Микола Петренко
Ілюстрація Михайла Скопа
До сторіччя від дня народження Василя Бобинського
Почну з легенди, яка часто згадувалася поміж львівських письменників, ще коли жили сучасники Василя Бобинського – Петро Козланюк, Андрій Волощак, Ірина Вільде, Дмитро Бандрівський та інші відомі письменники старшої генерації. Так от: Василь Бобинський черговий раз потрапляє до польської в’язниці – за свої вірші, за свої переконання передусім українського патріота. День як день для усіх в’язнів, режим відомий кожному. Коли ж усі в камері лаштувалися лягати спати, Василь Бобинський підіймався зі свого місця на нарах, старанно вмивався, голився, одягав чисту сорочку, пов’язував краватку – і лишень після цього сідав до столу, де, як то заведено в камері, блимав каганець – сідав писати вірші, саме працював над великою поемою про смерть Івана Франка. Коли якось його запитали, для чого цей ритуал, писати ж бо можна і неголеному, і одягненому будь-як, – поет відповідав приблизно так: поезія – справа висока і чиста, тож творити її можна лишень чистими руками та чистим серцем.
Ось як ставився до свого покликання один із найтрагічніших поетів когорти українського розстріляного відродження, хто справді прагнув віддати всього себе служінню українській Державності.
Народився він 11 березня 1898 року у Кристинополі, в родині залізничного службовця, ріс в робітничому чи селянському оточенні, учився в школі, потім у гімназії – саме в час піднесення національно-державницького руху. Був напрочуд здібний і талановитий: вільно почувався в літературах європейській та слов’янській, українську знав досконало, легко вивчив з десяток мов. Ще в гімназії почав писати вірші – і яскраво зблиснув поетичною зорею в стрілецькому оточенні під час бур і громів першої імперіалістичної війни, куди зголосився добровільно, разом із М. Ірчаном, Р. Купчинським, С. Маслюком, Ю. Шкрумеляком, О. Бабієм та ще численною групою патріотично налаштованих молодиків – коли кожен із них побачив хоч якийсь шанс боротися за український суверенітет:
Гей, браття! Киньмось в пожар!
Там розгін, сила, вічність там.
Упав престол, скотився цар…
Загибель, смерть, гей, смерть катам!
Цей заклик дев’ятнадцятирічний юнак посилав насамперед своїм ровесникам, українській молоді – палений переконанням доречності жертовних змагань за світле майбутнє рідного краю. Ці та подібні вірші Василя Бобинського та його побратимів друкувалися на сторінках похідних листків, рукописних журналів, альманахів, часописів «Шляхи», «Буковина», складали основу першої поетичної збірки «В притворі храму».
Але ж ми нині добре знаємо трагічну долю українських визвольних змагань, знаємо й етапи тернового шляху, яким пройшли полки січового стрілецтва, – щоб потім поріділими й знекровленими опинитися в інтернаційних таборах, з крахом спільних надій та особистою драмою кожного стрільця. Як талісман болю й розради залишилася популярна в ті часи «Синя чічка», в якій виспівувалася через особисту трагедію спільна стрілецька доля.
Як ішов, лишав дівчині
Синю чічку,
І пішов, пропав в чужині:
Камінь в річку.
Часи розпуки й розчарувань у всі епохи своєрідно відбивалися в поезії: молодь буквально всотує вологі аромати декадансу, авангардизму, прагне до розкутості форм, небанальності ідейних пошуків.
Та нагадаємо, що перед цим був і кількамісячний період прилучення до всеукраїнських визвольних осередків, які також переживали часи непевності і передчуття чогось страшнішого: з квітня 1920 року поранений стілець лікується в київських шпиталях, знайомиться з молодими столичними літераторами, поміж них і з Павлом Тичиною, якого щиро обожнював, Д. Загулом, Я. Савченком, бере короткочасну участь в роботі редакції «Червоний стрілець» та «Галицький комуніст» – вони проіснували недовго.
