top of page

Галина Мирослава

Замальовки з пам’яті

Герої не вмирають. Марина Куц

оповідання 

«Герої не вмирають», Марина Куц 

Червоний мак

Пам'яті брата мого батька і його коханої, а також тих невідомих мені хлопців, які разом з молодою парою загинули у криївці села Хоробрів Сокальського району

Львівської області 15 лютого 1945 року; присвячується також Володимирові Вецю,

сину січового стрільця, двоюрідному братові мого батька, якому я понад десять років тому обіцяла написати про цю подію, на жаль, зробила це лише зараз, коли стрийка давно нема.

Фрр! Здійнялись круки в небо. Зі свистом: «Ф'ю, ф'ю»... «Кра»... До кісток. Ти б теж хотіла так легко відірватись від землі, розправити крила рук і, вихитуючи пір'їнами пальців, кистями, відчувати пучками доторки повітря, чути кожен м'яз і нерв, що здіймає й опускає передпліччя, плечі, розрухуючи обидва горбики лопаток і викривлений часом рів поміж ними, що весь мав би служити віссю. Весь.

Але не втечеш, бо вони заполонили все село. Вчора стояла фукавиця[1], нанесла снігу, кожен крок тепер на всі боки видно.

А у стрій який зодягнутися?

Хоча ти знаєш, що з усіх сорочок ця, з вишитими густо рукавами, чорним по білому, з широкими поясами манжетів на зап'ястках, хрестик за хрестиком тобою при тьмяному світлі в кутку найменшого покою хати шита, тобі пасує найбільше. Лише ти знаєш, що твою голку вела не ти, а ти лише довірилась своїм відчуттям, не малювала на папері жодного взору, не рахувала, не прикидала, як зазвичай робиш. Все, до найменших дрібниць, поставало раз за разом в очах, ніби ти поволі розгортала сувій родової пам'яті. У твоїй сорочці стільки незбагненного самій тобі. Стільки краси... Ти ще маєш її відчитати, то ж чому ти не відчуваєш зараз землі під ногами?! Коли ти закінчувала свою вишиванку, голка несподівано майже наполовину ввійшла в палець, без жодного опору, наче ти без кісток. Ти миттю її дістала, не встигнувши скрикнути, лише перед очі, які заступили сльози, постав Петро. Він так часто перед очима. Найболючіше, що саме в той пам'ятний скриком момент, коли іржавий цвях, який видерся з-під старої дошки, моторошно пройшов навиліт крізь його ступню. Чому? Нічогісінько ж поганого не було ні в серці, ні в думках. Лише ступили крок за клуню, бо обоє стікали ласкою, вам треба було побути на самоті, аби душами дивитись в очі одне одному навперейми подихам...

Ти вийняла зі скрині червону, мов кров, хустку. Вона ще пахне, як і сама скриня зсередини, свіжою живицею. Потребуєш накрити голову, заховати коси, не тому, що лютує зима, тобі ніби соромно вийти непокритою. А чого тобі має бути соромно?! 

Спідниця. Яку обрати? Хіба теж чорну. До червоного чорний пасує найбільше. Хлопці навіть без слів здогадаються.

Важко прощатись. Хоч на коліна падай і всіх у ноги цілуй...

– Мамо!

Обійми. Які вони! Як останні. Сльози.

– Тату! Не плачте, витешіть мені коника, такого, як колись, коли я була маленька. З коліщатками... 

– Што ви там шепчєтєсь? Пашлі. Бистра.

Приклад торкнувся спини. Позаду хата. Дивно – вона пахне квітами, хоч зима навколо. Волошками. Ні, ромашками. І уздвір'я позаду. А попереду хто? Звірі?!

– Впєрьод.

Ноги підкошуються, очі скляніють.

– Здєсь?

– Ні, отам... 

Робиш крок до самих сходів. І раптом тобі доходить, що вони не знали. Тебе, як малу дитину, обвели навколо пальця. Використали. Яка ти дурна... Скільки ти наслухалась про їхні підступи, підлість, оманливість. Як ти могла бути такою сліпою?! Що ти наробила?! Боже, прости. Боже, прости. Боже, прости.

