Сергій Шинкарчук
Ілюстрація "Провесня"
“Воля – це вигнання, і я приречений бути вільним.”
Жан-Поль Сартр
Згадуючи, можливо, в дечому алогічне (хоча зовні все виглядало цілком, а то й зовсім, логічним, само собою зрозумілим), непередбачуване виникнення Революції Гідності, саме гідності, як би не силкувались називати її європейською, бо гідність категорія загальнолюдська, а не лише європейська, східноазійська, а вужче – навіть японська, якщо побажаєте, честь – достатньо хороший аналог гідності, зрештою, перегукується з нею досить щільно. Дивним тут є інше – інфантильна схильність нашого населення до прокрастинації, себто відкладення наболілого до крайньої межі, точки кипіння, коли без жертв чи суспільних ран уже не обійтися. Пробудження з хаосу, безідейності, розрізненості, індиферентності – це та форма, матеріалізація двадцяти двох років незалежного пристосування, притирання, а отже, і боротьби, бо революція – це форма боротьби. А будь-яка форма, як ми знаємо, прерогатива інтелекту, а отже – логіки. Хоча, звісно, не обійшлося без преміси ірраціонального, емоційного збудника. Та не варто ідеалізувати кон’юнктурну свідомість, цей збудник – раціо та ірраціо – був скоріше підсвідомий, як згадка про згадку, про щось далеке, болісне, непоясненне. Яскравий приклад, коли з хаосу безідейності постає чи, принаймні, позначається ідея величі, хтось скаже на ґрунті націоналізму, проте тут потрібно оперувати знову ж таки загальнолюдськими поняттями, в плані морального пієтету – честь, гідність, благородство, справедливість. Колективне підсвідоме, яке зазвичай протиставляється в мисленнєвій сфері та обрання маршруту, показало себе в усвідомленні людських начал і, зокрема, рис невироблених або ж забутих для українця, й коли ці якості яскраво проявилися в колективному – уже свідомому, – то й чужорідне саме по собі відпало, виказало своє потворне обличчя. Усе, що зосталося за бортом Революції, необхідно відрізати, бо саме в цій площині будується боротьба. Звичайно, в умовах держави подібні процеси набувають довготривалого відтінку задля витіснення неправдивого та штучно занесеного.
Сплеск зародження нації завжди сходиться з початком занепаду цивілізаційного устрою і започатковуванням новітньої програми на засадах моральності. Водночас, вже потім весь цей процес переходить у формування ідеології. Так було з Грецією (Сократ, Платон, Аристотель, античні грецькі боги тощо, що значною мірою формували грецьку державу), так було з Римом (Цезар, Вергілій, Цицерон тощо), так було і з Франко-Німецьким передовим культурним просвітництвом (Наполеон, Вольтер, Кант, Камю, Ніцше – без якого, мабуть, не постав би А. Гітлер, абстрактні корені якого криються в ніцшеанстві, Маркс, котрий породив не менш небезпечну – на практиці – ідеологію комунізму), з його інтелектуальним та філософським утвердженням гуманізму, де людина в центрі всього руху, але водночас настільки маліє, що їй самій загрожує виродження перед цим колективним великим «щось». Ідеологія потребує ідеологів, а ті вже давно канули в небуття.
Можна, звичайно, сповідувати категорії, але і ті нестабільні, як і кожна структура. Структура ж базується виключно на логічних передумовах, а всі логічні надбудови можна (треба!) розвалити. Логічне настільки послідовне, що кожна послідовність нагадує число, втім, на будь-яке число знайдеться більше число, і чим більшим воно стає, тим легше опрокинути даний картковий будинок. Це звичайнісінький плюралізм. Плюралізм думки, а отже, і людини.
Цивілізаційні межі розширюються й, водночас, розмивають її, цивілізації, ідейність. Великі ідеологи зникли, мов давньогрецькі боги, взяла їх до себе пучина безодні, зникли разом із Другою Світовою Війною, руїни якої поховали їх під уламками, не залишивши й сліду для філософських першопричин. Таке страшне обличчя мала, вочевидь, надлюдина – зусиллям волі вона виродилась у безжалісний прототип емоційно зубожілого, гірша за тварину, оскільки та хоч і сповідує те ж саме – право сильного, проте підтримує певні природні норми тваринного світу. Гуманізм, надгуманізм захлинувся власною ж кров’ю, хоч і кажуть, що почався він вже після війни.
Повертаючись до антизбудників Української Революції мусимо підкреслити комплекс меншовартості, неусвідомлення себе, як частини нації (існування заради існування без національного підґрунтя, можна характеризувати дане явище манкуртством, але воно, психологічної точки зору, впирається в інертність індивідуального, в нерозважливість чи то пак неспроможність (небажання) індивідуального, бо і народ в свідомості тоді виступає як сугубо індивідуальне, нездатна одиниця, – опиратися власним інстинктам (назвемо це так), страх, що слугує мірилом узалежнення та рабства). Все це більше притаманне східній ментальності (азійське підданство). Лише тому, що Україна опинилася на стику, тепер вже й у внутрішньодержавному вимірі, ми отримуємо суспільні потрясіння і безнастанну боротьбу інерційності та активності. Революція – це завжди свобода, звільнення чи намагання звільнитися від духовного рабства, звільнення від власного невігластва.
