Анна Ракова
Новий альбом «Іти. Повертатись» гурту «Три кроки в ніч» складається з п’яти композицій. Написаний та записаний він був декілька років тому та є продовженням альбому «Висока вода». Музиканти грають на таких інструментах: бандура, фортепіано, перкусія, друкарська машинка, калімба, мандоліна, гітара, сопілка, англійський ріжок, гобой, блокфлейта. Альбом випустили 17 грудня 2022 року.
Представлений текст ілюструє, що можна почути, побачити. пережити, якщо музиці повірити і слухати дуже уважно. Авторка написала текст у відповідь на два альбоми, як на цілісну історію-цикл.
Фото Петра Чекала
Музика жене мене кудись, жене… озираюся: назви старих книжок, звідусіль високий жіночий голос і серце в книжках б’ється, як б’ється калімба. Моїх кроків – уже стала ціла тисяча, я вже невідь скільки біжу межи цих дерев і вода всередині мене набирається і набирається… світиться, згущується, в мені хтось безпричинно росте. Ви теж відчуваєте, що маєте подірявлене тіло, а тіло – сни? Але поки лунає звук – тому, хто має рости, є час для росту, а вирісши – своїм свіжим тілом, своїми широкими і тонкими долонями, собою – він залатає, перекриє ті дірки. Надія на вірш. Надія на нове серце для книг.
Імен – безліч: Ігор, Олена, Анна, Віктор, Богдан, Ірина, Назар, Василь, Катерина, Марічка, Данило, Сашко… Стоять, як висока пшениця в полі, як висока солона вода, українські імена-люди, імена-долі, імена-перешиті-нові-світи, імена вітрів. Чуєте як починається звіддаля звук? За тим звуком вони, а значить простір який належить їм в цій країні – засвічується, світлом тілиться, грубшає, поведеш там рукою – і тонкі крапельки крові лишаються… Вони виходять із непам’яті до пам’яті, вони виходять до нас. Я зовсім зникаю, гублюся в тому бадиллі радості, яке поросло усюди в театрі. Буває через Радість – аж важко пробитися до Розуміння. Як чудово, що ми всі тут зібрались!..
Підійняли руки. Бачу спершу: дорога. Далі, ледь-ледь пробирається крізь далину колір, – пагорби, високі двохсотрічні дуби, провалля, а в провалля – вода (знову вода? вода/вона наздоганяє, надходить з минулого, на дорозі, якою ідуть, просить щоби була поставлена і її мітка) ллється звідкись; і міцні врослі в землю кам’яні хати, і квіти червоні, дуже великі, як люди…
Я бачу ту землю, і бачу: мені до неї довго іти. Приходить Людина (ніби в ній всі вони – всі ті імена), Людина подає мені руку, очі мої зникають і ми ідемо; Людина лягає над простором безодні, який я, знаю, сама не переступлю, я вдячно проходжу по тій Людині, наче по мосту, озираюсь, зупиняюсь, дивлюсь – вона говорить: «Перша земля – це є твій смуток, друга земля – це є твоя боротьба». Правда – усі поверхні ними створеного світу зблискують золотом (по воді – плівочка золота, скелі запінені золотом, камені, між яких ви живете, – золоті злитки), все, що зустрічається із повітрям, пересипаним золотом сонця – золотиться. Сонце – сила. Сила в твоєму тілі – боротьба.
Гулом голосу твого, людино, відігрівається захолола реальність колись записаних слів. Вірші, котрі вони співають, постають живим і сповненим волі світом в далекій темноті твоєї уяви. Світ розвивається, поки продовжується спів (слів). Бачиш початок нових героїв: кістки в руки входять, очі наливаються блиском, обростає шкіра благословенну пустоту всередині нових героїв, і голос нагріває кров так, щоби вони могли підвестись і піти. Все це – люди, тварини і вітри з віршів. Світ розростається, народжується. Пісня, яку співають, поки ми слухаємо – живе так само як картина, яку малюють, поки ми дивимось: коли голос затихає, рука опускається – нас більше, ніж було спочатку.
