Ольга Швиденко
Ілюстрація «Провесня»
Назар любив приїжджати влітку на канікули в село. Тут було стільки захопливого — вгодовані кумедні качки, страхітливі гуси-шипуни, охайно побілена старенька хата, зариблений зелений ставок, таємничий непроглядний ліс, куди вони з бабунею ходили по гриби. У пишному садку росли вишні, сливи, яблука, їх можна було їсти одразу з дерева, не миючи, як у місті. Його, рум’яного й пухкого, бабуня годувала домашніми пиріжками, гладила по світлій голівці та називала «мій золотий».
Щойно закінчивши шостий клас, Назар стрибнув у автобус і, мов справжній дорослий, уперше сам доїхав до села, розкинутого у квітучій долині, як на ошатній тарелі. Із завмиранням серця він очікував щорічної зустрічі з друзями дитинства — Тарасом та Улею. Скільки веселих пригод чекало на них цього літа! Наступного ж дня він стрімголов полетів на сусідню вулицю.
Усе було як завжди й водночас невловимо інакшим. Уля, струнка дівчина-підліток із темними довгими косами, заливаючись своїм сміхом-дзвіночком, розказувала, як вони з матір’ю спізнилися на електричку. Худорлявий та високий Тарас, зі скуйовдженим волоссям, уважно дивився на неї та, здавалося, був глибоко занурений у свої роздуми. Назар і сам задивився на Улю. Йому подобалося, як вона змінилася за цей рік, у ній з’явилося щось стрімчасте й поманливе.
— А мені мама купила папужку! — раптом сплеснула руками Уля. — Я його сюди привезла. Мама вивішує вдень клітку на ґанку і він нам тріскоче щось своє, папуже!
Усі пішли у двір до Улі дивитися на птаха. Жовтий нерозлучник із червоною голівкою плигав по жердинці в дерев’яній клітці та старанно нахиляв голову, роздивляючись гостей.
— Гарний! — протягнув Назар. — Але йому треба пару, бо йому нудно самому.
— Я куплю! — серйозно промовив Тарас. — Ніхто не має бути самотнім.
Уля уважно поглянула на нього й усміхнулася. Назара сколихнуло якесь досі незнайоме почуття.
— Я теж можу купити! — ступив він наперед.
— Дякую, мені Тарас купить, — м’яко озвалася Уля. — А ходімо на ставок!
На ставку вони залізли у воду й почали із шумом та вереском плескатися. Уля пускала бризки на Тараса, Тарас на Улю, а посмутнілий Назар плавав поруч, вдаючи, що йому всі ці дитячі пустощі байдужі. Потім і взагалі збрехав, що йому вже час додому, пообіцяв завтра прийти знову, швидко зібрався і щодуху почимчикував геть від ставка.
Повертався Назар із важким серцем. Фарби навколо потьмяніли, сонце неприязно припікало, колись приємні трав’яні аромати віддавали гниллю. Дорога вела повз будинок Улі. Двері у двір були прочинені. З роздумів Назара витяг заливчастий пташиний спів. Він підняв очі і в глибині двору побачив клітку з нерозлучником, що перебирав лапками й самозабутньо заходився цвіріньканням. Назару на мить здалося, що він його дражнить. «Дурний папуга», — роздратовано пробурмотів Назар. — «Замовкни!» Але той заспівав ще голосніше. «Я тебе зараз примушу мовчати!» — ще більше розлютився Назар. Огледівшись довкола, побачив чималий кругляк. Не роздумуючи ані хвильки, підняв каменюку, зважив на руці, підійшов ближче, розмахнувся і запустив у клітку. Камінь полетів із шурхотом і з силою вгатив у клітку. Та захиталася, птах затріпотів крилами й злякано заторохкотів. Клітка обірвалася з гачка, вдарилася об землю. Дверцята прочинилися, папуга випурхнув назовні й всівся на прут клітки. Назар закляк на місці. Він огледівся, чи, бува, ніхто його не бачив, але вулиця була порожня, та й із хати на гуркіт ніхто не вийшов. Подумавши хвильку, він обережно прослизнув у двір. Через кілька хвилин так само поспіхом вийшов на вулицю, оглянувся на всі боки та, не побачивши нікого, неквапом рушив далі. Крізь прочинені двері виднілася клітка, що висіла на своєму звичному місці на гачку.
За годину розтріпана Уля прибігла додому перевдягатися. За звичкою зазирнула до клітки, поглянути на улюбленця, раптово зойкнула і, не в змозі відвести очей від побаченого, відступила кілька кроків назад. На дні клітки, посеред пір’я, налиплого на бризки крові, лежав жовтий нерозлучник із розчавленою голівкою.