 

– Хлопці! То я.

– Заходь, сестро.

– Петре, Петре, коханий... Що я наробила?! Нема мені прощення на цій землі. Я скуплю свою вину смертю. Дайте мені пістоль. Вони казали, що все знають. Що вчора знайшли вашу криївку. Казали одягнути найкращий одяг і спуститись до вас, передати, що за згоду співпрацювати з ними вам подарують життя. Люди шептались, що вони все обшукали, а не могли знайти схрону. Як я могла повірити?! Це я їх вивела. Я. Але я не здогадувалась. Боже!!!

– Сідай, кохана. Будемо співати. Нічого, крім пісні, у нас не залишилось. То не твоя вина. Прийми нас, Боже...

– Ой у лузі червона калина похилилася... Підтягуйте, хлопці. Ой у лузі червона калина похилилася...

...

 Гранати враз стишили пісню. Від розривів тремтіла кожна душа в селі. Солдати гнали усіх з хат на лютий мороз, сподіваючись, що хтось впізнає хлопців і назве імена. Штовхали, били прикладами, кричали. Ніхто не відповідав, не плакав. Німими пам'ятниками мовчанню вмерзли в землю батьки хлопців і дівчини, не подаючи ознак, що кого-небудь з вояків колись знали. Наче у схроні були якісь чужі, з іншого краю. Пробачте нам, рідні. Вгрузли в сніг, як забиті палі, сестри, мовчав з ними й Івась, який так любив старшого доброго брата, що пішов боронити Україну. Ніхто не хитнувся, ніхто не видав жодним жестом, жодним словом. Наче Бог позакривав печаттю усім вуста.

Фіра[2] з тілами повільно рухалась засніженим селом. Червона хустина розвівалась на вітрі над чорною спідницею. А на білих грудях сорочки з чорно-білими рукавами цвів червоний мак, промальований кров'ю.

______________________

1. Фукавиця – заметіль. 

2. Фіра – підвода.  

Замальовки з пам'яті зноска

Він

Крапля борщу упала на шкіру. Абищиця, а він здригнувся. У мозку щось знову рвонуло, мовби порох розсипався по тілу і якимось дивним чином вийшов через усі м’язи одночасно назовні укупі з потом. Вдихав повітря через рот, а видихнув через шкіру. Ще трохи – й усе спокійненько. Розшарувався, розсипався, а тоді знову докупи, як віяло, – з’єднаними частинами у крило.

А коли його триблисте тіло розслаблене, він відчуває себе маленьким хлопчиком, у якого, як при створенні світу, все – одне ціле, єдино правильне, таке, що не викликає жодних сумнівів. Тим біленьким синьооким хлопчиком, який ще не здогадується про двозначність світу, не те, що про багатовимірність, який щиро не підозрює про поділ на позитивне і негативне, не мастить собі голову думками про кордони між взаємно протилежним, йому анітрохи не важливо, величні вони чи не величні, адже попереду до сприйняття багатовекторності ще так далеко. Добре бути світлячком, у якого є лише один вид часу, що зветься тепер, йому невтямки, що усе буває складніше, що час може витягатися, спочатку у трикутник, у якому майбутнє – рух догори, стрімкий, перпендикуляром до поверхні, через верхній шар якої проходить минуле. Добре, бо не переобтяжуєш себе думками, летиш перекотиполем і радієш, що вітер взяв зі собою у мандри, поки не опинишся в якомусь занедбаному кутку. А що має відчувати той, чиє теперішнє котиться за інерцією, хоча могло б підіймати, віра у нього насправді є, вона сильна, надія – наполеглива, любов – щира?! Його часовий трикутник мав би рухатись навколо майбутнього, не завмирати, видовжуватись, крутитись дзиґою, яку він би усіма внутрішніми силами тримав, щоб не впала. А він втомився, йому хочеться одного – спокою, одновимірності, незаперечної простоти.