Але вже у червні Василь Бобинський повертається на Галичину – радянські дослідники обґрунтовували версію підпільної боротьби, прагненням «розгорнути комуністично-пропагандистську діяльність» на підкорених польськими окупантами землях. Як було насправді, сьогодні судити важко. Відомо, що в ті кілька місяців після повернення він такої діяльності не розгортав, жив переважно в селі, боров як міг свою зневіру та багато писав.
Тогочасна невизначеність, болісні роздуми над катастрофою визвольних змагань з часом підводять Василя Бобинського до найтрагічнішого рішення. Воно не тільки для нього зводилося до неможливого вибору за розвій української державності поза співпрацею з комуністичними силами на Україні. Сумніви, коливання тривали кілька років, протягом яких В. Бобинський друкується то в буржуазних, то в націоналістичних часописах, то на сторінках легальної й нелегальної прокомуністичної періодики, редагує авангардні органи (групи «Митуса» і «Богема»), стає одним із неофіційних редакторів журналу «Нова культура», яку пізніше радянські дослідники вперто намагатимуться беззастережно віднести до прокомуністичних. Саме тут Бобинський друкує ряд справді зрілих і сильних віршів, публікує багато блискучих перекладів авангардних європейських поетів. Тоді ж (23-24 роки) у видавництві «Молошний шлях» друкує дві поетичні збірки «Ніч кохання» і «Тайна танцю», які з повним правом заслужили в сучасників назву шедеврів, зразків новітньої «цнотливої еротики».
Я тужу за тобою… Так просто: за тобою,
Тебе нема… Не знаю, чи ти моя…
Я стомлений, я зламаний, я спрагнений спокою.
«Спокою? – хтось єхидно хохочеться. – Дарма!»
О хто сміється? Хто се?.. Не знаю. Я втомився…
Ці вірші, друковані в Галичині й за океаном (тільки не в Радянській Україні), перекладені на європейські мови утверджують за Василем Бобинським славу одного з найсучасніших справді гарних українських поетів. Тож не дивуймося, що за ним став ще пильніший догляд кремлівських ловців душ, ще привабливішими видаються пропозиції співпрацювати з ним, віддати себе на алтар за Україну. Радянську, звичайно – коли б знайшовся шанс боротися за іншу, є всі підстави гадати, що Василь Бобинський не завагався знову стати зі своїми друзями-січовиками в один стрій.
Роки вагань і сумнівів своєрідно відбилися в почасти складних і химерних ліро-епічних структурах, таких от як «Маршал», «Метафори», «Поема про дітей» та й інших, хоча в них основою й служить викриття тогочасного польського фашизму, відтворення спалахів соціальних змагань на західноукраїнських землях.
Йшли тоді по дорозі цій дні
Кроком тяжким, повільним, понурим,
Як мами, що обіди пісні
У неділю носили до тюрем…
Саме тоді, коли начеб влаштувалося особисте життя (поет одружується з дівчиною з родини багатіїв Пастушенків, супроти волі батьків), стає зрозумілим, що життя професійного літератора в окупованому поляками Львові стає майже нестерпним: часті арешти, заборони, конфіскації. І як вихід – чергове запрошення радянського консула у Львові переїхати до Харкова, – де його чекала б добра робота, можливість друкуватися, творчо рости, спілкуватися з колегами, та ще ціла низка благ для нього і для родини. Молода дружина не хотіла їхати із щойнонародженим сином Бобом (Борисом), її брати та сестри буквально благають не роботи цього, адже підмосковна Україна за всіма логічними умовисновками невдовзі буде розшматована і напівзнищена, уже наступала колективізація, за обрієм маячив голодомор, уже в харківському оперному театрі розігрується «чекістська опера» СВУ.
Але вони їдуть. Їдуть влітку 1930 року, їдуть в самісіньку криваву пащеку єжовщини.
