Лев Старий
Ілюстрація Лева Старого
Анжелка, як завжди, прокинулась рано. Червоні штори у її кімнаті пропускали сонце. Жарило з самого ранку. Задуха відчувалась пір’яною вологою подушкою, якою накрили лице. Дихати було нічим. У кімнаті, як і у всій квартирі, смерділо накуреним, а ще старим сміттям й лежачою людиною, прикутою до ліжка через хворобу. Анжелка ліниво підвелась. У шиї тріснуло. У животі забурчало. Сечівник ледь не репався. Запах нечищеного рота Анжелка не любила, тож намагалась не ковтати сморідну слину. Хоча їй не було чого чистити. На увесь рот, як знайдеться 15 зубів, то й добре. Кілька зубів випали, інші вибили. Анжелка позіхнула, стала на брудну підлогу, пальцями вона відчула пилюку та піщинки. Стопи боліли від підборів, а литки від варикозу. Судини сплелися потворними сливками на її гомілках. Спробуй вистояти цілий день на шпильці, і не таке вискочить. Інколи у її професії трапляється ще й геморой.
Анжелка розсунула штори. Сонце обпекло її спітнілу, пом’яту, набряклу, зморшкувату шкіру після сну. Жінка, вилаявшись, з потугою відкрила вікно. Знову сморід палених торф’яників, за це Анжелка найбільше ненавиділа Київ улітку. Хоча в її квартирі був не найкращий, а, можливо, навіть ще й гірший сопух. Інколи Анжелка думала, що вона русалка, яка плюхається у зловонному болоті, з якого, кумекаючи, повтікали навіть жаби.
Машини на дворі шмигали, сигналили, розганялись й різко гальмували. Пілікала сирена швидкої чи пожежної. Верещала бездуху у якійсь квартирі на балконі дитина. На вулиці хтось матюкався, певно, алкаші з третього під’їзду, які ще й спати не лягали після нічного дудліжу. Наркомани, з першого поверху Анжелиного парадного, вже гарикались. Під їхніми вікнами накидано чимало недопалків, шприців та вати, вмазаної у кров.
Анжелка втерла очі. Вони завжди пекли зранку. Жінка не змивала на ніч косметику. Дешеві тіні та олівець для очей забивались під повіки звідси свербіж й печіння слизової оболонки очиць. Анжелку колись силкувались лякати, мовляв, якщо не змивати косметику з очей, то на старість можна отримати рак райдужки чи склери. Та це не стимулювало жінку умиватись хоча б на ніч перед сном. «Рак значить рак, а може до того часу мені цеглина впаде на голову, і я раптово подохну? Мені що тепер відро на голові носить, аби не проломила та каменюка мій череп?..» — заспокоювала себе жінка.
Кіт знову накаляв у коробку з-під взуття. Коробка стояла під облущеною білою батареєю, що була розфарбована у мілку чорну крапочку мушиного посліду. Анджела здибала цього кота кілька місяців тому. Хтось викинув його з вікна машини поруч Анжелки, яка саме курила на денній зміні. Кота вона прихистила й назвала Юрчиком. Тварину з жовтими очима вона ніколи не сварила, навіть коли та ходила в туалет не у лоток з тирсою, а у коробки, інколи ще й у туфлі чи навіть у каструлі або ж у горщики з квітами. Та бувало, що Анжелка все ж сердилась, особливо коли кіт дзюрчав їй вночі на голову. Юрчик не любив запаху її волосся. Тож і мітив коси сечею, аби перебити феромони людського смальцю, щоби потому собі спокійно спати. Коти реагують на запахи, як люди на образи й матюки. Котів важко зрозуміти. Та Анжелка все ж намагалась. І після кожного котячого дзюрчання на її коси йшла та мила голову засобом для миття посуду, бо на шампунь у неї не було грошей. Та вибору вона не мала, коли тхнеш котячим сциклинням, — маєш мало клієнтів.
— Анжелка! — хрипливий голос старої жінки лунав з сусідньої кімнати. — Неси вже мені, блядь, води! Щось ти сьогодні довго спиш! Ти такою ледачою була з дитинства. Вже бабою старою стала, а й досі таке ліниве, як брусяка ото! Мабуть, і в могилі будеш собі ліниво гнити століттями, наче та мумія з піраміди! І мазь мені неси! Нога страшне, як розболілась. Може на погоду… Чи хтозна вже на що та нога у мене болить. Мала б сокиру то відбатувала б її вище коліна і горя б не знала! То де ти там, блядь?! Йдеш вже чи ні?!
«…Ти вже всіх так заїбала, що навіть нога хоче від тебе втекти чи скоріше відгнити! Мала б я болгарку, стара, то ми б з тобою погралися у ката та жертву. Хоча, що там гратись, стукнула б тебе по голові кілька разів і готово!» — подумала собі Анжелка, дивлячись на квіти у вазоні, у які було натицяно гору недопалків, й голосно крикнула: — Та йду вже! Як ти мені вкричалась за ці роки! Краще б у тебе не з ногами були проблеми, а з пелькою чи з головою, стара ти потороча!
Анжелка увійшла у темний коридор з обідраними шпалерами. Попід стінами стояли ящики з картоплею. У коридорі літав рій з молі й мошкарі. Підлога лисніла засаленим брудом. Відгонило осьдечки погребом та котячим виходком. Анжелка невдоволено зайшла у вітальню. Там було темно, смерділо сечею і хворобою. Вона розсунула штори. Шибки вікна темніли брудом, ніби вимащені киселем. Тріщини битого скла мерехтіли зиґзаґами на сонці. На куцому подертому ліжку лежала сива худа жінка. Її голова була перемотана хусткою. Лице старої мало жовту барву, як кірка зсохлого лимона. Губи тонкі, порепані й чорні були вдавлені у щелепу. Зморшкувата шкіра щік тісно сповила беззубий рот. Випуклі очиці старої мали відлив рибної луски чи барву затуманених очиць несвіжого карася, що добряче підпікся на сонячному березі й злегка розпухнув. Стара всякчас щурилися від болю. Під ті болещі скреготали ще й кілька зубів у її роті, тамуючи больові імпульси.
— Нога, блядь, усю ніч боліла, — прошамкала стара. — Відчувала, як на ній сіпалися пальці.
— Ти не можеш відчувати пальців. У тебе їх більше немає. Тобі їх відрізали.