Кожна пісня – золотий ланцюг покрокового творення. Поети пишуть, музиканти складають мелодію і вивільняють цю мелодію, щоби вона пролунала, слухач – додає сили своєї уяви, додає поетичності своїх власних асоціацій. Кожен вірш має продовження у Вас.
Марічка Мартинюк
І час для Вашого творення – довгі періоди безмовності в кожній композиції. Звуки (починає калімба, потім вступає бандура, калімба залишається на фоні, вступає гітара, потім вступає сопілка, далі дует сопілки і вокалу, чути фортепіано, з'являються духові – гобой та англійський ріжок, звучить перкусія) тримають світ купи і дарують святий простір часу на те, щоби поспілкуватися із реальністю кожного нового створеного віршо-світу – наповнити його новою дією, від себе. Побачити ті ситуації вірша, про які ніде не написано.
Бог – так само, люблячи, довіряє нам світ, котрий сотворив, і відходить в інший вимір, але не лишає – музиканти відходять, опускають руку голосу (слова), але не лишають нас, бо чуємо Інструмент.
Нікого більше немає – ти зустрічаєшся із собою, а водночас є поруч Уявлене, яке потребує твого уявлення далі (є світ, земля, котрі потребують твоєї турботи – так в житті), і отже – зустрічаєшся із собою удруге, у творенні. Бачиш: хтось кудись іде, гілки в саду хитаються і в тому хитанні – новий звук… Дівчина стукає в Місяць, а Місяць – її голова; і голова її швидко крутиться і шукає того, хто стукає… Дівчина знову стукає в Місяць... І ти їй говориш: «Місяць, у який стукаєш, – це твоя голова».
а я стукаю у місяць
мов у свій зачинений дім
стукаю може хтось відчинить
до себе якої не знаю
до світу якого не знаю
до любові що в цю ніч росте
мов вода у річці
у тілі моєму якого не знаю
(Анна Ютченко)
І, може, любов – це саме те, що безпричинно росте, і в нас всіх, і те, що здатне залатувати незалатані сни, сни зневіри? І може любов – це саме те, з чим прагне зіштовхнутися, з’єднатися, чим прагне підсилитися їхня музика? Любов – це сила, як і сонце. Вона ходить з одного місця до іншого: якщо з якогось джерела виливається, то тоді ніколи не може просто зникнути, відтак набивається в щілини світу – в пористість стін, в рихлу землю, в думку…
Віктор Мартинюк
Голос (має замовкати і має тривати) – річка. А річка – теж дорога, але залита водою. І голос здалеку говорить з тобою (якоюсь іншою мовою, не розібрати), думаєш швидко, збуджено, тремтиш: «Як мені уявити цей голос так, щоби могти взяти в себе його найбільшу можливу кількість?». Пісня тече, хоча я чіпляю її рукою, хоча я дістаю всі свої руки, всі свої ноги, розширююсь мов шматок холодного тіста, видовжуююсь – ухопити цей звук, почути би пісню всю одночасно, весь голос Марічки почути би одночасно, не втрачати би попередній звук із настанням нового… Потрапляю до річки (широкої, теплої, глибокої, синьої); голос Марічки – річка: вода переходить через моє тіло, поки я чую звук, який відбувається зараз, голос повсякчас зникає і приходить інша його частина. Він увесь красивий, від першого до останнього «а», хоча я не можу звільнитися від того смутку, що народжується в далекій, захованій лабіринтом, вогкій печері серця – що не можу пісню чути всю одночасно. Але річка через мене переходить, вода відсвіжує своїм тілом – моє тіло, і там де зараз вона, там де зараз течія – тіло засвічується. І слава Богу. Стараюся пробудити його, тіло, кажу: «Зараз саме той момент, для якого мені потрібне ти все, ціле»… Бо потрібно ввібрати в себе так багато звуку, як тільки можливо.
Над театром висить хмара свідків… Звідти голос: «Ми це вже бачили: невловима Радість – згадка про Рай».