Голос
Вузька дорога змійкою плелася поміж охайних заміських будинків. Фред зупинив свій старенький пікап перед одним з них, білим із коричневою черепицевою покрівлею, в оточенні розлогих дубів, та сидів за кермом, не маючи снаги відчинити двері авто. Сіре похмуре небо висіло низько над головою, збиралося на дощ. Голос у його голові був сьогодні особливо гучним.
«Не ходи туди! Розвертайся і їдь назад, скажеш, що захворів», –– гуділо в нього всередині. Фред звик, що голос усюди супроводжує його. Вони були разом, відколи він себе пам’ятав. Голос розмовляв у його голові та розважав, коли було самотньо, підбадьорював у хвилини відчаю, направляв, коли він не міг прийняти рішення, та сперечався, коли рішення вже було прийняте. Коли хлопець дізнався, що інші люди не чують у собі чужого голосу, то перелякався, що з ним щось не так і його поведуть до психіатра. Але, зрештою, голос досі не шкодив ні йому, ні оточуючим, і Фред вирішив не поспішати ставати пацієнтом психлікарні та нікому нічого не розповідати. Голос був із ним згодним у цьому.
Почав накрапати дрібний дощ. Хтось постукав у водійське вікно. Фред здригнувся і повернув голову на звук — знадвору стояв худий літній чоловік у картатій сорочці. Хлопець зітхнув та вийшов з машини:
— Як ви мене налякали, батьку.
Зайшли в будинок. Фред роззирнувся навколо — здавалося, що час тут застиг: ті ж дерев’яні пошарпані меблі, вицвілий диван, лампа із плямою на абажурі. Батько теж виглядав пом’ятим, ніби припорошеним пилом.
— Мені потрібно повернутися в місто до вечора, — сказав Фред. Батько знизав плечима:
— Ти знаєш, де її кімната.
«Не ходи».
Звісно, він пам’ятав, де була кімната його матері, в якій вона провела більшу частину свого життя. Усі знали, що вона хворіє, але в школі діти дражнилися, що його мати «поїхала головою». Малому Фреду заборонялося заходити до неї самому, тому він уявляв, що це кімната, де живе дракон і ховає свої скарби. Дракона не можна було турбувати ні за яких обставин.
Він піднявся риплячими сходами на другий поверх. Ось і знайомі двері із замком, що закривався ззовні. Фред хвильку постояв перед ними, збираючись із силами, та несміливо натиснув металеву ручку. Двері прочинилися, на нього пахнуло важкою сумішшю материного трояндового парфуму та старого одягу. Пожовклі шпалери у сині квіточки, груба, ніби витесана зі скелі, шафа, широке ліжко з пухкими подушками, самотній стіл та стілець –– ось і все убранство кімнати. Долі стояли картонні коробки, певно батько вже почав збирати материні речі, щоб скласти на горище.
Фред узяв першу-ліпшу коробку, відкрив її та почав перебирати якісь папери, журнали, фотографії. Зі старого зошита випала затерта світлина та залетіла під ліжко. «Не бери». Фред підняв її та почав роздивлятися з усіх боків. Він відчув, як у роті пересохло, а в скронях щось почало стискатися, наче їх здавило горіхоколом.
Швидко спустився сходами униз.
— Що це? — ткнув паперовий прямокутник у руки батьку. Той начепив окуляри та примружився, вдивляючись у знімок.
— Гм, я думав вона його викинула… — протягнув він.
— Що це таке? — наполягав Фред.
Батько уважно поглянув на хлопця, віддав йому знімок та зняв окуляри:
— Що ти хочеш знати?
Фред ошелешено дивився на батька:
— Де він?
— Знаєш, інколи таке стається. Ми не знаємо чому, лікар сказав, що це була «корекція природи». Ти його… просто поглинув. Твоя мати не змогла з цим змиритися.
У скронях стугоніло, Фред відчув краплі поту на своєму чолі. Помовчали. Усе ще не ймучи віри почутому, підняв очі на батька:
— Виходить, я винний в усьому, що сталося?
— Ні, звісно ні, — зам’явся той.
Фред поглянув у вікно:
— Я вже поїду.
На вулиці все ще лило, і він спрагло ковтнув свіже вогке повітря. Добіг до машини, сів за кермо. «Я не хотів, щоб ти отак про все дізнався», — голос у голові прозвучав засмучено.
— І ти мені пробач, Грег, — Фред поглянув на світлину. На знімку УЗД, датованому роком його народження обіймалися двоє пуголовків, а зі зворотної сторони був напис кульковою ручкою: «Перше фото Фреда та Грега».
Пуп'янок
— Та де ж він?