— Все ти знаєш… Відрізали та віддали собакам? Кажуть, у тій лікарні, де мене кромсали, як ту телицю на забої, відрізані частини людських тіл не спалюють, як годилось би, а віддають бродячим собакам. Ти ж бачила, скільки там тих псів? І всі вони, блядь, жирні, наче свині у довгій шерсті! Тільки не хрокають, а гавкають, то вони так просять, аби їм бува кинули відбатований людський палець чи вухо!
— Не мели дурниць. Ти ото як розійдешся придумувати, що інколи хочеться взяти ганчірку та рота твого закоркувати! Чи замазати глиною, аби ти менше дурного патякала.
— О-о-о-о-о! То давай, закрий мені, блядь, пельку! Бери ось мої закаляні, обісцяні труси і пхай у мою ротяку! Давай! Чого дивився на мене, як сучка на прутень?! Ти навіть матері вислухати не здатна! Краще б ти свого рота відкривала для чогось корисного. А то пхаєш у нього лише те, що дзюрить в унітаз! Тобі ото, аби чимось шпигонути матір, така ти черства, як хліб торішній, їй-бо!
— Ага. Хай буду краще хлібом, вчора я була для тебе курвою.
— Від курви чи суки ти вже ніколи не відмиєшся!
— Піду принесу мазь та воду.
— Ага. Йди, блядь, з перед моїх очей!
Анжелка пішла на кухню. Вона проминула туалет. Звідти так смерділо сечею, ніби у клозеті на вокзалі. «Мий той виходок, скільки маєш снаги, та сморід сечовини й аміаку вже так в’ївся в емаль того нужника, що його вже ніколи не відмити. Треба викидати і новий купувати! Чи розбити його нахер і ходити у дірку!» — роїлись ще сонні думки в голові затурканої жінки. Та для Анжелки купити новий унітаз, то як для пересічної людини купити авто. Одним словом, дуже коштовна покупка.
По стінах кухні бігали таргани. Зі стелі звисали клейкі стрічки з мухами, що дзижчали, вмираючи від клею. Сморід старого смальцю, цигарок, пива та гнилі з цієї кухні вже ніколи не вивітриться. «Аби позбутись смердоти, цей клоповник треба спочатку спалити, потім обробити керосином, хлоркою і на кілька років відкрити вікна, аби все це вивітрити, може, хоч тоді менше тхнутиме…» — Анжелка стукнула муху на столі й витерла руку об футболку, лишаючи на ній помазки крові і крилець, що й досі намагались злетіти. У раковині височіла купа немитого посуду, над яким літала мошкара. На плиті скиснув борщ. Анжелка варила його без м’яса, а з кількою, її вона купує в ромів на базарі — 10 гривень за банку. Стіни обіч газової плити були замащені смальцем, до якого налипнули пил і павутина. У холодильнику, де лежала мазь, майже нічого не було. Полиці були брудні від помазків розбитих яєць. Жовток засохнув і був схожий на шмарклі. Анжелка взяла мазь, набрала в банку з-під майонезу воду, бо у них не було чашок, і пішла напувати матір.
Хвора жінка у ліжку ледь цмулила воду з баночки, ніби маля, що присмокталось до скляночки з молоком. Анжелка тим часом підійняла ковдру і сіла поруч. Лівої ноги у матері не було по коліно. Кукса була злегка запаленою. Анжелка обережно взяла скалічену ногу, стара на все горло завищала:
— Болить, блядь! Обережно! Руки у тебе, як ті дровиняки! Аби знала у дитинстві вирівняла б їх тобі праскою! Скотина ти така! Не чіпай, блядь, мене! Кажу ж тобі! Болить, блядь!!!
— Треба лікаря викликати. У тебе рана ось тут, — Анжелка тицьнула на край кукси, — ураза погано виглядає, у ній гній.
Стара угнівалась й вдарила дочку по руці. Вода з рота хворої полилась їй на груди. Лице її спалахнуло, ніби його хто невидимий щосили уперіщив.
Хтось із сусідів курив на балконі. Протяги затягували дим до квартири матері та дочки. Анжелка любила запах курива. Тож глибоко вдихнула.
Кіт виплигнув на ліжко і поволі підкрався до рани на куксі. Він обережно її лизнув. Стара скрикнула і аж підплигнула на матраці й услід зігнала тварину, кинувши в неї банкою. Кіт пискнув, бо йому влучили в голову.
— Нащо ти, блядь, приперла цього блохастого у мою хату?!
— Бо йому треба дім.
— Хай на вулиці живе! Це через нього у мене знову болить нога! Він вночі, певно, шкрябнув мене, ото й інфекція тепер!
— Це не кіт винен, а цукровий діабет. Ти ж їси усе чого тобі не можна.
— Бо ти мене погано годуєш!
— Якби мала сміливість, то не годувала б взагалі!
Стара знову спалахнула, гепнувши руками об ліжко:
— Курва! Подивись, блядь, на себе! Де б ти була, аби не я?! Коли ти була мала, я тобі своїх цицьок на твого рота не жаліла! Ти ссала з мене молоко, як теля з корови! А кусала ти мої пипки, як голодне щуреня сальце! А верещала ти як, коли різались у тебе зуби! Та гірше, ніж свиня, яку ріжуть у хліву! То я тобі хоч у чомусь відмовляла?! Га?! Сучище ти таке! А коли мати захворіла, то тепер я нікому не треба! То викинь мене з вікна, хай мене переїде краще машина. Чи наркомани ті дурнуваті хай заколють мене своїми голками до смерті! Давай! Чого чекаєш?! Сучка ти блядська!
Анжелка поволі намастила маззю хвору ногу матері. Обмотала кінцівку хусткою й накрила ковдрою.
— Я вже запізнююсь, сама поїси, у мене немає на тебе часу. Сучка блядська має йти на роботу. На мазь треба гроші. І на воду, яку ти цмулиш, також.
Анжелка покинула хвору й пішла у свою кімнату. Слова матері її не ранили. Вона їх чула змалечку. Тож звикла вже. Анжелка швидко одягла чорну сукню, взула туфлі на підборах, причесала чорне волосся, корінці якого були посріблені сивиною, підвела червоним губи. Помаду Анжелка теж брала у ромів, 20 гривень за одиницю. Вуста Анжелки були не семеричними та пошрамованими, через травму у дитинстві. Очі жінка підмалювала чорним олівцем. Припудрила зморшкувате лице з пігментними плямами. Анжелка випросталась та подивилась на себе у дзеркало. Вона мала фігуру 25-річної, а обличчя 65-літньої. Її лице було виліплене за формою її життя, яке вона прожила, так, як могла, пірнаючи зі зморшки у зморшку. Та ліпнина була схожа на бабкуватий пластилін, що вицвів на сонці й більше не мав полиску здорової шкіри й пружності. Інколи Анжелка хотіла взяти своє лице у руки і жмакати його, крутити, вивертати, розтягувати, аби повернути йому більш-менш привабливу форму. Анжелка напахтилась дешевими парфумами та швидко вибігла з хати, до матері вона не заходила. Анжелка мріяла, що колись прийде, а матері більше не буде, помре.
