів? Ми заплющуємо очі, хоча це заборонено технікою безпеки, але ж техніка безпеки не враховувала того, що нам доведеться рухатися догори під таким великим кутом в крихкому вугіллі, яке сиплеться тобі на обличчя?
Ми давно зняли респіратори, хоч це й шкідливо для здоров’я, але кому яка справа до нашого здоров’я? Тут, у цій пітьмі, задусі та спеці, залишивши усе, чим ти жив там, на поверхні, ще біля дна шурфа, ти стаєш чистим, знаючи, що кожен твій крок – по лезу бритви. Ти відчуваєш, що в будь-яку секунду твій комбайн може неочікувано пробити ВХІД.
Я маю на увазі ВХІД.
Так-так, саме ТУДИ.
Ви гадаєте, забій схожий на пекло?
Це і є пекло.
Я розповідаю все це хлопцям з Мукачева та розумію, що їх не надто тягне в забій, та й взагалі вся ця ідея з заробітками їм вже не так подобається. Здається, вони вже шкодують, що не знайшли Ганну. Ми з ними перебуваємо на поверхні, де сонячне світло, перші заморозки та дивовижно свіже повітря – навіть тут, на Донбасі, – і для них це все звучить як розповідь про життя на іншій планеті. Вони розпитують мене про деталі, їм цікаво, як виглядає видобувний комбайн, на що схожа стрічка транспортера, як вироблену породу доставлять нагору, і я відповідаю.
Але за дужками все ж залишається безліч деталей. Я не розповідаю їм про тіні, які час від часу миготять перед тобою на лаві, просто в хмарах вугільного пилу. Я не розповідаю їм про шуми, тихий хрускіт та високий стогін, що доноситься з зачинених штреків. Я ніколи не розповім їм про те, чому нам всім так страшно кожен раз спускатися в забій. Я не скажу, чому людину тут можуть вбити, якщо вона жартома налякає тебе. Я не скажу їм про те, чому ми всі сидимо на насваї. Про порошок їм точно не треба знати.
Людині, що живе на поверхні, ніколи не зрозуміти, хто такі грови – люди, що спускаються під землю. Якось Кролик жартома назвав забій «світом гровів», але правда в тому, що це не жарт, а реальне життя. Це інший світ, до якого не входять ті, хто ніколи не бачив, як світло меркне над головою та зникає десь у висоті. Їм не зрозуміти нас.
Ось чому їм не треба знати про печерних тролів.
Про них не говорять, про них навіть думають з острахом, і якщо ти достатньо молодий – можеш думати, що це твоя особиста таємниця, та лише за багато років приходить розуміння, що таку ж таємницю носить в собі будь-який гров. Це особиста таємниця кожного з нас.
Коли один з них з'являється перед тобою, ти завмираєш, страх паралізує тебе та прибиває до місця, ти втрачаєш можливість думати, ти ніби розчиняєшся у своєму страху. І за секунду ти чуєш його голос. Беззвучний. Десь у себе в голові. І навіть там – беззвучний. Він звертається до тебе. І якби я жодного разу не чув того, що вони мені кажуть, я б подумав, що це витвір моїх хворих мізків, отруєних викидом чадного газу на сусідній ділянці. Але я чув. І ось чому я знаю те ж саме, що знають усі грови. І це моя таємниця – наша спільна таємниця, про яку зовсім не обов’язково знати усім, хто своє життя прожив на поверхні.
І ніхто з них не зрозуміє, якщо ти спробуєш пояснити, навіщо нам стільки жовтого порошку. Ніхто з них, що знають про вугілля лише те, що це відмінний та відносно недорогий енергоносій, навіть не спробує уявити, для чого людям може бути потрібно травити себе цією гидотою у таких кількостях. Ось чому я не буду розповідати про те, що знайшов, де Кролик діставав жовтий порошок.
Принаймні я знайшов тих, хто постачав його на шахту, – а вже звідки вони його брали, я поняття не маю. Я домовився з ними, що буду штовхати його на нашій шахті. Не заради прибутку, ні, – просто вирішив взяти під контроль свій страх. Я не міг більше довіряти приносити порошок комусь іншому, не міг залежати від того, що хтось забуде його вдома або візьме недостатньо, щоб поділитися зі мною.
Я повинен був увесь час мати його із собою. Я повинен був знати, що у будь-який момент можна розтерти по зубах ще одну дозу. І тому я почав купляти жовтий порошок спочатку на всю нашу бригаду, потім – на всю зміну, після чого почав брати вже на всю шахту, і вони почали возити мені його промисловими кількостями. Питання: «А звідки взагалі береться насвай на шахті?» вже більше не хвилює мене. Я все ще не знаю, хто його сюди постачає. Тепер я знаю, що він не може раптом скінчитися у всіх.