 

 

Палата повниться голосами, тільки вони говорять не з ним, яким він зараз є, а з іншим ним, він хоче їм відповісти наослаб, а звук сам себе ковтає, не виривається назовні, він тужиться –  виходить якесь ричання. Сльози заливають очі. Крізь ті сльози все одно усе бачить, а повіки відкрити не може. Якісь постаті бігають довкруж, лопочуть, повторюють, що ділянки мозку, яка відповідає за мову, не залишилось, утворилась впадина, що до кулі не бажано торкатися. Голоси то наближаються, то відходять, залишаючи у його голові якусь абомовню, що не тримається купи, відокремлену, не до нього, не про нього. Він підіймає руку, вона трясеться, ложка розхитується, не йде до рота. Піт тече струмками, хтось стукає за дверима, заходить, інші виходять, товчуться, підсобляють. Усі, як один, змінюють вираз обличчя біля дверей: при вході – на сум, при виході – на спокій, якого нарешті дочекались. Театр. Він сильний. Він воїн. Він хоче до хлопців. Як вони там? Він схожий на великого птаха, який вже вилетів у вирій, а ще не долетів до місця, де складе крила. Повистріпуваний по нитках, висмалений, хоче сну, ласки, тільки безмовної, дитинства, далекого-далекого, ніжного-ніжного, з розтягненою до вух усмішкою.

У сні до нього приходить вона. М’яко пестить волосся і відходить. Він її чекає. Цю жінку в білому, з волоссям, у яке хочеться зануритись, як у хутро на животику пінгвіна. Раніше вона ніколи не приходила ні наяву, ні у сни, а тепер кожного разу, як тільки він заплющує очі. Щось є у ній від його мами: така ж усмішка, такі ж очі. Він її не питає нічого – так краще, вона його – теж. Він не хоче висповідуватись їй, йому треба забути ті вибухи, ті постріли, ті… Відсунути у закамарки пам’яті, звідки ніколи ніхто не дістане. Другий раз може стати останнім. Вона рухається – і він теж йде за нею у сні, готовий, як дурне каченя, вирватись за першим побаченим рухомим об’єктом і йти далі до кінця життя, байдуже куди, аби не лежати, не сидіти, не човптися на місці. Вона кружляє, до́раз віддаляється і поступово стає схожою на рушницю, він бачить ту рушницю зсередини, наче сам став патроном, що намагається вирватись із тісняви, вилетіти, а як не вдасться – рознести саму рушницю, вона знову нахиляється над ним, заколисує співом. Голова розколюється, а сон лише на півдорозі.

Чує: «Він ніколи не зможе говорити». Мамине: «Що ж робити?». «Та нічого не робити. Пів країни у нас не може ні говорити, ні думати, хоч і голови ніби цілі мають». Йому здається, що він скрикує, ніхто не чує, а його знову розриває до пороху крізь шкіру. Вже нічого немає – ні лікарні, ні людей. Нічого. Лише вона – його дівчина, її пісня, що зупинилась десь у горлі й ніяк не може вирватись звідти. Україно-Україно… «А жити буде?» – чує. «Хтозна, трапляються люди, у яких відсутній мозок, а організм працює, ми ніколи не знаємо, чи інший орган зможе звалити на себе чужі обов’язки».

Він здригається. Якась нова сила починає бігти по ньому, прокидається потуга, яка залишила його живим, а тепер змушує боротись. Він не здасться. Він повинен. Хто, як не він.

дизайн монети Марини Куц

Дизайн монет, Марина Куц 

Знак

дизайн монети Марини Куц

Горличка сиділа на димарі довго. Помітили ми її не відразу – садова турочка[1] мовчала. З таким горлечком та й не туркотіти?!

Тутайка[1] не рухалась. Виглядало, ніби хтось прикріпив скульптуру самотньої птахи на вершечку складеного в одну цеглу вузького, геть невисокого, комина. Її неможливо було випустити з уваги – як дивовижний музейний експонат під голим небом, де єдиним вартісним об'єктом була брунатно-рожево-сіра горличка з чорним півмісяцем на шиї, оточеним білим ореолом. Промальований серпик виразно тримався ямки перед вигином спини. Він разом з чорним жуком дзьоба і пружними ніжками з червонястим відливом змушував зупинитись і завмерти.