У ліфті смерділо цигарками і пивом. У кутку лежав використаний презерватив й кілька недопалків. На стінах темніли письмена з матюками і номерами телефонів тих, хто прагнув уваги й збочень. Під плафоном лампи, що блимала на стелі, виднівся морг для мух й дрібніших комах. Кнопки ліфта були замащені брудом, на них ледь виднілись цифри. Анжелка натиснула на перший поверх. Ліфт загудів і полетів униз. На 4 поверсі ліфт зупинився. Розкрились двері. Між зелених стін під’їзду стояла жінка у червоному капелюсі. Вона з огидою подивилась на Анжелку і не зайшла до ліфта. Збоку від насупленої пані, на пристінку, було вишкрябано: «Катька зі 115 сука». «Як доречно, сподіваюсь, це ти та Катька», — Анжелка знову натиснула кнопку з цифрою один. Вона вже звикла, що на неї так реагують люди. Всі знали, хто вона і чим займається. Та Анжелці було все одно. Вона давно зрозуміла, що іншою не стане. Є речі, які в її віці вже змінити не можна і не хочеться їх змінювати, навіть на рівні думок і бажань.
Наркомани з першого поверху кричали щось у своїй квартирі. Їх двері були подерті й загиджені якоюсь рідиною. Минулого літа вони таке виробляли, нанюхались чи накололись, а потім плигали з вікна першого поверху й кричали, що вони десант, мовляв, будуть Київ рятувати від росіян. Хтось з верхніх поверхів будинку вилив на них відро води, десант очуняв, гилячи матюччя, й повернувся на свої позиції.
На вулиці було немилосердно спекотно. Пекло так, що аж припечатувало тебе до асфальту. Машини шмигали дорогою, пихкаючи вихлопними газами. Кричали на майданчику діти, такі малі, а вже матюкаються, як дорослі. Лайка для дітей — це ініціація. Чим більше матюкаєшся, тим більше у тобі хибної дорослості. Вдалині вила швидка чи пожежна, чи може поліція, зараз полісменів на вулицях, як роси на траві зранку. Пахнуло жасмином, м’ятою та смерділо нечистотами. Жасмин завжди засмучував Анжелку.
Анжелка оминула готель, названий на честь столиці європейської країни, перейшла зеброю по вулиці Андрія Малишка, де її ледь не збила машина. Водій відкрив вікно і вилаяв Анжелку, назвавши її сліпою сукою. Жінка матюкнулась у відповідь:
— Кнуряко за кермом, та йди ти на хуй! — Анжелка уторопала, що знає цього дурнуватого водія, вона нещодавно була у його машині. У ній смерділо, наче у брудній шкарпетці, а сидіння автівки були такі продавлені, що гузниця всякчас застрягала у поролонові діри.
Анжелка обійшла невеличкий сквер, де росли сосни, ялини та берези, між дерев було багато некошеної трави. Поміж зарослів блукали безхатьки, вони шукали пляшки та недопалки. За волоцюгами плелися здоровенні собаки. Анжелка псин не любила. В дитинстві, коли вона жила у селі, її ледь не загризла кавказька вівчарка. Мати залишила малу Анжелку біля сусідів, в яких жив той пес. Він відірвався з цепу і кинувся на дівча, яке від страху обпісялося. Вкусив собака Анжелку за ногу, крові було багато. Вибіг хазяїн її кривдника. Відвів собаку, накричав на Анжелку ще й уперіщив їй запотиличника. Потім прибігла мати й добавила Анжелці, від ударів на голові виросла ґуля. «Пес кинувся і ледь мене не з’їв, — думала Анжелка, — а б’ють мене». Нога від крововиливу поблідла. Мати перев’язала кінцівку хусткою зі своєї голови. До лікарні ніхто не звертався.
Анжелка дочалапала до узбіччя Броварського проспекту і стала у тіняві дерева. Навпроти розташовувалась станція метро «Дарниця». Анжелка підкурила цигарку. Вона затягувалась глибоко, пускала дим ротом й носом. Анжелка любила курити, за день скурювала по дві пачки. На це вона гроші не економила. Могла днями голодувати, а на куриво гривні й копійки завжди знаходила. У скрутні часи Анжелка ходила та просила цигарки у малоліток. Ті давали їй, бо Анжелка пропонувала угоду: «Я купляю вам сигарети, а ви мені даєте п’ять цигарок за послугу». Не завжди вдавалась вмовити дітей на такий ґешефт. Деякі їй без сорому відповідали: «Та пішла ти, стара сучка!» Любила Анжелка міцні цигарки, щоб коли затягуєшся, аж в голові крутилось. Зараз вона смалила саме такі. «Ще б оце кави. Та грошей нема. Буду без кави… Давись слиною. Чом тобі не напій для енергії?»
