Анна Майор
Ілюстрація «Провесень»
Простувати стежкою було вкрай огидно. І причиною тому стали аж ніяк не зимова ляпавиця, задубілі од холоду пальці чи пронизливий вітер. Зовсім ні. Як часто погляди порівнюються із променями? Як легко вдається збагнути їхню суть, навіть серед мільярдів слів, що нерідко вдають побажання зі своєї збайдужілої банальності? Як багато доводилось ловити на собі ті самі холодні вогні очей, що у своєму змісті плекають навіть не байдужість, а трильйони молекул люті та несприйняття?
Як часто. Як легко. Як багато.
Та він і досі простував стежкою. Простував, бо мусив дійти туди, куди прямує. Руки всуціль вкривала кров, одна із них тримала яскраву різдвяну зорю. Під оком виднівся набряклий синець, а вуста час від часу доводилося облизувати, аби в’язкий “томатний сік” із присмаком заліза не стікав на підборіддя. Та, хай як дивно, обличчя його сяяло. Попри погляди, сірість та дощ, губи ламалися в усмішці, очі іскрили натхненням.
До нього чіплялася юрба, нескінченний натовп. Дорікання та гнів сочилися з їхніх ротів, мов отрута. Ще хвилю тому посеред площі вони засуджували так майстерно, так уміло. Усе намагалися зламати: і зірку, й пісню, і любов.
А він стояв тоді на хитких дерев’яних ящиках, разом із тим стискав у долоні Звізду. Оглядав усіх відчайдушно, спопеляв гидкі кулаки, що раз у раз тягнулися до його гарячого тіла, до його відчайдушних гарячих нот:
— Нова радість стала, яка не бувала…
Давно забута радість пісні, що бувала вулицями так давно.
— Над вертепом зірка ясна…
Як шкода, що у вертепі сьогодні лише він. Як шкода, що ясність зірки так палко намагаються знищити брудними руками та лайкою.
— В небі засіяла.
Ось. На нього кинулися слуги зазомбованої ненависті.
Його штовхали, били й висміювали.
Роками нав’язували, картали, докоряли.
Десятиліттями притупляли, катували й заміняли.
Посеред майдану, до болю важкого й темного, рвали його одяг — вишитий болем та пронизаний розпачем, завдавали ударів — по хребту стійкості та губам милозвучності, трощили різдвяну зорю — сяйливу та наполегливу віру. Юрбою, нескінченним натовпом.
Та він не міг дозволити собі лягти й скрутися клубочком. Не міг замовкнути й чекати, аж поки пекло закінчиться, бо знав: не завершиться, не припиниться й не зміниться. Через це не спиняв співу. Не відпускав різдвяної зорі й не втамовував голосу.
Пісня заспівана від трепетливого початку й до переможного кінця. Він не отримав за неї ні грошей, ні цукерок, ба більше — як подяку дістав рани. Однак саме усвідомлення того, що його “Нова радість…” не була обірвана, змушувала реактори відчуттів вибухати у жилах гордістю та щастям.
Ось. Він іде з майдану. Лишив усіх харцизів та лютих звірят конати серед дурості та ницості. Він знав, що вдома його нічого не чекає. Знав, що не матиме ні подарунків, ні смаколиків. У нього немає навіть прикрашеної ялиці. Втім, не біда. Замість цього споглядатиме гордий прапор. Йому не потрібно дерева в кімнаті — ні живого, ні штучного, — адже кольори ніжного полотна й так утворять зелений, якщо об'єднати яскраві фарби усіх болісних війн та мужності.
Він знав, що в крихітній квартирі бачитиме лише сірий бетон. Та варто бодай на мить піддатися ейфорії, на мить усміхнутися і прошепотіти “Ти переміг у цьому бою!”, як сумовитий камінь моментально перетвориться на теплі стіни, смаколиком стане келишок із сухим червоним, а образ дарунка вправно зіграє щире серце.
Мимохіть утворився театр: із вишуканими декораціями, сюжетом та акторами. Де ролі на себе взяли ненависть, сповна гнійними хробаками, важкий майдан, хребти стійкості, спів зі сльозами та різдвяні зорі.
Зорі, що мов прапори, вторують нам стежки до зелених гаїв щастя. А втім, просто знай, лишень закарбуй: навіть якщо падатимуть самі планети чи галактики, не обривай свою коляду. Нехай трепетливий початок зімкнеться у танці з переможним кінцем, нехай утворять вони нову радість…
Коментарі