Кілька років тому з Австралії до Львова завітав найстаріший український письменник Дмитро Нитченко-Чуб. На момент гостин йому виповнювалося дев’яносто років. Тож, як пояснював сам, йому заманулося пройтися шляхами давніх днів. А до Львова він мав відношення пряме й опосередковане. Пряме – адже в час війни в 1943-44 роках, втікаючи з Харкова, він проживав у Львові кілька місяців, друкувався в тодішній періодиці, виступав з лекціями, написав невелику комедію для популярного тоді театру «Веселий Львів». Йому було про що розповісти львів’янам – адже наприкінці 1933-го року молодий тоді письменник працював редактором-секретарем у видавництві «Західна Україна», саме тоді, коли розпочалися масові арешти членів однойменної організації. Розповідав про арешт Володимира Гжицького, перше видання роману «Чорне озеро» якого він зберіг і в еміграційних мандрах. Додам, що В. Гжицький і Д. Нитченко активно листувалися. Розповів, як наприкінці грудня 33-го до видавництва приходила заплакана Омеляна Бобинська: Василь запевняв, що його не заарештують, що він західноукраїнський революціонер, а от забрали, а я з малим Борисом, то що нам робити. Що робити – ніхто на той час не знав, окрім кагебістів, які невдовзі відправили й матір з сином блукати колами дантівського пекла: одну в табір для жінок ворогів народу, а чотирирічного хлопчика у дитячий будинок для таких же дітей. Борис повернувся з неволі, щоб знову постати перед судом – уже як посібник бандерівців, як автор антирадянських віршів. Після викриття культу Сталіна жив у Львові. Доля розпорядилася так, що ми з ним мешкали в одному будинку, ділили всі родинні урочистості, та й без нагод двері наших квартир не закривалися. Трагічно загинув при неясних обставинах – як і батько, як і матір – на сорок другом році житті.
Я розпитував Д. Нитченка про харківський період життя Бобинських. Що багато говорити, розвів той руками, коли дуже скоро сім’я збагнула, в яку халепу вони потрапили. Василеві майже не писалося, гонорари за видання єдиної книжки катастрофічно розтанули – адже йшов тридцять третій голодоморний рік.
Та ми й самі тепер знаємо, що літературна доля Василя Бобинського в Харкові не склалася. Умови проживання, незгода з багатьма реаліями тогочасного життя, розчарування – все те наче вимело з поетової душі той блискучий шарм небуденного лірика, яким він так прославився на початку своєї літературної дороги. Хоча писав наче й немало – але написане в той час нагадувало скоріше за все прісні вироби вправного ремісника, не більше. Оті багатомовні поеми, типу «Маршала», «Метафор», «Пісні про пісню», «Кривавого пса», оті додаткові розділи до колись такої цільної поеми «Смерть Франка» яскраво свідчать про пригасання творчого запалу письменника. Не знати, чи талановитішою була п’єса для дитячого театру «Пробний камінь» – вона планувалася до постановки, але ж надійшов час арештів та погромів. Збережені уривки з роману «Львів», верстку якого вже вичитував автор, нової слави йому не обіцяли.
Борис Бобинський про долю засудженого на заслання батька знав не дуже багато: спершу працював на спорудженні Біломор-Балтійського каналу, був навіть серед конторників, мав право жити поза зоною. Тож на якийсь час виписав до себе дружину із сином. Але від нього вимагали нових творів, які б славили вождя, партію, щасливе життя, викривали український націоналізм – він на те вже не був здатний. Знову суд і пересуд, вирок віщував йому страту, а дружині та синові – зворотну дорогу в табір та спецбудинок.
Що ж, справді: чистими руками та чистим серцем у в’язниці не напишеш, тим більше в радянській. Проте для себе щось таки писав, про це свідчив син, свідчили друзі по недолі. Те дещо була або знищене, або лишилося в кадебістських архівах навіки. Хто знає, може колись щось та й знайдеться.
Єдина внучка Василя Бобинського Ярина живе в Америці. Дядьки та тітки з родини Пастушенків, які ще з війни оселилися там, допомогли молодій сім’ї влаштуватися не найгірше. Там і дружина Бориса – доглядає правнуків Василя Бобинського та Омеляни Пастушенкової, славних хлопчика й дівчинку. Може, прибуде Ярина з кимось із дітей до рідного краю на відзначення сторічного ювілею одного з кращих та найтрагічніших українських поетів.
Comentarios