Влітку Анжелка працювала з самого зранку і десь до 12 години. Потім йшла додому, бо паленіла немилосердна спека, на вулиці не вистоїш у плюс 35. Минулого літа Анжелка працювала увесь день, без перерв. Було мало клієнтів, через війну всі виїхали, тож доводилось стояти довше, аби взагалі когось упіймати. Того ж літа, в обід, вона навіть день запам’ятала, то було 1 липня, так смалило, що Анжелка втратила свідомість, а оклигала вже під вечір. За цей час, жінка була переконана, до неї навіть ніхто не підійшов, навіть швидку не викликали, людей було на вулиці мало. «Отак подохнеш собі і навіть не помітять, лежатимеш, як та собака, яку збила машина, вона тижнями гниє, ніхто її не прибирає, поки її не склюють птахи та не змиє дощ». Та в Києві і до великої війни отак багато людей лежало влітку на узбіччях, переважно то п’янчуги чи безхатьки, які від сп’яніння чи анемії втрачали свідомість і лежали до вечора, а до них діла нікому немає. Лежать — то хай собі лежать…
Киян на вулиці цього дня никалось чимало. Всі саме їхали на роботу. З платформи метро «Дарниця» на Анжелку дивились люди. Їх з нею розділяла траса Броварського проспекту. Люди зирили на Анжелку, бо знали, чим вона займається. Що можна подумати про яскраво намальовану тьотю на підборах, яка щодень стоїть під деревом і без кінця й краю курить, поглядаючи на машини?.. Люди тіснились на платформі, бо їх щосекунди більшало. Вони удавали, що поруч нікого не помічають, але крадькома все ж зиркали то на того, то на ту. В їх очах блимала то заздрість, то осуд, то розчарування, а найчастіше — звичайнісінька байдужість, очиці, в яких вицвіла й вкрилась пліснявою колективна пріснота. Прибув потяг. Люди затромбувались у вагони. Хтось крикнув, бо диви, йому наступили на ноги. «Точно не киянин, — подумала Анжелка, відганяючи від себе джмеля, що винюхав солодощі її парфумів, — столичні мешканці вже звикли, що їм у метро ноги так витопчуть, що краще взувати у підземку гумаки. Кияни звикли не сперечатися у метро, навіть якщо слон стане їм на ступню взуту у білий кросівок. Ненавиджу таку наїжачену чемність. У ній багато брехні…» — Анжелка глибоко затягнулась, що аж пальці запекли від жару сигарети. «Наступна станція “Лівобережна”», — заговорив голос Юрія Гребельника. Анжелка любила цього актора, його голосом говорило київського метро. «Такий приємний тембр, аж хочеться вкутатись в цю голосину і грітися об неї навіть під час такої пекельної спеки, як сьогодні», — Анжелка викинула недопалок у клумбу з трояндами й цвіркнула услід слиною через щілини беззубого рота.
Повз Анжелку матері за руки вели дітей до дитячих садочків. Пуцьвірінки були заспані й злющі на личка. Анжелка не любила дітей. Вони здавались їй безпомічними вариводами. Колись Анжелка теж була мамою, якщо точніше — 19 років тому. Про вагітність вона дізналась на місяці четвертому. У лікарню не ходила, просто знала що вагітна. Спочатку груди боліли, потім почав рости живіт, не було менструації. Останнє Анжелці дуже подобалось, бо вона могла багато працювати. Клієнти не любили крові поміж її ніг. Хто був батьком дитини, вона не знала. Підозр було чимало.
Зимою Анжелка вже була на 9 місяці. Вона одягала дебелу широку шубу, аби не було видно, що вона при надії. Працювала до останнього. Саме на цьому місці, де вона зараз стоїть, майже 19 років тому її підібрав якийсь далекобійник. Анжелка у той день замерзла, як собака від холоду, тож сяк-так видерлась до нього у кабіну. Водій був з Луганська, мав повен рот золотих та срібних зубів, що вилискували у світлі фар автівок. Чоловік повіз жінку до парку «Кіото», саме смеркалось й падав сніг. Чолов’яга зупинив авто та кинувся на Анжелку, рикаючи, як собацюга, що внюхав кістку.
Скінчилось все швидко. Є такі чоловіки, які за груди візьмуться й одразу спливають густою рідиною задоволення. Заплатив далекобійник з Луганська Анжелці аж 50 гривень. Мовляв, це тобі на свята, зазвичай, вона брала десь 20, у 2000-ні такі гроші — розкіш. Та назад чоловік не захотів везти Анжелку, мовляв, не розвернеться на трасі такою фурою. Він зачинив за жінкою у шубі двері. Анжелка зосталась сама на узбіччі Броварського проспекту. Було холодно, падав сніг. Машини шмигали дорогою туди-сюди. Анжелка зайшла у парк і поволі пішла собі убік дому. Було їй недобре. Болів живіт. У штанах змокріло. «Обмочилась чи що?» — подумала вона. А потім зрозуміла, що у неї відійшли води. Живіт враз стисло лещатами. Анжелка крикнула від болю та подибала у кущі, там і прилягла на кучугуру снігу, йти вона не мала сил.
Пологи були болючими. Мороз стояв такий, що аж ніс відмерзав. Падав сніг й дмухав вітер. За кілька годин Анжелка народила хлопчика. Вона обкутала його шубою й діждалась поки вийде послід. Роділля не мала чим відрізати пуповину. Анжелка бачила, як роблять собаки та коти, коли народжують. Тож без огиди, що вона за своє життя тільки в роті не тримала, перегризла пульсуючу жилу, що з’єднувала її та дитину. Анжелка нагодувала маля. Без шуби, у самому лише светрі, жінка ледь не вмирала, було дуже холодно. Її тіпало, лоно пекло вогнем й здорово кровило. Дитина швидко заснула у хутрі, шуба була теплою, у ній Анжелка пріла навіть у 30 градусний мороз.
Анжелка поволі підійнялась і помаленьку пішла. Ноги ледь тримали її. Живіт судомило. Між ніг здорово кривавило. Кровиця затекла у чоботи, ступні плескались в ній, кожний крок відлунював хлюпанням. Голова йшла обертом. Тіло трусило від пропасниці. Дитина спала. Анжелка настигнула станції метро «Лісова», підземка на той час вже була зачинена. Анжелка подивилась на свого сплячого сина, поцілувала його у чоло і поклала, здорово загорнувши в шубу, біля дверей метрополітену. У светрі й замащених кров’ю штанах після родива Анжелка пошкутильгала додому.
Опісля жінка два дні нездужала, думала, що помре. Вона марила, між ніг продовжувало кровити. Палила висока температура. У лікарню Анжелка не зверталась. Там одразу б зрозуміли, що до чого: «…народжувала, а де ж тоді дитина?» Мати Анжелки привела жінку, яка працювала у лікарні медсестрою чи фельдшеркою. Медичка за пляшку горілки погодилась оглянути хвору. Виявилось, що не повністю вийшов послід. Мати з медикинею поклали Анжелку на кухонний стіл, який застелили клейонкою.
— Буде боляче, — сказала жінка, у якої замість рукавиць на кистях, побитих грибком, мерехтіли прозорі пакети.
— Хай терпить, немає виходу, — буркнула мати.
— За вишкрібання я візьму не пляшку, а три.
— Домовились, — мати була невдоволена, на три вона аж ніяк не розраховувала.
Анжелка мовчала, вона дивилась у стелю, по якій бігали таргани.