З усіх дванадцяти хвостових пір’їнок ясніли хіба три, за трійцею шарами ховалась решта. Коли погляд зупинявся на них, ми відчували напливи млості, вона розтягувалась, нагадуючи про не зовсім загуслий мед, що стікає зі щойно набраної ложки.

Мовчазна серпівка[1] невидимими струнами надрізала щось усередині. Як прикуті, ми мовчки стежили за нею, полишивши геть усі справи. Зрештою, тривало це не дуже довго, бо наскрізна думка – турківка[1] жива – по черзі пройшла крізь кожного з нас, після чого брижі лун від її мовчання безперешкодно, кружально[6], проникали крізь шкіру. Сягаючи наших тіл поетапно, вони викликали пришвидшення крові, моментами якусь драстичність. Мабуть, спрацьовував ефект «моторошної долини»: перед нами постало одночасно щось відоме й підступно невідоме, до якого ми ще не звикли. Гризли, наче вигризаючи щось усередині, питання: навіщо горлиця зупинилась тут, чого мовчить?

Беззастережним було лише відчуття, що приліт її невипадковий. Ми плутались у здогадах. Що саме вона намагається дати нам зрозуміти, від чого застерегти, може, їй самій чогось від нас треба?

Від середини травня пів місяця, десь так, вона непомітно прилітала, мовчазливо укріплювалась лапками на димарі й так стояла. Завжди в одному місці. Якщо стати з південного боку хати обличчям до димаря, то саме на південно-східному його розі. Тутайка ніби рахувала секунди, аби зметнутись в пориві зі свого місця і на всю шир розправити крила, як це роблять металеві зозулі у старих годинниках, сміливо вириваючись зі своїх схованок на кілька секунд. Тільки не було голосного зозулиного «ку-ку». І обов’язку повертатись домцю[3].

Горлиця завжди сиділа мовчазливо й непорушно рівно чверть години. І щоразу заливала нас зливою своєї мовчазності, пробираючи до холоду повним завмиранням. Ніби не дихала.

Коли ми заходились до роботи у дворі з північного боку хати, фігурка тутайки разом з димарем виглядала як літера їра[2] з непомірно великим животом, яким служив комин.

Коли безмовна турківка відлітала, ми спішно мовчком брались до своїх справ, але після роботи, при столі, таки не стримувались – наші розмови точились існісінько про неї. Щодо дашка над комином, з першого разу ми таки погодили між собою відкласти цю прибудову на пізніше, ще встигнемо.

Тутайка змінила наш триб життя. Все мимоволі почало крутитись навколо неї. Не раз приходило на ум, що Дух Святий з’являвся Ісусові у вигляді голуба. Дівчата казали: «Горлиця сниться на добро – передвіщає прихід любих серцю гостей, народження малюків, приємні новини, успіх у справах». Але наша серпівка не зі сну, не з якогось видива, вона тут, її можна піймати, потримати в руках, нагодувати, як ту, що принесла, освятивши радістю, рятівну звістку Ною живою оливковою гілочкою зі знайденого клаптика суші серед води навдоколо.

Найбільше насторожувало пташине мовчання. Ми, мов нами хто диригував, не наважувались заводити розмови про сумне, хоча те, що голуби можуть стукати дзьобом у вікно, сповіщаючи про смерть, знали всі. У момент смерті нашого діда Любко зауважив живого голуба, що звідкілясь узявся в хаті й кружляв з кутка в куток, несамовито б'ючись у стелю.

От уже три дні, як нашої загадки, а з тим і відгадки, нема. Самотній димар. І ми разом з ним. Важко дається її відсутність. Особливо Іванці. Чекання, непроминальне, тягуче. Ми навіть не здогадувались, що так прив’язались до пташини, полюбивши її такою, якою запам’ятали першого разу, – з усіма рухами й мовчазністю. Ефемерний образ турочки щодня з нами, він продовжує увижатись наяву й у сні. Кожний з нас хотів би лише одного – ще раз її побачити...

***

Після того, як Світозар знайшов розповідь про горличку, тиждень не може себе ніяк заспокоїти. Турківка розбуркала його серце і наче оселилась у ньому.

