Анна Майор
Ілюстрація «Провесня»
У той час, як ти бездумно й безтурботно проводив свої дні удома, у той час, як світ навколо аж тремтів під вагою сірих і важких грон буденності, у той час, коли всім навколо правили ті кляті гроші й бісові години, вони бігли. Бігли, немов востаннє могли насолодитися нестримним потоком солодкого повітря. Але не самі вони були. Позаду тягнувся, наче довжелезний потяг, натовп зазомбованих слуг пекельної усталеності. Яка драматична картина, скільки прикрас, порівнянь і метафор!
А насправді вони були людьми, які народилися у непотрібний для більшості час. Вони були тими, у кого з очей безперестанку текли сльози, однак водночас гарячі вуста промовляли відчайдушні й вільні слова. Коли їм казали: «Стійте, прокляття, зупиніться!», вони бігли, торкаючись змученими й закривавленими стопами ламкої межі.
Вони боролися, вони борються і зараз. Колись вони мали за зброю лиш кілька слів: «Наше, українське». Тепер мають за зброю цілі абзаци й аргументи. Вони воювали за те, щоб пекучий біль припинив бути вагомою відповіддю, а особливість та унікальність – страшним злочином. Зараз воюють так само. От лиш тоді вони мали за зброю кілька слів, а зараз – цілі абзаци.
– Хіба ж воно того варте, друже мій? – тихо питав один з них.
– А хіба ж ні? Хіба ти здатен пожертвувати цим солодким відчуттям натхненної ейфорії? Хіба здатен віддати волю слів, рухів і мазків? – відповів другий, усміхнувшись кутиком вуст.
– Усе це безжально й щомиті знищується. Чи не боїшся ти того болю і страху, коли від натхненної ейфорії лишиться нещасний попіл й сльози?
Інший гмикнув.
– Часто саме з попелу й сліз виростають прекрасні шедеври. А ти, друже мій, навіть із золота не зможеш виліпити щось справді значуще, думаючи про таке.
– Усе одно колись доведеться опуститися на коліна перед композицією та правилами. Без них ти не напишеш хорошої книжки, безсумнівно, – зневажливо проказав перший.
Минуло лиш кілька митей серед важкого цигаркового диму.
– Що ж, нехай. Тоді я напишу неправильну українську книжку.
Вони бігли вже без нього. Вони втрачали багатьох таких, як він, та не біда. Значно гірше, коли вони втрачали справжніх людей, дивлячись на муки, що завдавали їм байдужі холодні кулі, отруйна кров і недалекість людського розуму.
Їх безжально вбивали. Не раз, не два, не тричі – нескінченним потоком вирізьблені прізвища на дошках і камінні. І все ж вони бігли. Бігли задля того, щоб знову насолодитися нестримним потоком солодкого повітря, щоб пекучий біль припинив бути вагомою відповіддю, а особливість та унікальність – страшним злочином.
Щоб завтра й у майбутньому за зброю було не кілька слів і навіть не абзаци, а цілі томи неправильних українських книжок.
Comments