Медичка попросила каструлю, вкинула зі свого темного чемодана у посудину медичні інструменти, залила їх водою, довела до кипіння, прокип’ятила й підійшла до Анжелки… Якій боліло так сильно, наче медичка намагались вишкребти все її прогниле нутро розпеченою столовою ложкою. Поки Анжелку чистили, у сусідній квартирі хтось справляв День народження, п’яний чоловік вітав налигану іменинницю сороміцьким тостом: «Щоб була твоя пиздичка, як молодесенька теличка, а твої нехай циці, будуть, як дві херсонські дині-дикуниці…» Мати Анжелки сиділа поруч медички на табуретці пила горілку й курила, позираючи на дочку, яка кричала від болю. На обличчі матері не було емоцій співчуття лише зморшки, які за роки прогнулись разом із жовтою шкірою донизу й закостеніли у вишкірі незмінного обурення.
Анжелка потому лежала кілька тижнів. Вона передавлювала рушниками груди, аби перегоріло молоко. Біль був таким — хоч на стіни лізь. Молоко зникло. З грудей капотіли виділення схожі на гній. Та за пару днів все минулось. Ніхто про дитину у їх квартирі не згадував. Мати навіть не спитала, куди її дочка поділа маля. Матері було все одно. Її турбувало, аби лише не з’явився зайвий рот у сім’ї, яку було важко назвати сім’єю.
Поки Анжелка нездужала вона дізналась, що її сина, якого знайшли біля станції метро «Лісова», забрали у сиротинець. Новина про покинуте маля гуляла Києвом. Телебачення знімало про це сюжети. Журналісти показували місце родива у парку «Кіото». Та місцина була залита кровицею й огороджена червоною стрічкою. Полісмени казали, що шукають матір, яка покинула дитину у мороз і снігопад. Аби не шуба, казала репортерка в одному із сюжетів, а їх на цю тему було багацько, то дитина б, певно, замерзла, тож у жінки, яка кинула маля, мабуть, таки щось залишилось від людини.
Кілька місяців потому Анжелка дізналась з новин по телевізору, що покинутого хлопчика, її сина, назвали Юрчиком. Маля всиновила родина столичних вчителів. Після того Анжелка більше ніколи не вмикала телевізор.
Пройшло відтоді майже 19 років. А Аджелка так і стоїть собі на тому ж місці, на зміні. Рік тому Юрчик загинув на фронті, під Бахмутом. Про це Анжелка теж дізналась із новин, по радіо, у машині клієнта. Вона ходила на похорон. Було дуже багато людей. Юрчик лежав у червоній лакованій труні. Анжелка не знала яким був її син за життя, вона пам’ятала його маленьким у крові й слизі загорнутого у шубу. На похороні Юрчик теж був у крові. Кров війни з тіла неможливо змити. Вона таврує плоть, яка могла прожити до ста. Юрчик, який мав бліде дитяче лице, лежав поміж троянд та гвоздик. Над Юрчиком махали кадилом. Юрчика вмивали сльозами. Сльози капали на червоне сукно, що вкривало проламані груди мертвого хлопця. Люблячих дітей знаходять у квітах чи любистку, десь та колись це почула Анжелка, а Юрчика натомість знайшли у старій шубі, під дверима підземки… Анжелка плакала…
Мати Юрчика, яка його виховала, ридала навколішках, сльози вимили колір її живого лиця до сірого тла спустошення. Мати голосила за сином, вона підійнялась, ледь тримаючись на ногах, схилившись над труною, ніби знак питання, що питав у горя, як з ним ужитись? Подув вітер. Задухмяніли сушені васильки у домовині. Мати відійшла, жили на її шиї видулись від стиснутих щелеп. Очі у неї захмарило й затуманило. З виснажених очиць лилась злива потічками холодних сліз, що омивали втрату, яка від солі тих сліз ще більше нила й щеміла. Її сина накрили дерев’яною кришкою з хрестом. Відлуння забитих гвіздків. Ті цвяхи розпинали матір на труні її сина. Шурхання труни на рушниках. Звук сирої землі на кришці гробу. І безмежне голосіння матері, що втратила своє дитя. Матері, яку розіп’яли на домовині її сина й заживо з ним поховали…
Анжелка того дня багато плакала. Навіть на роботу не пішла. Вона сиділа увесь день у парку «Кіото», на тому місці, де народила Юрчика. Там росло багато кульбаб. Їх жовтизна посивіла. Віяв вітер і біле пухнате насіння витало парком, як у той день сніг, коли народився Юрчик. Анжелка зірвала кілька кульбаб й дунула на них. Це її заспокоїло… «Лети-лети, Юрчику, проростай десь там своїм зерном…»
Прибув ще один потяг. «Наступна станція “Чернігівська”», — голос підземки у майже обідню спеку лунав вже не так жваво. Навіть записаний хтозна-коли голос Юрія Гребельника вмирав від спраги й сонця. Небесне світило підійнялось ще вище. Стало ще спекотніше. Машин на проспекті поменшало. Людей на вулиці теж. Небо було чистим, без жодної хмаринки.
З роками у Анжелки поменшало клієнтів, вона старішала. Здебільшого її забирали далекобійники або дряхлі діди. Або просто якісь збоченці, які за 1000 гривень просили її робити жахливі речі, які вона робила, бо їй були потрібні гроші. Кілька років тому Анжелка намагалась кинути проституцію. Пішла мести двори, хотіла змінити життя, після того, як її зґвалтували смугляві чоловіки, які підібрали її на точці, біля станції «Дарниця». Тоді теж було літо, ті мужчини з неї познущалися: вибили їй зуби, побили і викинули голою на тому ж місці, де й підібрали. Добре, що хоч була глупа ніч. Анжелка поміж дерев голою пробиралася додому. Та на ранок увесь будинок, де вона жила, знав, якою вона припхалася додому.
Деякі Анжелкині сусіди, опісля того, як побачили її вночі голою, зі своїх вікон кидали в Анжелку картоплю, сирі яйця або ж помідори. А одна стара жінка, яка вже померла, навіть плюнула Анжелці в лице, назвавши її шлюхою. До поліції після зґвалтування Анжелка не зверталась. Таким як вона поліція не допоможе, правоохоронці б сказали, що Анжелка сама винна, посміялися б, ще й пригрозили б, мовляв, ви, пані, займаєтесь продажем свого тіла, а це незаконно. Тож після того Анжелка влаштувалась двірничкою у ЖЕК. Вона вирішила стати іншою.