Запис у знайденому щоденнику лише один, інші сторінки без літер, без малюнків, без жодних ліній. Пожовклі від часу, ще трохи – і неможливо буде прочитати нічого.

Боляче, що так довго ніхто з родини не здогадувався про цей щоденник. А він лежав поряд і чекав. Разом зі скарбом – п’ятьма золотими монетами. Просто під носом – під підлогою, яку давно потрібно було перекласти. При вході, в сінях. У банці. Кожна монета ретельно загорнена газетою. Щоправда, читати старі статті майже неможливо – папір сиплеться під руками.

І підмога родині, яку сюди мимохіть (бЕзхіть![4]) закинули, була б, як на ті часи, ого-го яка...

Як мотлох який вивезли з дому, як нЕздаль[5] вигнали. З власного кубельця погнали світ за очі. Повезли, як везуть дрова, якщо не гірше. Урозпаш вітрам, дощам, під удари грому, свист блискавок, надголодь, з затяжними зупинками, перевірками навгадь, постійним приниженням, плювками в душу, шарпанням за руки, а то й копняками. Аби посеред поля викинути.

Ще пішки до села добирались, пам'ятаючи наказ селитися у найближчі хати якомога швидше. Не до вибору було. У перший дім на дорозі заскочили, як до раю. Він дійсно зустрів їх теплом, здивувавши охайно складеними речами, мовби люди тільки-но вийшли й зараз повернуться. Навіть їжа в банячках була.

 

Довго чекали справжніх власників, що ніяк не повертались. Розпитувати, кому належить дім, де господарі, боялись, та й не було в кого поспитати. Вони ще з тридцять дев’ятого затямили: як мовчатимеш, може, пощастить  вижити. «Тримайся малої біди, – казали,  —  не накличеш велику»...

Хіба з власної волі горянин на рівнину жити спуститься?! Тільки з примусу.

Вишнево-яблучний садок потрохи ковтав їхній жаль. Річка поруч. Зануришся – як очистишся, забудешся, хай на трохи. Вони ніколи не відчували себе тут господарями – вічні гості. І баба з дідом, і тато з мамою. Літаки, які кружляють над аеропортом, а сісти не можуть. Грілись розповідями про минуле, про щасливий час у далеких горах, і тримались надією туди повернутися. Не повернулись. З неба тепер дивляться...

А для Світозара це найсправжнісінький дім, справжнішого за який не буває.

Як добре, що взявся до перебудови. Пишається собою. Якраз перед власним весіллям. Аби молоду до сучасної господи завести, облаштованої, затишної. А тут така знахідка! Як винагорода за сміливість.

 

І мука водночас, бо задача з кількома невідомими. Іванка, Любко... Скільки їх було?

Може, живий ще хтось. Що з ними сталось?! Чому їх теж «серпом вижали» з власного дому, серпівко-тутайко, як і його родину?! Де їхні сліди, турківко-турочко, розтуркала ти моє серце і туром у ньому стала?! Заспівай, пташечко! Хоч з того світу, як не з цього. Затуркай!!!

______________________

*Після Другої світової війни родинне село Хоробрів, що між Першою та Другою світовими війнами було адміністративним центром ґміни Хоробрув Сокальського повіту Львівського воєводства, разом з іншими селами Сокальського Закерзоння опинилося в складі Польщі. 6 травня 1946 р. українське населення села примусово виселили до УРСР. До 1951 р. село належало Польщі, після радянсько-польського обміну ділянками територій знову відійшло до УРСР.

 

1. Турочка, турківка, серпівка, тутайка – інші назви горлички.

2. Їра – назва м’якого знака в Галичині до Другої світової війни.

3. ДомЕць – зАмок, символічно — дім. Ходи (повертайся) домцю (домів) - повертайся додому.

4. Безхіть – без бажання.

5. Нездаль – людина, яка ні до чого не надається, нездала, невміла людина.

6. Кружально – кругами, кружалами.

Замальовки з памяті зноски 2

авторка Галина Мирослава 

1 грудня 2022

Більше творів авторки на Малій Сторінці
bottom of page