Анна Майор
Зображення із порталу Red Letter
Над його вухом вкотре пролунав тонкий свист. Такий різкий, гострий, до болю знайомий. Свист, у якому крилося відлуння всіх столітніх війн, у якому спочивали мільйони зупинених сердець, у якому панувала гнила лють. Він не заплющував очі, навіть попри усвідомлення того, що гостра стріла, немов лезо людської байдужості, будь-якої миті може вп’ястися у його незахищену спину.
Утім, якщо не брати до уваги все це, у степу було тихо. Тиша може бути різною: або це відсутність людського голосу, або мовчазний спокій світу. Зазвичай на природі панує останній різновид тиші. Так було і цього разу, лише з додаванням слів. Немов «Тиша і грім» у серці одного черкаського журналіста1. Тиша мовчазного спокою степу і грім владного людського голосу.
— Мій друже, ти ж знаєш, — тихо проказав другий, той, що сидів навпроти нього. — Це кінець, ти чудово знаєш, — знову повторив.
— Конкретні аргументи, — глухо озвався його співрозмовник.
Той, що сидів навпроти, засміявся. Так зареготав, що аж чай вихлюпнувся на стіл, лишивши порцелянову чашку напівпорожньою. На скатертині крихітного столика серед степу розповзлася пляма. Дивно, у чашці напій був майже прозорим, і лише на білій скатертині стало видно липку від незліченної кількості цукру жовтизну. Утім, чаювання тривало.
— Конкретні аргументи, — іронічно скривився той. — Отже, ти настільки недалекий розумом, що й досі у щось віриш. Ось ми, сидимо серед мовчазного степу, серед свисту стріл. Я п’ю чай з цукром, а ти — без. Тебе стріли зможуть зачепити, а мене ні. Стріла летить у моєму напрямку, однак переді мною сидиш ти, тож вона вп’ється у твою спину. Може, ти впадеш чолом на стіл, однак тоді я просто прив’яжу тебе до спинки стільця і ти виконуватимеш роль мого щита навіть після ганебної смерті. А я… я просто допиватиму вже п’яту чашку солодкого чаю, ти — не доп’єш навіть першу гіркого.
Йому стало жахливо гидко. Не страшно, не лячно, а огидно. Посмішка того пройдисвіта нагадувала йому награність і пафос усіх тих, хто обіцяв кращого майбутнього, кращого життя. Та ніхто їй не радів, цій посмішці. Мільйони хотіли здерти той вишкір живцем, немов з обличчя порцелянової маріонетки. І одного разу вдалося: у ворогів зникла з уст поблажлива іронія та зухвальство. Однак помста у їхніх чорних серцях спалахнула з новою силою, немов убивча лісова пожежа.
І жоден, хто розпалював у собі це полум’я, не усвідомлював, що згубним воно стане виключно для їхніх паскудних душ.
Стріла просвистіла біля потилиці.
Набуті рефлекси й реакції спрацювали миттєво.
У руці опинилося гнучке лезо.
Лезо, викуване на крові правдивих слів неправильних українських книжок.
— Ти сліпий, — тихо проказав він. — Ти такий сліпий, покидьку. Засліплений кривавою люттю, беззмістовною ненавистю й дурним незнанням. Ти нічого не знаєш. Ти керуєшся лише усталеними правилами, старими, немов час, упередженнями і тупістю. Ти додаєш цукор у чай. Та поглянь у блюдце: він уже скінчився. Жодного кристалика цукру. І ось тепер ти відчуєш справжній міцний смак чаю. А коли намагатимешся знайти підсолоджувач, щоб таки притупити ось цей смак, я і багато інших сидітимемо й реготатимемо з тебе, смакуючи степовий український чай за прочитанням неправильної української книжки.