Але там Анжелка не змогла працювати, всі знали хто вона. Одного разу її побила п’яна бригадирка, яка кутяжила з ранку до вечора. Та брава баба висушила чекушку самогонки і кинулася на Анжелку з граблями, мовляв, ти, курва, злягалась з моїм чоловіком. Інші п’яні двірнички, які теж з самого ранку лика не в’язали, також кинулися на Анжелку. Вони вкупі, під командуванням бригадирки, повиривали жінці коси, побили так, що Анжелка ледь додому дійшла, бо нічого не бачила, гематоми налились на її очах багряними сливами. Анжелка звільнилась. Заяву у поліцію знову не написала, хто ж їй там допоможе? Потому жінка повернулась на своє робоче місце на Броварському проспекті. Носила кілька місяців шапку, бо двірнички зробили її майже лисою.
Нарешті сонце зайшло за хмару. Слабенька тінь хоч трохи приглушила спеку. Під’їхала машина. Плішивий дід сидів за кермом.
— Скільки? — запитав він.
— 200 та 300.
— Не хворієш ні чим?
— Не хворію.
— Довідки є?
— Забула вдома…
— Ану відкрий рота.
Анжелка відкрила
— Немає зубів?
— Немає.
— Ні, в гнилий не хочу.
Дід закрив двері й поїхав собі.
«Старий уйобок!» — подумала собі Анжелка й зі злості закурила. Запищав телефон. Анжелка аж підплигнула з несподіванки. Телефонувала Лариска з Броварів.
— Здрастє, мадам! — у Лариски був голос старої баби, яка напилася, заснула, прокинулась і вирішила комусь зателефонувати.
— Привіт.
— Як ти там?
— На роботі… зміна до 12.
— Помідори продаєш?
Знайомим Анжелка брехала, що торгує помідорами. Хоча ті знали, чим вона займається.
— Ага…
— Ти казала, що в тебе можна картоплю купити по 5 гривень за кіло?
— Можна, але вона трохи гнилувата.
— Та мені нормальна буде, обчищу буде на пюрешку та на борщ.
— Ага…
— Ванька мій заїде на вихідні візьме 10 кіл.
— Гаразд.
Один клієнт привозив Анжелці картоплю. Так він розплачувався за послуги, які Анжелка йому надавала щосуботи в його машині. Той чоловік їздив по київським дворам разом з дружиною й кричав у рупор: «Картопля, продається картопля! Доставка на етаж!» Коли вони закінчували продавати бульбу, чоловік висаджував жінку біля супермаркету, де вона купувала продукти у село, де вони жили, а сам їхав, начебто, на заправку, а насправді підбирав Анжелку.
— Як мати? — Ларіска щось плямкала, завжди ото чимось запихається, коли телефоном говорить.
— Та нічого, нога болить.
Під’їхала машина.
— Добре, Ларіса, у мене люди. Пока.
Анжелка відключилась і підійшла ближче до авто, спершись на розпечені сонцем двері.
— Скільки? — запитав гладкий чоловік, що їв шаурму за кермом.
— 200, 300.
— Сідай.
Анжелка сіла. Машина поїхала. Чоловік давився шаурмою. Кетчуп скапував по його бороді. Сморід кисло-солодкого поту у машині виїдав очі.
— Зараз заїдемо на парковку там і розберемося, що до чого… У мене все одно вікна тоновані. Нічого не буде видно, — гладун реготнув. — Ти не проти, поки ти там у низу в мене розбиратимешся щодо чого, я поїм, бо від самого Обухова нічого не їв.
Анжелку висадили на тому ж місці, де й підібрали. Їй на волосся накапав кетчуп. Вона витерла його вологою серветкою й зробила собі гребінцем начіс. Заплатив гладун навіть більше, ніж вона просила. «Мабуть, доплатив мені, аби я купила шампунь, бо на голову мені накрапало чимало того блядського кетчупу…» — Анжелка закурила, аби перебити у роті сморід немитого чоловіка. Залунала повітряна тривога. Анжелка нікуди не ховалась. Стояла собі під деревиною і смалила цигарку. Залишилась ще година, і вона піде до дому, трохи перепочине. Потяги метро зупинились, люди вийшли з вагонів, але нікуди не ховались. «Стоять на тій платформі як ґави на ґанку!» — Анжелка плюнула собі під ноги. Жінка з метро по мікрофону оголошувала, щоб всі пасажири негайно пішли в укриття. Але ніхто нікуди не йшов. Люди швидко звикають до пекла. «То чому вони так бояться після смерті туди потрапити? Звикнуть, блядь!» — Анжелка знову цвіркнула собі під ноги.
Загупали вибухи. Анжелка знала, що то ППО, за півтора року великої війни вона навчилась розрізняти. З правого берега Києва здіймалась чорна курява. Анжелка скурила ще одну й викинула недопалок у траву. «Пора на обід, піду трохи раніше, у тривогу все одно ніхто не підбере», — вона вийшла з тіняви й пішла убік дому. Сонце жарило нестерпно. Шкіра обличчя і рук аж пекла. Під пахвами змокріло, у спідньому теж. Спиною дзюркотіли струмочки поту. Анжелка перейшла дорогу і занурилась у потемок під деревами. Та це не допомагало. До пітного тіла налипнула комашня. Голуби від спеки никались асфальтом, ніби п’яні. Птиці навіть не воркотали.
Ліфт не працював. Довелось підійматись пішки. Анжелка захекалась. Кілька разів зупинялась, аби перевести дух. У під’їзді смерділо сміттям та сигаретами. На зелених стінах рясніли ієрогліфи печерних людей, що жили у печерах багатоповерхівки: «Ліза відсмокче за руб», «Тут був Калян», «Не обсцикайте сходи, я заїбалась їх мити!», «Баба Валька з 3 продає самогон»… Анжелка відкрила двері квартири. Кіт Юрчик, як завжди, її зустрічав. Він надзюрив в її старі макасини і поруч ще й купу наклав. Анжелка кота не сварила. Мати лежала на ліжку, вікна поруч неї були відкриті. В кімнаті було повно комах. Хвора жінка лежала і махала на себе газетою. Піт стікав її блідими щоками. Запалену куксу обсіли зелені мухи.
— Страшенна спека, — ледь прошамкала стара. Вона втерла пітне чоло. Її очі ще більше помутніли.
Анжелка знала, що це за провісник такий. Та вона не засмучувалась. Вона хотіла, щоб мати швидше пішла і більше не поверталась.
