Данило Ільницький
Данило Ільницький відразу попередив, що прицільної розмови про Василя Бобинського не буде. Власне, так і сталося. Йшлось здебільшого про історико-літературний контекст, та й розмови як такої не вийшло. Кажуть, окрім літератури Данило займається музикою. Хтозна. Та коли він говорить про неї, тобто літературу, краще мовчати й слухати, аж поки його монолог не обернеться на захопливу джазову імпровізацію.
Ілюстрація Михайла Скопа
Дослідницькі тренди
Наше читацьке, дослідницьке, культурно-суспільне сприйняття тих процесів, які відбувалися в минулому, – доволі хвилеподібне. Однак ще в школярсько-студентські роки був переконаний у тому, що канон – це переважно стабільне явище, котре в нашому сприйнятті може хіба поповнюватися і розростатися. Такий висновок може звучати як абсолютний трюїзм, але тут важливе індивідуальне його усвідомлення. Василь Бобинський став відомим на хвилі українського національного відродження наприкінці 1980-х – на початку 1990-х. Саме тоді відбувся підйом інтересу до багатьох забутих і заборонених постатей, зокрема, й до тих, які мали стосунок до січового стрілецтва. Вони репрезентували свіжий голос української літератури та мали Україну в серці. «Мати Україну в серці» – формулювання, яке багато хто cхарактеризує як патетичне, проте воно може мати цілком концептуальний характер, позначаючи конкретний, набір параметрів, якими послуговується людина під час своєї діяльності: творчої, суспільної, політичної й т.д. Оця тридцятирічної давності хвиля великого інтересу до таких особистостей, як Бобинський, минула. Сьогодні українські постаті минулого, які мають стосунок до державотворчих процесів або ж загалом до процесів інтелектуально-концептуальних, на відміну від авангардних митців, перебувають у меншому фокусі уваги (як читацької спільноти, так і дослідників). Тому говорити про Бобинського важко. На жаль, немає новітніх дослідницьких напрацювань про нього, немає системного заохочення досліджувати такі постаті у наукових середовищах. Та й загалом дослідницькі проекти, що реалізовуються зокрема в Україні, не утворюють більш глобальну систему: це радше приватно-суб’єктивний інтерес тих чи інших науковців, специфіка дослідницьких грантів, що сфокусовані на певній темі, запал конкретних актуалізаторів або ж вплив загального інтересу до теми. Останнє повноцінне видання творів Василя Бобинського з’явилося 1990 року у видавництві «Дніпро» під назвою «Гість із ночі». Це видання упорядковував Микола Дубина, літературознавець радянського часу, який досліджував радянофільських письменників з офіційної, часто фрагментарної точки зору. Його тексти здебільшого були сповнені заідеологізованого наративу. Сьогодні ж не маємо сучасного перевидання із новими текстами Василя Бобинського, архівними знахідками тощо.
Галицьке радянофільство
Йдеться про українську частину галицького радянофільства, адже прихильники радянської ідеології були й серед євреїв та поляків. Це дуже цікаве, неоднозначне, драматичне й парадоксальне явище. Воно виникло на ґрунті конфлікту із польською спільнотою: поляки ще за часів Австро-Угорської імперії мали домінанті позиції, які особливо розвинулися, коли Польща відродила свою державу у 1918 році, відтак українці мали значно менше можливостей. Наприклад, закрили всі українознавчі спеціальності у Львівському університеті Яна Казимира, обмежили їхню участь у політичному житті міста та країни. Отож українці почали шукати собі альтернативних точок опори в культурному, ментальному та інфраструктурному сенсах. Такою точкою опори для частини з них стала радянська Україна, де на той час уже активно розгорталася політика українізації. Тут треба зрозуміти, що рух між другою Річчю Посполитою та УРСР був «специфічний». Не раз люди, які перетинали цей кордон, вже ніколи не поверталися із радянської України. Тому інформація про дійсний стан речей, про культурну політику, про ідеологічну атмосферу, про репресії була обмеженою.
У пересічного галичанина, хай навіть культурного та інтелігентного, сформувався викривлений образ радянської України.
