Марина Кордонець
Ілюстрація "Провесня"
Я розумію
Ти дерево Я земля
Ти розростаєшся у мені корінням
Сонячні зливи я розділила би з тобою спoвна
Наші ж бо долoні то келихи
Ділимось спільним набутим за це несолодке життя
Плавнo ступаючи кожнoю із доріг чи стежин звивистих
Але часом свавільнo крадучи проcтір - маленьке Я
Опиняюсь, ніби у себе вдома
У пoлoні іскор тих що спалахують у багатті
А часy катма
Ти і не знатимеш
Хто просить за тебе і просить тобі
Збирати тебе пo краплинах у пам'ять
Довірити котpийсь із гріхів
це певна ознака спoрідненocті
це певна ознака любові від мене тобі
хай навіть для тебе це мало що означає
це навіть не біль
цьому ще мoжливо немає назви
Якби тільки ти відчув це
Дерева зроcтають
І сни їхні оберігаються
***
Врешті, тілом скресає крига
Врешті, сходиться все в одному
Бурхливі потоки води пронизує променями сонця
Навіщо когось звинувачувати
Адже сама бувала часом інакшою
Не собою
Виходиш на вулиці міста
Буремного
Всі метушаться у пошуках втіхи
Сипучих істин
Затримаю на хвильку дихання і далі піду
Полювати на Сонце
Щоби упеклося у шкіру, залишило знаки таємні
Позначена Сонцем
Заледве дихаю у цій пітьмі, що називається домом
І вкотре мрію про нові шляхи, що ще невідомі нікому
[Розплющити очі. Ступати босоніж]
***
Скільки розбитого посуду зберігає твоя свідомість?
Час утікає стихійними водами повз
Безліч човнів потрапляло у гавань цю, сповнену мовчання тво́го
Скільки ти мала шансів у руки взяти свої весло?
Оберігаєш себе бережливо
Щоби цей світ не зачепив ненароком
Щоби не сталось, надто стоїчно витримуєш шторм черговий
Кожен уламок пригортаєш до серця
Але за мить він розсипається, мов пісок
У твоїх долонях ніщо не вічне
Будь-яким словом намагаєшся передати музику, що живе у тобі
Визріває під сонцем
Набирається сили, щоби знову перерости у ніщо
Ти ніколи не прямувала звивистим, карколомним шляхом
Ти стояла на місці, мов стовп соляний, оглядалась назад
І тепер музику слів твоїх передати кому?
Як показати цю чуттєвість у поглядах, як тебе вберегти?
Сонце втомилось, напевно, щодня золотити піски, по яких ти ступаєш і панічно боїшся підійти до води
І дитя у тобі завмирає, і не вірить власним чуттям
Зотліватимуть довго ще слова непромовлені у зародку днів
Ти хотіла тотального спокою
Щоби ніщо не торкалось душі
Загубилась у п’янкім спогляданні кожної з істин сипучих пісків
На долонях твоїх з’являються лінії непрожитих тобою життів
Відпускаючи за вітром усе, що побачено та відчуто, від межі до межі
Ти зникаєш у світлі сонця
Залишається тільки тінь
Відданість та Любов, що могла дарувати, зостаються тобі одній
***
Весна приходить раптово
Вибухом
Весна залишається вмить під шкірою
Твоя незвичайна
У болю вимолена
То ж давай забудемо те, у що ми раніше вірили
Ця ніжність, що коду немає, здіймається з глибини
Тече у крові моїй, торкається твого обличчя, що зіткане з радості, дива
Мов небом розкидані зорі - тілом твоїм ластовиння
Хвилини минають повз нас не чутно
Хвилини втікають й нема рятунку
Лічено миті до сходу сонця
У кого би нам запозичити тої сміливості, та й хоч трохи
Але знаю: жодного слова не буде промовлено, то ж..
Тільки ніжності нам на двох, щоби заколисати наші світи
Щоби зникло відчуття нестримності часу
Я пірнаю
У долонях твоїх я пізнала спокій та мир
Більше нічого й не треба
Славтесь, наповнені радістю
***
І як тобі тоді було, вигнанцю?
З можливого раю, обітованої землі піти
Блукав горизонтами безмежних пісків, шукаючи відповіді на свої міражі
То ти їх знайшов? Не плекаєш ілюзій тепер?
Бо кожен із нас свого часу неначе завмер
Коли ж оглянулись, за спиною не стало нікого
Бійся себе – найбільшого ворога свого
Бійся моменту, коли серця торкнеться байдужість
Це неминуче
Чергова твоя уніформа
З дня у день змінюється наша одіж
Й щосекунди думки збурюють свідомість
А пісок просто виконує свою роботу – Поглинає
Міражі створюють тобі ілюзію дому, правди
Це все настільки крихке, що розсиплеться на очах. З часом
Я тобі не заздрю
Я сама тепер збираю уламки, щоби зрозуміти де я вкотре, на жаль, помилилась
Але це сумісно з життям й рух піску трохи призупинився
Нам потрібно втікати від цих горизонтів
Ти ж бачив, що буває із тими, хто в ілюзіях не надто обачний
Що може стати з тим, кого пісок забирає до себе? У лоні пустелі міражі оберігають свої таємниці ретельно
У лоні пустелі я триматиму тебе міцно за руку
Ти розумієш: це єдиний зв'язок, що не зникне
Пошепки серця спитаємо, що з нами нині буде
Аби лише не пісок і усі ці міражі навкруги
***
Я - саламандра
Вічний цілунок вогню
Стигми, що тілом, загоїть весна
Але до весни ще далеко
Сонця тепло вже потрохи зникає з наших вершин
Осінь - це час повертатись додому
Хоча це й нелегко
Листя із вітром кружляє у танці невидимих форм
Що тобі, вічний блукальцю, до дерева, що так сильно пустило своє коріння?