— Дай мені води… пити хочу до смерті! — стара втерла пересохлі вуста.
— Зараз принесу. Хоча ти сама могла собі набрати води. Я тобі не прислуга. Та саме такою ти мене і вважаєш.
— Ану закрий, блядь, свого рота! Тобі, аби ото ляпати! Коли ти була малою, я тебе під дверима метро не залишила, а виховала! — стара любила дорікати Анжелці покинутою дитиною. Коли Анжелка сказала матері, що її онук загинув, стара скривилась, ніби її виматюкали, викривлене лице хворої жінки випромінювало цілковиту байдужість. Стара лише запитала чи давала Анжелка гроші на похорон, мовляв, не хотілося б голодувати через те, що ти вирішила комусь допомогти. — Так, я виховала тебе курвою! Але ж виховала! Виховала, як могла! А тепер закрий, блядь, свого рота і принеси мені води!
Анжелка пішла на кухню. Вона відкрила вікно, аби хоч трохи впустити повітря у простір наповнений смородом людського зубожіння. Анжелка з прочиненого вікна дивились на дітей, що бігали внизу на вулиці у різнобарвних кепках. Вона згадала себе. Десь у такому віці, як ці діти, вона вже працювала. Їй було тоді років 12. Мати страшенно пила, у неї кожен день був новий кавалер. Залицяльники були різними. Один з них Петя, колись напився та побив їх з матір’ю. Анжелці розбив все лице, губи були на сире м'ясо схожі, довелось їхати зашивати у приймальне відділення. Шили по живому, без анестезії. У висновку, хірурги під мухою таке нашили, що вуста Анжелки були схожі на порвані скибочки грейпфрута, зшиті абияк нитками. Так і зрослися. Не губи, а просто тобі місиво зі шрамів та асиметрії. Відтоді рятувала губна помада, якою можна було замазюкати шрами здичавілого дитинства.
Грошей у них з матір’ю ніколи не було. А їсти хотілось. Що Анжелка могла зробити? В 12 років вона вперше пішла туди, куди ходила її сусідка тьотя Галя. Тьотя Галя завжди мала що їсти. Тож і Анжелка вночі туди пішла — на трасу, одразу за селом. У 12 Анжелка виглядала на 16. Перший, хто спинився був Володя. Молодий був, ще навіть щетини не мав під носом, а біленький пушок і довгі-довгі вії, ніби у вродливиці. Володя був ніжним. Дав дівчині палку вареної ковбаси та ще літру молока. Так і жила Анжелка, аби прокормити себе та матір. Ходила вночі на трасу. Інколи заробляла гроші, або ж продуктами брала.
Одного разу 12-річна Анжелка стояла на узбіччі дороги. Було вже темно, літня червнева ніч пахнула польовими травами й тхнула вихлопними газами. Зупинилось авто. За кермом сидів голомозий чоловік з бородою. Він усміхнувся. Анжелка сіла в авто. Вони нічим таким не займались, лише говорили. Чоловік розповідав Анжелці про свою дочку, яка померла від раку, її не змогли врятувати лікарі, які видурили чимало грошей, нібито на лікування, а насправді купили собі машини. Потім голомозий дав Анжелці рублів і висадив, там, де й підібрав. Відтоді лисий, майже, щоночі приїздив по дівчину, яка чекала його на трасі, вони їхали за поля і безумолку говорили. Анжелці лисань подобався. Навіть дуже. На випадок, що він колись її таки поцілує, дівчина перед кожною зустріччю їла квіти жасмину, аби не так смерділо з її рота, зуби у неї змалечку були поганами — дірка на дірці. Серпневої ночі голомозий таки поцілував Анжелку. Цілував ніжно й так волого, що підборіддям дівчини потекла чоловіча слина, що тхнула горілкою й солоним огірком. Потому лисань посміхнувся, Анжелка теж ледь усміхнулась й засоромилась, що аж лице і шия у неї побагровіли.
— У тебе вуста зі смаком жасмину, — лисань, плямкаючи, облизався. — А коли ти смієшся, то губи твої наче іншими стають, рубці розправляються, кутики підтягуються вгору, зватиму тебе Жасмінкою, — голомозий бородань вишкірився. — Посмішка Жасмінки… — чоловік водив великим пальцем по вустах дівчини, на яких ще не обсохнула його слина.
Лисань завів мотор автівки і повіз Анжелку додому.
Та зустрічі невдовзі закінчились. Голомозого убили. Він був київським баднюком і жив на дачі у селі, в якому Анжелка на той час мешкала з матір’ю. Лисого живцем спалили в машині на Дарницькій площі, там й досі, кажуть, є чорний слід на асфальті.
Анжелка налила води у банку і понесла матері. Та почала зі спрагою цмулити. Кіт виліз на ліжко. Мухи з хворої ноги старої кинулись врозсип кімнатою. Юрчик, муркаючи, підкрався і лизнув рану на культі. Стара скрикнула і вдарила тварину рукою. Кіт пискнув й втік на кухню, шкрябаючи брудну підлогу кігтями.
— Бісова тварюка! Знову лізе, сволота, до рани! Викинь його з хати, блядь! Це від нього у мене рани! Бачиш, він, сучище шерстяне, одно лізе до моєї ноги!
— Нога йому відгонить сирим м’ясом, ото він і лізе. «Чи кіт, може, відчуває смерть? Кажуть, коти інколи вилизують людей, що невдовзі стануть мерцями, так коти проводжають приречених туди, звідки немає дороги назад».
Анжелка знову пішла на кухню. Вона втомилась від матері. Анжелка заварила собі макаронів швидкого приготування. Наїлась. Покурила. Випила трохи горілки, аби заглушити думки, що боліли в її голові та грудях й пішла геть з квартири. Їй треба було заробити ще трохи грошей, аби купити їжі на кілька днів, заплатити за світло, газ та воду, а то ще відключать.
На вулиці стало ще гірше. Пекло просто нестерпно. Людей зовсім не було, машин теж. «Не Київ, а село, блядь, якесь», — Анжелка перечепилась і ледь не полетіла з бордюру. Жінка лунко вилаялась, що аж п’яні від спеки голуби пурхнули з гарячого асфальту у розпечені літом небеса. Метро курсувало. Повітряних тривог не було. Анжелку підібрав чоловік з бородою, схожий на попа, від нього чаділо церквою. Бородань був російськомовний. Анжелка знала, що це за піп, такі часто до неї приїжджають, а до війни вони ще й залишали їй папірці про «руській мір». Анжелка витиралась тією макулатурою, коли ходила у сквер в туалет під сосни.