Це результат послідовної політики радянської влади щодо саморепрезентації в тогочасних ЗМІ. Зрештою, нам тепер відомо, якою риторикою вони послуговувалися, як формували наратив про себе, зокрема в контексті політики українізації. Усе це створювало в галицьких українців позитивний і радісний образ радянської України як сприятливої території для розвитку всього українського. На жаль, цей наративний експеримент виявився ефективним і для частини письменників та культурних діячів, які не до кінця усвідомлювали, особливо ще у 1920-х роках, справжню атмосферу Радянського Союзу. Так, ця частина західноукраїнських письменників дійсно побачила в СРСР простір для себе, простір звільнення, простір для самореалізації, простір долучення до чогось важливого.
Родина Крушельницьких
Показовим прикладом радянофільства (або в лапках – «радянофільства») були Крушельницькі. Це родина українських діячів на чолі з Антоном та Марією Крушельницькими, які народили й виховали багато талановитих дітей: Володимиру, Івана, Богдана, Тараса та Остапа. Усі вони репрезентували собою справжню культуру династичності. Антін Крушельницький, письменник та громадсько-політичний діяч, був захоплений ідеєю долучення до радянської України зі столицею у Харкові. Спочатку це була радянофільська орієнтація, втілена, наприклад, у створенні часопису «Нові Шляхи» у Львові. Українські інтелектуали вважали цей журнал відверто прорадянським (пригадаймо, що в українській спільноті міжвоєнного Львова чи не найсильніші позиції займала націоналістична лінія). Та якщо порівнювати «Нові шляхи» з іншим радянофільським часописом – «Вікна», до якого були причетні Степан Тудор, Ярослав Галан (а також і Василь Бобинський), то «Нові Шляхи» – це радше європоцентричний мистецько-інтелектуальний часопис. Таке собі культурологічне захоплення марксизмом чи радянським укладом або ж намагання «по-європейськи» зрозуміти одну з можливих доктрин до втілення. А «Вікна» – це вже виразна трибуна з відповідною інтонацією та наративом. Зміст «Нових Шляхів» можна порівняти з тим, як західні люди, головно американці середини й другої половини XX ст., втомлені від капіталістичної системи, бачать в соціалізмі альтернативу, дивляться на нього не під кутом зору реального «втілення» в СРСР чи Китаї, а як на майже утопічну картину світу. Приклад родини Крушельницьких цікавий і симптоматичний. Вони були відкритими до сучасних культурних, мистецьких, суспільних тенденцій, підковані інтелектуально, активні громадськи, з добрим смаком до мистецтва, здобували освіту в європейських університетах, мали добре запліччя. На початку 1930-х Крушельницькі переїхали до Харкова, а відтак всі почергово були розстріляні: у 34-му та 37-му роках. Для мене доля цієї родини є показовою з точки зору розуміння природи тоталітарного режиму, коли марксівсько-енгельсівська теорія використовувалася як «прикриття» для реалізації політики терору. Німецький нацизм був прямим, відверто селекціонував, кого треба знищити. А от політика СРСР була лицемірною: робилося одне, говорилося не раз цілковито інше.
Представникам радянської влади не були важливими ні марксистські, ні радянофільські орієнтації, що їх переймали у свої голови й серця інтелігентні галичани.
Їм ішлося про поповнення своїх більшовицьких рядів, про людей, які менше мислять, а якомога більше здійснюють руйнівну агресивну радянську політику. А людина, яка рефлексує, інтелектуалізує, намагається по-мистецькому впроваджувати ідеали, що цілком адекватні загальному політично-суспільному укладу, – непотрібна.
Романтичний герой
Те саме стосувалося Василя Бобинського – вчорашнього січового стрільця, людини національно-поетичного наративу. Загальновідомо, що січові стрільці – це військове угрупування, яке на противагу УПА, інфраструктурно серйозному налагодженому механізму, з амбітними політичними завданнями, мало дещо інший характер. Поетично-романтична складова у них була домінантною (що не заперечує патріотично-воєнної). Однак Бобинський шукає себе, свою нішу, очевидно, йому не здаються цікавими модерністські проби та авангардні експерименти, що набирають обертів у Галичині в незалежницькому середовищі письменників. Його більше цікавить суспільно-політична лінія, і він її знаходить у радянофільстві.