Як кожен у цьому світі, ти прийшов і підеш, залишивши в дарунок сяйво своєї Любові
Те, що навічно
Заради цікавості ми зіграємо з тобою у гру
Осінь – це перегуки мідних дзвонів, спалахи багаття
Ти розповіси мені про музику крові, цю молоду жагу
Поки усесвіт встелятиме листя, постав запитання
Але тільки одне
Акордом німим зазвучить з глибини - твій голос - знову залишить мене на роздоріжжі
Твій образ один, та поєднуєш у собі ти стільки облич
А я так і залишусь жінкою-дитям
Не менше й не більше
Ця осінь вступає нарешті у свої законні права
Та я вже не маю ніяких тривог
Осінь – це спокій
Заколисай мене голосом-тишею
Тією, що дзвінка
Заговори мені шлях на добро із вітром у волоссі
Часу так мало насправді
Блукав безліччю доріг і не зостанешся тут надовго
Цей день – лише одна із твоїх історій
Цей день ти загубиш посеред спогадів
І стане рікою нам пам'ять, довжиною у безвість
Тож поки ти тут ми зіграємо гру у вічнім вогні саламандри
Поміж листя і трав, поміж шляхів та доріг почуємо шепіт сердечний
***
Дощ - музикант, бавиться у барабани
Завше в своєму ритмі
Протягом дня наслухаюсь і ставлю собі запитання
Часом сама ж даю на них відповіді
Зовсім як відповідальна
На одинці з собою легко дискутувати
Вигадуючи уявного друга чи гнівного опонента
В реальності же язик за гратами
І ні пари з вуст, жодної контроверсії
Хіба тобі личить цей сум?
Залиши його дням найгіршим
Залиши його дням повноцінної ізоляції
Бо немає нікого, чуєш?
Нас просили вибачити
Нас більше ніхто не хоче знати такими, які ми є
Кров з носа за правду
Бо мовчати тепер не вдасться
Язики прикушувати - дитячий садочок, а ми дорослі
Бачимо вади свої, своїх і усіх навколо і йдемо у наступ
Нам потрібно крові
Щоразу нових ініціацій
Щоразу одвічних сенсів
Від літа до літа - по колу, у танець з тотемом
Якому потрібні постійні жертви
Будь героєм, у дощ тебе обирають першим
Колір настрою – червоний
Хіба інакше буває?
***
Без образ і без гніву відпускаю
Намистини черлені падають у траву
Ніби море, що поглинає часом безнадійних, трави вбирають у себе роки життя
Намистина як день чи мить, яку я берегла, бо любила чи бажала ятрити свою пам'ять
Привіт
Тепер можна начисто переписати себе, життя, міста мотиви?
Сни, у яких я шукала твоє обличчя і не знаходила
Скільки нас, безнадійно хворих, ходитиме колами і поглинатимуть нас моря?
Розпускаю намисто черлене, гаряче
Наостанок перебираючи пальцями
Відпускаю образи (роки)
Відпускаю з тобою навзаєм
Насаджаємо дерев і вкладемо у них ту любов, що ще ніби-то маємо
Що мов птаха сполохана б'ється у грудях, але так і не злітає
Ми позначені часом, а часом людьми - невблаганно
І у завше логічних моїх рівняннях вперше щось не складається
Певно, на щастя
***
Я не знаю цієї ніжності
Невідомий мені потік
Все, що я бачила - як любов моя обертається миттю у байдужість навпроти
Почуваюсь золою, як завжди, на межі власних десятиліть
Що несеш у долонях своїх?
Згуби відлуння чарівне, п’янке чи заспокоєння, дане мені, щоб оцінити важливість речей?
Ось надходить зима – Берегиня усіх починань
На її дивовижному тлі розіграємо гру одвічну
Я тобі промовлятиму
Слухай мене і вплітай у цей танок на снігах
Перемовини наші очима зрозумілі лиш тим, хто утратив багато
А надбати так і не зумів
Ми це свято розділим на двох
Із уявним вином у долонях
Чи заграєш мені щось зі своїх мелодій магічних?
Щоб, схилившись тобі на плече, я у спокої снила, як мандрує весна між сталевих небес та холодних земель
Ця зима мені на майбутнє. Непроглядна, поки що, сутінь
Що робити в цім холоді, як не творити вогонь, багато вогню?
Щоби спалахи на твоєму обличчі танцювали
Це наше ігрище
Наші спомини. Наше бажання від світу втекти
Я люблю тебе
У цьому безмежжі снігів ми як звірі, що сховались від люду
Річ не в тому, чого я боюся, а чому
Сніжний покрив – це ніби пласт пам’яті
Цієї зими нам багато чого згадається
Але я більш не хочу тікати. Не хочу боятись цього холоду
Твоя присутність і музика пеленають на спокій, на щасливий сон