Піп повіз Анжелку за Київ. У кукурудзяному полі вони зробили те, про що домовились дорогою. Від попа відгонило ладаном і правильним порошком із запахом лимона. Анжелку аж знудило від тих душків. Вона лимонів не їла, бо від них боліли зуби, кислота потрапляла у гнилі дірки. У церкву вона ніколи не ходила, але її запаху за версту не зносила. Анжелка навіть хрещеною не була, мати їй казала, що не було на те грошей. Та Анжелку все ж сяк-так похрестили, але не свяченою водою, а самогонкою. На рік її народження цим займався дядько Только: хрест із самогонки на лобі, хрест на грудях й на животі. Ото і все таїнство хрещення в її житті.
Піп привіз Анжелку назад, заплатив і дав ще й дерев’яний хрестик на мотузці. Анжелка закурила і повісила мініатюрне розп’яття на гілці клена. За годину жінку забрав далекобійник. Він був грубим та матюкливим. Одне слово, небезпечний. Тож Анжелка не сперечалась з ним, бо такі як він можуть побити чи покалічити. Вдарить чимось по голові, думала собі Анжелка, чи задушить, кине десь у лісосмузі на поталу лисицям, та й по-всьому! Був грубим виродком, а дав більше грошей, ніж Анжелка просила за свої послуги. Ще й шоколадку подарував і банку пива. Хрестика на гіллячці хтось забрав. Анжелка закурила. «Вкрали, суки!»
Вечоріло. Анжелка вирішила працювати до комендантської години. Не хотіла вона йти додому. Знову завила сирена, повітряна тривога. А людям хоч би що: регочуть, ходять, курять, цмулять пиво з бляшанок, розкидають недопалки, плюються. «Такі, як ото й ти», — Анжелка саме витирала губи, бо помада розмазалась по лиці. Поруч був заклад, де продавали гамбургери і картоплю фрі. Анжелка там ніколи не їла, для неї то було дорого. Хоча туди вона часто бігала в туалет і крала там туалетний папір, ще й інколи мило вицвякувала у майонезну баночку. «Ну, а що? Тієї скляночки мені вистачає на тиждень, аби обмитись… Треба ж якось економити… Найдешевше мило в магазині коштує не менше тридцятки! А коли у тому закладі, де смердить смаженим, немає мила, я миюсь засобом для миття посуду із запахом алое. Що сказати! Різниці я зовсім не відчуваю! І те, і те гімно!»
Засутеніло. Люди проходили повз Анжелку й інколи сміялись з неї. Зранку чи в обід ніхто не мав на це часу, бо всі кудись летіли. Київ — місто великих можливостей, кожен біг ті можливості шукати, лише одиниці їх знаходили, а мільйони натомість нічого так і не відкопували, ображалися, копилили губи, грубіли і, почепивши на плечі вагу своїх поразок, намагалися втопитися у алкоголі, цигарках, розпусті й жалощах до себе.
Інколи перехожі називали Анжелку без сорому: «Курва-на-обочині», «Блядь-у-дірявих-колготах», «Давалка-з-цигаркою». Вряди-годи у присмерку, коли люди вже вдосталь набирали повні пуза пива, вони могли і штовхнути Анжелу. Київ, що був трохи схожий на цивілізацію вдень, з настанням ночі походив на клоаку. З темені вилазили хвороби великого міста у вигляді хворих людей.
Анжелка курила і курила, аж живіть розболівся. Ніхто більше не зупинявся, аби її підібрати. Пару разів проїздила поліція, але полісмени її не зачіпали. Мабуть, жаліли втомлену жінку на узбіччі проспекту, у війну кожен виживає як може.
Була майже 23:00. Анжелка скурила ще одну. Вулиці опустіли без людей. Лише вдалині кричали якісь алкоголіки. Метро вже не працювало, скоро комендантська година. Вуличне освітлення майже скрізь вимкнули, лишилось кілька ліхтарів. Машини не їздили. Було так тихо, що аж вчувалось дзижчання мух і писк комарів. «У Києві таке зрідка почуєш», — жінка прибила комара у себе на лобі.
Анжелка поволі пішла у бік парку «Перемога». Вона знала, де можна непогано заробити. За парком була СТО, яка працювала під час комендантської години. Там гарували здебільшого чоловіки за 50, щоночі від 5 до 10 душ ремонтували у гаражах машини. СТОшники завжди раді Анжелці платити. А відбувалось все так: вона заходила у тісну кабіну, де тхнуло мастилом й пилом, і лягала на стіл. Чоловіки заходили до неї по черзі й лишали по 300 гривень. Займало це не багато часу. Коли всі були задоволені і курили на вулиці, Анжелка залишалась до ранку у тій комірчині, до кінця комендантської години, згорнувшись калачем на столі, що тхнув каштановим цвітом чоловічого сімені.
Анжелка перейшла вулицю генерала Жмаченка. У парку не світився жоден ліхтар. Знову залунала повітряна тривога. У темені сосен ухкали сичі та виспівували цвіркуни. Спека спала. Здалеку залунали вибухи. Анжелка зникла у темряві парку, де пахнуло жасмином. «…Зватиму тебе Жасмінкою… посмішка Жасмінки…» — сироти вкрили її тіло. Сосни скрипіли. Шишки падали додолу. Анжелка плакала. Її сльози були фантомними. Вона відчувала, як вони котяться щоками. Вона втерла лице, але солоної рідини на ньому не було. «Міражі… мої життєві міражі». Сичі ухкали ще нав’язливіше. Вони літали, шукаючи мишей. Анжелка поволі ступала гравієм. Жасмин духмянів ще більше. Вона відчула його смак на язиці й сковтнула. «Жасмином пахне моє нікчемне життя, а Юрчиковий спокій духмяніє сушеними васильками й гвоздиками… Як тобі там під землею, у колисці оббитій оксамитом і хрестами? Спочатку матір тебе покинула, потім Бог і життя, чи холодно тобі у темені поміж землі, в якій пахкотить відчаєм й зів’ялими квітами?» Шишки лущали під її ногами. Над головою пролетіли кажани. Жасмином більше не пахнуло, засмерділо бензином. Анжелка побачила мерехтливу вивіску СТО, підмалювала губи, втерла фантомні сльози, перейшла дорогу і зникла у темені поміж гаражів…