Альтернативна історія романтичного героя
Є популярна фраза, що історія не має умовного способу. Але мені дуже цікаво було би знати, що могло б статися з письменником-радянофілом Степаном Тудором, відвертим у своїх прокомуністичних симпатіях (хоча особистістю він був вельми цікавою та неоднозначною, тож львівський пам’ятник на площі Євгена Маланюка не варто було поспішати демонтовувати). На відміну від Бобинського та родини Крушельницьких, Тудор вживав відверту радянську риторику у своїх літературно-критичних і публіцистичних статтях. Мені було цікаво, що з ним сталося б, якби не випадкова смерть. Тудор загинув разом зі своїм колегою, письменником Олександром Гаврилюком, таким самим завзятим галицьким комуністом із кола часопису «Вікна», від німецької бомби 22 червня 1941 року на нинішній вулиці Дорошенка у Львові. Страшенно цікаво, як би повівся режим із такого плану радянофілами, як Тудор і Гаврилюк. Бо ж це галичани, а вони завжди були іншими в очах радянців з УРСР, наприклад, головного літературного політика Олександра Корнійчука. На початках радянської окупації Львова у 1939-41 роках це відчуття іншості було постійним. З колегою Віктором Мартинюком ми мали дослідницький проект у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи, що називався «Уявна мапа літературного Львова ±1939 р.». Окрім компонування мапи, намагалися реконструювати літературну атмосферу періоду першої радянської окупації у Львові. Під час роботи над цим дослідженням дуже цікавим свідченням про галицько-совєтську взаємну іншість для нас були спогади про Спілку радянських письменників України. Було цікаво зрозуміти, яка провадилася політика, якою були комунікація і менеджмент літературних справ з галичанами. Постійне ставлення совєтів до галичан як до інших, недовіра навіть до їхніх спроб бути відверто лояльними та колаборувати. Але все ж дуже хочеться знати, що трапилося б з Тудором? Він би став другим Корнійчуком? Чи все-таки режим би його знищив? Зрештою, Тудор у своєму начебто радянському романі «День отця Сойки» застосовує модерністське письмо. Дослідники, які ґрунтовніше цим займалися, порівнюють його мало не з Джойсом за манерою письма і будовою твору. В кожному разі тема галицького радянофільства потребує переосмислення та виставлення нових акцентів під, скажемо так, нейтрально-синтетичним поглядом. Маємо поки що лише вибіркові фрагменти розмови про ці речі, подекуди навіть кон’юнктурні. Але мені б хотілося, щоб ми могли збагнути внутрішні мотивації цих людей: як вони обирали свою світоглядну лінію і що вони бачили в тій радянській Україні.
Літературні 1920-30-ті в українській Галичині
Ми говоримо про них не так вже й багато. Думаю, що треба докласти більше зусиль до розширення цієї розмови не лише в межах галицького середовища. Головно я маю напрацювання, пов’язані з Богданом Ігорем Антоничем: він не був радянофілом, і з естетичної точки зору його можна вважати найвидатнішим автором міжвоєнного періоду серед українців. Роблю усе, що можу, аби не лише досліджувати, але й популяризувати Антонича. Львівські видання його творів, які мав честь і приємність готувати, розійшлися, упорядкував його книгу у серії «Вибрані твори» київського видавництва «Смолоскип», розповідаю про Антонича на різних майданчиках. Але це лише одна постать, інші теж потребують актуалізації – як ті, що ближчі до совєтського дискурсу, так і ті, що далекі від нього, натомість ближчі до дискурсу європейського. Цих авторів треба інтегрувати в загальну лінію українського літературного життя міжвоєнного часу. Наприклад, так зробили в антології української авангардної поезії Олег Коцарев та Юлія Стахівська. Там автори-галичани представлені, і за таку повноту упорядникам – щира вдячність. Та часто київські чи харківські дослідники елементарно не знають про ті ідеї та концепти, болі, прагнення і намагання, які були в українців по цей бік Збруча (як часто тоді казали). Звичайно, не треба забувати про польський та єврейський літературні сегменти Львова та Галичини. Він теж потребує більшої уваги й дослідження з боку українців. Дослідники з-поза України зробили багато у цьому напрямку, але цей сегмент їх більше цікавить в загальному контексті польської та єврейської культур Галичини, а не як нагода чи потреба синтетичного погляду на літературний процес цього простору як мультикультурного явища. Хоча є поодинокі винятки: наприклад, польська україністка Катажина Котинська написала монографію «Львів: перечитування міста», де охопила своїм аналізом три національні сегменти в літературі міста (польський, український, єврейський). Це добра книжка, авторка критично підходить до політико-суспільних та ідеологізованих сегментів літератури. Правда, Котинська обрала, на її думку, найбільш знакові постаті для аналізу, тобто це не є максимальна синтеза текстів і контекстів. Власне, ця максимальна синтеза ще має відбутися.
