Анна Майор
Ілюстрація "Провесня"
Коли його обличчя, ледь-ледь заспане та розгублене, визирнуло з криївки, лісові хащі хитнулись од морозяного ранкового вітру. Зіщулившись, юнак ще сильніше закутався у буру шинель, видихнув.
Видихнув ще раз, потім ще, а затим торкнувся сухих вуст пошрамованою долонею. Відчув її, поглянув — жахнувся. Гаряче рубінове вино, що сочилося із його змучених жил, запеклося, мов лавові ріки у холоді світових вод, у температурах полярних ночей. Шорстка шкіра відтепер нагадувала страшну стіну старого барака, що поросла віковічною зеленню, обклалася камінням непроникної старовини. Камінням, личину яких не змінять жодні незворушні ерозії.
Він підвівся, стримав болісний зойк та не дозволив протяжному ниттю м’язів поламати губи у кривому вишкірі. Пошарпані чоботи ступили на вологий грунт — потомлені пагони схилилися під важкою росою. У ніжному мішечку Зими лишилось зовсім мало снігової пудри, її останки танули на очах у зніченої красуні. Вона ж натомість поволі поринала у далеке царство снів, у тихе та м’яке, безболісне й безстрашне.
Юнак прочимчикував до рідної колоди, що біла старого дуба. Його гілки вже не спроможні породжувати дітлахів-листочків — збагнув це вже давно. Знав, навіть попри те, що сусідні дерева теж сором’язливо схилили голі гілки. Він знав уже довгий час. Присів, втамував дрібне тремтіння й видихнув.
Видихнув ще раз, потім ще, а затим опустив пальці до єдиної кишені шинелі. Намацав дрібну гільзу. Її байдужа сталева поверхня проштрикнула холодом рецептори, породила імпульс, як пронизливий відголос пострілу. Відчуття промайнули тілом блискавично — блискавично прошмигає у груди кругляста смерть з очиськами страшних міліметрів. Вона запускає сталеві пальці у легені жаданих подихів, уміло омиває губи вбивчим порохом, дурманить голову туманним кінцем й останньою хвилею серцевого биття, такою милозвучною о цій хвилині. Кругляста смерть ще носить імена, має власний голос, подібну лише їй вимову: “Хлопці, я лиш полежу трохи, все гаразд…”, “Не плач, ми ще зустрінемо з тобою новий день…”. Зовсім скоро її голос затихає.
Юнак сидів на колоді й крутив гільзу в побитих долонях. Постать побратима він побачив миттєво: вона миготіла на тлі тривожного світанку. Він махав рукою, заплющував очі й кивав.
Розум надрукував у думках висновок, навіть без підказок та слів — юнак закутався в шинель і видихнув. Видихнув ще раз, потім ще, а затим подався до криївки. Його чекає лента та рушниця.
Цвіль Європ так часто лоскоче його ніздрі,
І тлін спекотних Азій судомить рамена.
Однак його чекає бій. Все інше буде після.
Життя триває.
Точиться війна.*
*вірш Анатолія Лупиноса