Комплекс меншовартості – це сіра зона усвідомлення, позбавлена як чорного, так і білого, ідейність тоді відходить на другий план, не важливо яка, національна, релігійна, філософська, а місце заступають абстрактні речі соціальності, позбавлення себе відповідальності, зменшення себе до групи соціуму, а то й до підгрупи, розчинення індивідуального в страсі перед собою. Перебуваючи у сірій зоні людина боїться переступити через власну посередність, власну “сірість”, спрацьовує інстинкт виживання, все єство тяжіє до природного, вона не здатна здолати себе й піднестися, їй жахливе саме відчуття величі, бо що вона з нею робитиме? як нею розпоряджатиметься? Велич стає непосильним тягарем. Але подібна велич, осягнення геніального й великого в нації і є найбільшим покажчиком зрілості. Можна, звісно, не заторкати націю як таку, але на пустому місці завжди постане новий елемент, це може бути загалом людина, як вища істота, що пробуджує трепет, і когнітивний дисонанс у решти представників.
Українська Революція стала важливим фактором початку занепаду цивілізаційного порядку, зокрема європейського – безідейного (не забуваймо – ідеологи пали), законсервованого, увійшовшого в розтління й стагнацію. Пригадуємо “Гру в бісер” Германа Гессе і розмірковування героя щодо музики, котра слугує фактично індикатором розвитку цивілізації. Музики, яка сягнула свого піку з Моцартом, Шубертом, Вагнером, Бетховеном та ін., а зараз доживає свого зросту. Те ж саме стосується і інтелектуальних та філософських засад, нововекторності, новонаправленості – людство все знає, людство (думає) все осягнуло, постмодернізм поглинув усе, як всеядність культури, і зараз те, що намагаються пов’язати зі свободою в різних сферах життя можна також ототожнити із різними формами виродження, в першу чергу простоти та тверезого мислення, свобода (свободи) стала виявом рабства, мораль стала коренем зіткнення, аморальністю по відношенню до свободи, поняття – ті чи інші – почали ворогувати між собою, як запеклі субстанції, слова тонуть в нагромадженнях абсурду та протистояння. Свобода більше не є величиною мас, а окремих осіб. Навіть поняття “народ”, “нація”, “суспільство”, будь-які великі проекції стираються на фоні сучасного «свобідництва». Людина узалежнюється від себе і обирає шлях самостійництва, тобто відокремлення від себе самої в зародку. Зібрати подібне віче на кшталт духовної революції стає все важче, але, водночас, як би це не звучало парадоксально, і легше, адже в Україні ще не відбувся злам суспільної думки в бік аберації свободи, вона тільки-но зароджується з заходу, в той час як зі сходу насувається тоталітарна машина бездуховності, ворожості до всього людського, в першу чергу індивідуальності. Отже, якщо на заході людство руйнується зсередини індивідуума, то на сході шляхом викреслення людини, як категорії цінності. На заході – це людина, яка все ще пам’ятає свою велич, але вже забула чому, в якої всі наявні ознаки спустошення та самості, її деградації, на сході – це людина без минулого і без майбутнього, це гвинтик високої інстанції, який не належить собі, це наперед визначена доля духовної сліпоти та неусвідомленості свого призначення. Однаково невигідне становище. Настільки кардинально протилежні ці цивілізаційні настрої, настільки й боротьба між ними ведеться запекло. В Україні проходить вісь цього протистояння, де народжуються часом неймовірні філософські першопричини, парадокси, абсурдизми, в які складно повірити, взяти хоча б абсолютно фантастичну з точки зору реальності картину передвиборчої гонки у 2019 році на президентських виборах, де картинка з телевізора інколи здавалося чиїмсь розіграшем, на перший начебто логічний погляд, злим, але в той же час, смішним жартом, театральним фарсом або ж комедією, для когось – трагедією. Принаймні для багатьох. Власне, доля посміялася з тих багатьох, як і з самої логіки, а також вивільнила на поверхню величезний людський потенціал, як окремо взятої особи.
Час прискорився, а разом з ним прискорились усі інші процеси пов’язані з еволюцією, розвитком та, відповідно, загибеллю всього Старого. Доба диктує процес швидких і миттєвих змін, культурні, мистецькі, моральні та ідейні цінності розмилися, в цей час все може видаватися за цінність, навіть те, що донедавна було дурним тоном чи несмаком або ж браком таланту, називайте як хочете, – повна свобода кожної індивідуальності, але коли в кожної індивідуальності існує своє поняття свободи і навколо безліч інших свобод, то вони все частіше наштовхуватимуться одна на одну, непримиренність та запеклість пануватимуть зусібіч, мов маленькі вогники ворогування, вогники що з часом переростуть у криваві жнива революцій або ж війн, адже внутрішня сила та накопичене відчуття невільництва повинні виплеснутись, звичайно, затопивши собою тих, хто має владу, оскільки ті, хто її мають завжди асоціюватимуться з тими, хто має більше вигод та особистих свобод, з тими, хто таємно пролонгує утиски умів та гідності. Це вже буде ефектом маятника, що коливатиметься доти, доки його не розкачають до певної точки заломлення. В такім разі зір притуплюється, душа бунтує, модерн родив постмодерн, а той в свою чергу – девальвацію всього, зокрема моральності. Це небезпечний прецедент. Бо там, де все знецінюється, постає ера хаосу та руйнування.
Революція відкрила шлях до полеміки над майбутнім, загалом до полеміки, до того це були мікрики невизначеності, аморфного переступу, топтання в болоті незнання через незнання, – це вже суттєвий крок до еволюції думки та свідомості, прокинення духовного крізь призму бездуховності. На противагу творчій еволюції Бергсона (якщо можна робити таке віддалене співставлення) українська еволюція відбулася у духовному спектрі забутих початків, вже дає свої плоди, які відіб’ються і на інших народах та державах, далебі творча еволюція неможлива без духовної, одна й друга – тільки у цілості. Можемо навіть твердити про самовідтворення духу із життєвого.