Парадокс Бобинського
Дивна річ. З одного боку, він був радянофілом, а з іншого боку, чому ж тоді його розстріляли у 1938-му році? Розмову про Бобинського можна починати саме з цього. Можемо розкручувати проблему двох Україн, яку активно проговорює Микола Рябчук, можемо розвинути проблему інших культурних контекстів, які були важливими для східноукраїнських та західноукраїнських теренів. Можемо знову повернутися до тези, що більшовикам були абсолютно чужими й непотрібними культурні запліччя галичан, навіть якщо вони й активно виражали визнавали своє совєтофільство. Василь Бобинський – родом з Австро-Угорської держави. А вона все-таки була простором культури.
Цивілізаційно-культурні, інституційно-інфраструктурні досягнення українців того часу в Галичині великою мірою стали можливими завдяки Австро-Угорщині.
Тут є симбіоз своєї національної первинності, помножений на ґрунт суспільних відносин та професійно-творчих ідентичностей австро-угорської моделі. Власне, ця модель давала цивілізаційні можливості українцям, чого не скажеш про обставини у наддніпрянській Україні напередодні репресій. Добре знаємо, як скеровували літературний процес після розформування всіх літературних угруповань та створення єдиної Спілки радянських письменників в Києві.
Схід проти Заходу
Такої кількості неймовірно талановитих письменників, як було в міжвоєнний період у підсовєтській Україні, хто зна чи ще колись знайдемо: і Тичина, і Йогансен, і Хвильовий, і Шпол, і Пилипенко, і Плужник, і Свідзінський, і ранній Бажан, і ранній Рильський, і ще, і ще, і ще… Це просто неймовірно. Звісно, у Галичині було менше такого рівня літературних митців, як у Києві чи Харкові, проте вони були. Передусім, звичайно, Антонич, але також Ірина Вільде – талановита авторка новел і повістей, Святослав Гординський – дуже цікава літературно-малярська особистість, Богдан Нижанківський – знаменитий прозаїк-урбаніст. А також, наприклад, Михайло Рудницький, найбільше відомий як есеїст та інтелектуал. І це далеко не повний перелік, радше те, що спадає на гадку в перші кілька секунд. «Празька школа» українських поетів, яка теж стосується міжвоєння, – це взагалі окрема тема, ще один важливий пласт під назвою «еміграційна література». Як я вже згадував, найбільш відомий серед «пражан», звичайно, Євген Маланюк, але літературознавці не раз висловлювали міркування, що не менш, а може й більш цікавими і важливими фігурами цього середовища є Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Юрій Липа. Тут багато чого залежить від літературознавчого «менеджменту» та способів репрезентації цих авторів. Повертаючись до Галичини та Львова – можемо говорити про певну інакшість Галичини в плані модернізаційно-європеїзаційних процесів. Скажімо, для малярів Галичина відіграла роль такого собі концептуально-маніфестаційно-інтелектуального простору. Інфраструктура візуального мистецтва української Галичини була дуже розвинутою: Асоціація незалежних українських мистців, мистецька група «Руб», раніше – мистецька школа Олекси Новаківського. Усі ці середовища дуже концептуально мислили, прекрасно писали есеїстику, скажемо так, постійно забезпечували інтелектуальний супровід своїм творами. Частина з них теж писала вірші: Святослав Гординський, Володимир Гаврилюк, Василь Хмелюк. Можливо, акцент треба поставити на тому, що вони, наприклад, можуть входити в потенційні антології маніфестів, теоретичних есеїв, загальномистецтвознавчих рефлексій, і що їхня модернізаційна діяльність має інші грані, яка цікаво доповнює всеукраїнський контекст. Власне, не думаю, що в галицько-українській міжвоєнній літературі конче треба шукати прямих аналогів за Збручем: вона мала своє обличчя, більш інтермедіальне, і це також відчувається у літературних тенденціях польських та єврейських авторів Львова та Галичини. Словом, така особливість, на відміну від сконцентрованої літературності східно-центральної України.