Коли після ранкової зміни наша бригада піднімалась в кліті з забою, Саня за звичкою почав жалітися на цю роботу. Тут так заведено. Незалежно від того, чи добре в тебе йдуть справи чи кепсько, ти знаєш, що одна річ залишиться незмінною. Це той факт, що твоя праця – найбільш жахливий спосіб заробітку грошей, який існує у світі. І тоді Кролик спитав у Сані, ким би той хотів працювати.
Це до біса дивне питання.
Кожен із нас знає, що спускається в забій лише через необхідність, кожен тут вважає, що бути шахтарем – гірше й бути не може, просто іншої роботи тут немає. Але ніхто з нас ніколи не думав про те, ким іще він міг би працювати.
– Я нічого більше не вмію, – відповідає Саня та дивиться вгору – туди, де через хвилину має з’явитися сонячне світло.
– Ну а якби умів? – знов питається Кролик.
Це до біса дивне питання.
А потім хтось раптом каже: «А я хотів би бути астрономом». Усі обертаються до нього, всі на мить забувають про те, що ми піднімаємося з трьохсотметрової глибини, що ми тільки-но відпрацювали в забої шість годин, що в нас відвалюються від втоми руки та ноги, що скоро ми знову повинні побачити сонце. На мить усі забувають, що ми шахтарі, бо на одну мить ми всі раптом стали астрономами.
– Астрономом?
– Так, астрономом. Я хотів би сидіти в теплому кріслі та дивитися на зорі. Читати книжки, друкувати щось на комп’ютері, сперечатися з іншими такими ж астрономами, як я, а коли б втомлювався від цього – просто піднімав би очі та дивися б на зорі.
І кожен з нас раптом подумав про те, що незалежно від того, хто ти й звідки, і навіть незалежно від того, чого б ти хотів у своєму житті, дивитися на зорі – це прекрасна робота.
– А я б хотів працювати інженером-лісопатологом. Це такий лікар-лісничий, спеціаліст з хвороб дерев. Цілими днями на свіжому повітрі, в лісі… допомагаєш дерева вирощувати, лікуєш їх від хвороб…
– А я хотів би жити у Німеччині в часи Другої світової війни та працювати при концтаборі. Я хотів би збирати попіл спалених в крематорії євреїв та удобрювати ними поля.
– Ха, та вам треба з Саньком в парі працювати – він буде ліс вирощувати, а ти його жидами удобрювати.
– Ха-ха-ха.
– Ха-ха-ха.
– А я хотів би працювати випробувачем нових моделей презервативів.
– А я хотів би жити в Японії та бути борцем сумо.
Доки ми виїжджаємо на поверхню, кожен з нас встигає розповісти, ким би він хотів бути. Кожен, окрім мене.
Кліть вже майже наполовину виїхала, коли оператори машинного залу виключили мотор, та все завмерло. Наші голови тільки-но з’явились над поверхнею, і ми дивимося на ноги наступної зміни, чекаючи, поки кліть вручну дотягнуть до потрібного рівня та поставлять на кулаки. Ми дивимося з рівня мурах або тарганів, на яких ми були схожі, повзаючи в забої рачки. І тоді я кажу:
– Я хотів би бути папою римським. Намісником Бога на Землі.
Ми закінчили з пивом, і я дістаю з тайника бутель самогону. У мене залишилось ще дві, але останню я не можу сьогодні випити – мені ще треба виставити за майбутню відпустку. Наша бригада звикла до того, що перед відпусткою кожен виставляє три літри самогону. Бутель. Саме цією тарою у нас міряють самогон, не пляшками, не склянками – трилітровими бутлями. Хлопці з Мукачева трохи збентежені об’ємом тари, але готові випити її до дна, до того ж пивом ми лише розминалися.
А потім, коли самогон закінчиться, ми бахнемо ще пива. Це називається «відполірувати». Якщо в мене буде настрій, я зроблю «чпок» – відмінний коктейль із самогону та пива. Ти наливаєш в склянку дві третини пива та третину самогону – обережно, намагаючись не змішувати. Потім закриваєш склянку долонею, різким рухом підіймаєш його та б’єш денцем об стіл.
Це називається «чпок».
Можна зробити такий же з пива та горілки, але ефект трошки не такий. Якщо ти зробив все правильно, то після того, як піна трохи осяде і ти одним махом осушиш склянку, ти побачиш зелену фею – без усіх цих їбаних та шалено дорогих абсентів. Я сподіваюсь, що сьогодні це буде добра фея, бо сьогодні мені потрібно про дещо забути. Мені потрібно забути про дещо особливе. І я обов’язково сьогодні про це забуду.
Поки я роблю собі «чпок», хлопці з Мукачева щось тихо говорять одне одному. Можливо, вони говорять про Ганну або про ціни на бензин, або навіть обговорюють президента, але з їхніх очей я розумію – навряд.
Мені здається, я знаю, про що вони говорять.
Comments