Вони, музиканти, кудись ідуть, потім повертаються, так?.. Я знаю, вони мусили побачитись із поетами, котрих немає тут. Бо спів – засвідчена дружба, горда дружба з ними, яку усі побачать, але вони мусять відходити і жити з ними вдома, мусять відходити і переносити на своїх плечах тих поетів печалі, за їхніх дітей говорити в суді, обтесувати мідні таблички з їх іменами, Рибам передавати їхні книжки, щоб Риби заспокоїлись ненадовго, здобули форму… Зрештою, вдома у себе в круглій кімнаті мусять – дивитися в стіну, де кістка, і слухати.
Данило Ільницький
Але коли вони ідуть, то куди вони ідуть? Можна у них спитати, а проте я не думаю, що вони найкраще знають, куди ідуть. Найкраще знають ті, хто найуважніше слухають, – до їхніх сердець та музика стремить… Адже коли нам в серце потрапляє ця музика – думаємо: «Ось воно – тої самої природи, що і всі найважливіші речі, що я від початку ношу в собі». (І музика зрозуміє себе через слухача і слухач зрозуміє себе через музику; любов зустрічається з любов’ю?)
Слава Богу, що ми так часто не знаємо, куди ми ідемо. Поки не знаємо – треба іти, дізнаємось – тоді треба зупинитись.
Чому хтось вночі співає?.. Я живу в домі, в якому щоночі, близько третьої години (це якраз довершено розсічена навпіл зимова ніч), співає якась жінка. Я чую її голос в кожній із п’яти наших кімнат – я не могла ніяк зрозуміти: де вона живе? Я думала: ця жінка неможлива, бо на поверсі по дві квартири і я знаю усіх і серед них немає жінки з таким голосом. Я забула, що є сусідній будинок! Я чую пісню із сусіднього будинку – того, що починається, значить, рівно за довгою п’ятикімнатною стіною нашої квартири. І пісні – мовби немає, вони мовби далеко, а я ж можу постукати в стіну і попросити пісню.
Не можна забувати, що навколо стоять ще інші будинки і той (наймиліший тобі, найчистіший) звук може іти звідти. Але я ніколи не побачу лиця, тільки звук? Але, може, я вже зустрічала ту жінку десь на нашій вулиці? То, може, ви вже зустрічали той звук, що чуєте у сні, – третя година ночі, адже це саме час для снів, – тут? Варто порівняти слова поета-співця і картинку з дзеркала.
Назар Данчишин
Річка, і всі відголоски світла, які в неї заточені, благодаттю навалюється зверху. Уважний слухач – завжди ризикує, бо музика має в собі так багато зовсім різних енергій: чи ж ви знаєте, про що думають музиканти, коли грають, щоби змогти зіграти добре?.. Як багато людей заходило в те священне (герменевтичне) коло, в якому зріє звук, кожен зі своїми болями, зі своїми пристрастями, вони приносили туди все, в цей театр, і знімали з себе, щоби – захищені, очищені – витесувати з небуття нове; але ж сліди лишаються.
І, здавалося, кожен уважний слухач мусить одягати на лице восковий мішок або ж – обносити лице красивою коричневою книжковою шафою (щоби за картинкою відстані «поет» чи «музикант» не боліло аж надто звертання до нього людини в музиці; «Людино, як тебе обтесати?..») Я прошу Вас прибрати Ваші шафи, бо без Вас музиканти не зможуть потрапити туди, куди їм потрібно потрапити, щоби млин продовжував крутитись. Вам, Вам найперше, потрібен цей млин, бо Ваші діти будуть їсти звідси хліб.
Загубивши дорогу, йдемо наосліп,
на голос серця, на запах дому.
(Віктор Мартинюк)
Слухайте… Кругла кімната театру… «Іти. Повертатись» відбувається для того, щоб віднайти дорогу?
А людина – це страшно, бо ви не розумієте її, українська справжня людина це, певно, ще страшніше, українська людина вписана в безкінечну гармонію Звуку… це найкрасивіше і найстрашніше.
Comments