«Український Бодлер»
Не знаю, хто так називав Бобинського. Аби пересвідчитися в такому означенні, треба більше перечитувати його твори. Читати художні тексти – загалом непогана практика. В гуманітарному світі є засилля істориків (хіба що, може, це я так відчуваю): їх цікавлять письменники та їхні твори як одиниці певних історичних процесів, значущих подій, суспільних викликів. Це їхній хліб. Але вони часто недобачають інші завдання, що їх ставлять перед собою письменники. Письменники – це передовсім письменники. Їхня головна місія та ідентичність – це художність, естетика, внутрішній світ. Звісно, є немало прикладів, коли особистість може бути цікавішою, ніж її тексти, але цей вирок має робити дослідник – такий собі симбіоз історика та літературознавця, – який розуміє естетичні, стилістичні параметри, а не бачить у творах лиш відгомін (часто, на його думку, викривлений) зовнішніх процесів та явищ. Попри те, що письменник є частиною суспільства, а подекуди навіть активним учасником суспільних змін, все ж дозволю собі пригадати, що література – також царина внутрішнього. Тому опісля уважного перечитування творів Бобинського, він, може, стане справжнім відкриттям для нас – «українським Бодлером». Хоча, направду, не знаю, кому належить таке означення.
Куди подітися божевільним актуалізаторам
Бобинський на сьогодні маловідомий. Як вже йшлося, певні імена української літератури стали канонічними під впливом більш чи менш кон’юнктурних чинників, під впливом хвиль зацікавлення. Наприклад, беззаперечно увійшов до канону Євген Маланюк – видатна постать, з незле розпрацьованим дискурсом про себе, щоправда, про нього досі не написали синтетичної біографії на тлі епохи, не зняли про нього фільму. Хоча зняти художньо-документальний фільм можна мало не про кожного українського письменника чи письменницю. В культурній історії України настільки багато цікавих особистостей, що актуалізаторської та популяризаційної роботи вистачить надовго. От, наприклад, Олекса Стефанович. Його дедалі більше відзначають дослідники «Празької школи» (власне, до неї зараховують Стефановича). Зокрема, його відзначає мій дід Микола Ільницький. Стефанович не був публіцистом чи трибуном, був радше інтровертною особистістю (до речі, саме такі стають найкращими поетами). Натомість Маланюк заявляв про себе, був активним діячем літературного життя в еміграції. Стефанович – іншого плану автор, з акцентом на внутрішню роботу, на роботу з архетипами. Для мене схожим типом поета є Володимир Свідзінський. А взагалі, є постаті, яким мусить пощастити на дослідників, мусять скластися певні пазли, щоб іскорка контакту поміж дослідником та «його» автором загорілася, а люди усвідомили важливість голосу, значущість доробку. Це делікатний процес, що потребує виваженості. Бо коли, наприклад, я прийду до когось і дуже екзальтовано почну переконувати, що певний автор є важливий, актуалізуймо його, то спровокую зворотний ефект, ефект відторгнення, а мене приймуть за «божевільного» від літератури чи від науки. Треба вміти дуже грамотно натискати на певні важелі в плані перевідкриття контекстів, текстів, особистостей, щоб показати вагомість тієї чи іншої фігури. Сподіваюся, що для Василя Бобинського теж знайдуться такі кнопки своєрідного культурологічно-історично-літературознавчого «перезапуску».