Ніна порпалася в нутрощах сумочки, шукаючи у численних кишенях ключа. Той ніяк не давався до рук. Довге хвилясте волосся звішувалося наперед, плуталося та заважало. Дівчина зі злістю перекидала його за спину та затято продовжувала пошук. Коли мати отак довго не відчиняла двері, означати це могло лиш одне. І це вже втретє за місяць!
Врешті пальці торкнулися холодного металу. Ніна зітхнула з полегшенням та вийняла ключ. Скрипнув, підкоряючись, старенький замок, двері з пошарпаною дерматиновою обшивкою прочинилися.
Дівчина зробила крок усередину й мало не зомліла — на неї пахнуло затхлістю застояного повітря та смородом гниючого сміття. Вона цокнула язиком і, не знявши босоніжок, переступаючи через накидані на підлозі коробки, газети, дрібний мотлох, заглянула до кухні. Так і є.
— Мамо, — несміливо торкнулася руки в засмальцьованому квітчастому халаті. — Мамо, Ви мене чуєте?
Перед нею, похилившись над білим фанерним столом, з якого давно злізла фарба, сиділа старенька жінка. Вона міцно спала, поклавши розтріпану голову на сухі руки.
— Мамо, — сильніше штурхнула за плече, — прокидайтеся!
Жінка здригнулася, подивилася на Ніну посоловілими очима і, пізнавши, усміхнулася напівбеззубим ротом:
— Ніночка, це ти…
— Я, мамо, я. А ви все гуляєте? Що святкуємо цього разу? — дівчина кивнула на рядок порожніх пляшок, що вишикувалися на брудній підлозі край столу.
— Та шо ти починаєш… — стара невдоволено махнула рукою та спробувала піднятися. Заточившись, знову впала на стілець. — До мене дитина приїхала, а ти…
— Це я і є, мамо! — Ніна поклала сумочку на підвіконня, пошукала очима чисту склянку і, не знайшовши, заходилася мити та набирати води з-під крана.
— Пийте! — поставила перед матір’ю. — Я до вас їхала новину розказати. А ви тут знову безлад розвели!
— Ніночка, ну вчора празник був… заходила Ганна Іванівна, з третього… то ми забалакались, ну ти знаєш, як воно бува… — жінка насилу вимовляла слова. Ні, усе ж треба забирати її до себе…
— Та знаю, Ганна Іванівна пішла, а Ви добавили, — важко зітхнула Ніна, зіставляючи зі столу брудний посуд. — А пам’ятаєте Любку? Ну Любку, подружку мою, ми ще з нею вчилися разом?
— Аякже, — закивала старенька.
— Завагітніла, хоче робити аборт.
— То хай робить, — жінка допила воду та потяглася до пляшки на столі, де ще залишилося трохи гіркої.
— Ну як це, хай робить? — Ніна взяла пляшку та переставила її на холодильник. — Кажуть, це гріх — вбивати дитя.
— Ой, ну коли гріх, а коли й вихід. Ніночко, налий похмелитися.
— Досить із Вас вчорашнього. Який ще вихід? — Ніна увімкнула воду та почала натирати тарілку мильною піною.
— Ти вже доросла, то можу казати. Думаєш, я ніколи аборти не робила? Твій батько був бідний, як церковна миша, упокой Господи його грішну душу. А в мене вас троє, я вас ледь тягла, надголодь жили. Куди мені ще дітей?
Ніна перестала мити посуд та уважно подивилася на матір.
— Тобто, як це? Ви вбили мого братика чи сестричку?
— Нікого я не вбивала, — роздратовано скривилася стара, розмова її втомлювала, — це ще пуп’янок був, не людина. Налий трохи, Богом прошу!
Ніна опустилася на підвіконня, під її ногами задзвеніли, падаючи, пляшки, зачеплені подолом сукні.
«Пуп’янок…» — повторила пошепки.
— Ви ще скажіть, що й мене могло отак не стати, пуп’янком, бо вам, бач, грошей не вистачало! — підняла очі на жінку.
— Та ми як взнали за тебе, батько одразу сказав, щоб… — почала та, але змовчала, і примирливо додала: — Але ж дивись-но, яка красуня виросла!
Ніна, зіщулившись, заклякла на підвіконні. Кілька хвилин вона вдивлялася в змарніле обличчя матері, у її глибокі зморшки під очима, тонкі безкровні губи, а далі схопила сумочку і вискочила з квартири.
Перестрибуючи через запльовані східці, збігла на перший поверх, штовхнула важкі залізні двері та зупинилася, засліплена на мить сонячними променями. Неслухняними пальцями відкопала в сумочці телефон, зі списку на екрані обрала Любкін номер, натисла кнопку дзвінка.
— Не треба зі мною завтра їхати, я передумала, — видихнула в слухавку.
Comments