Поліанна Швець
Полотно Крістофа Людвіга Агріколи
Кажуть, птахи відлітають у вирій. Але в Провінції птахів вони не залишають своїх домівок. Ніколи і нікуди вони не перелітають, навіть у найлютішу зиму. Навіть, коли їхні лапи застрягають у снігах, навіть коли вони навічно засинають у водах холодної річки.
Птахи поводять себе нормально, навіть типово для птахів. Прокидаються зранку, потягуються своїми крилами, встають, чистять дзьоби, виймають шкірних паразитів, що так і бажають поласувати шматочком чогось теплого та живого.
Після цього птахи вдягають свої костюми. Ворони — чорні фраки, сороки — чорно-білі, сойки — барвисті, папуги — кольорові. В кого що завалялося в гардеробі. Вони одягаються, снідають кашею з хробаків або вівсянкою з житом, просом. Нарікають на новини: тепло дорожчає, скоро буде суцільна зима, в місцевому озері знайшли качку й качура. Певно, вони замерли на зло батькам — одвічні Ро-крє-тті і Джу-кря-тті.
Виходять на двір, а там лютий холод і хочеться повернутися назад, у своє затишне гніздечко.
Махає крилом сусідка Сорока.
Хоча насправді вона не бажає добра і соває довгого дзьоба у всі гнізда і придивляється до всіх яєць, «чи бува хтось не підкинув».
Зграями птахи йдуть на роботу, де на них чекають акти на підпис, зведення рахунків, квартальний звіт, новий стажер, старий стажер, старий керівник у новому пір'ї. І виглядає це страшно, моторошно, гамірно. Коли тисячі птахів сидять у великому офісному приміщенні, розміром зі стадіон, кожен за своїм столом, кожен за своєю персональною друкарською машинкою і клацають дзьобом і довгими нігтями лап по літерах суворо визначеним «Червоним пером» — верховним птахом провінції птахів. Алфавіт, що стирає людську мову, що стирає згадки про людей, що стирає все минуле птахів, адже з кожним роком стирає сам себе.
В приміщенні завжди тепліше, ніж на вулиці, птахи гріють його своїми тілами. Клацання машинок, клацання дзьобів і нігтів, клацання страху, що живе між молоденьким пушком ще ненароджених пташенят. Усе оповите цим мерзенним тривожним відчуттям, ніби від нього неможливо прокинутися.
А після важкого дня птах мовчки йде додому. Йому більше не хочеться говорити чи тріпотіти пір'ям. Він — це він, а Червоне перо — це його стерта пам'ять...про алфавіт, вітер між крилами, лише згадка про полохливе стукітливе серце залишилася, бо нею живиться сам страх.
Сорока знову підглядає у гніздо. «Почекай, стара, за тобою вже йдуть» — ледь вловима посмішка з'являється на обличчі старої Сойки, бо в Провінції птахів не залишилась тільки тінь від усмішок. На вечерю — жито.
Сойка знімає з себе барвистий костюм, вішає обережно на вішака в шафу і перед дзеркалом постає дівчина — та, якою птаха завжди мріяла бути. «Дурна, так заздрила людям. У них і будинки які гарні, і машини, і спішили вони вічно. А тепер ні птаха, ні людина, тільки оболонка птаха і людини». Дзеркало подивилося сумно на дівчину із дзьобом, а вона так само сумно на нього.
Лягла в гніздечко, заплющила очі, прокинулася і знову одягається, чистить дзьоба, снідає, біжить на роботу.
Єдине, на обіді зустрілися зі старим добрим другом — Яструбом. Пішли на берег озера, що вкрилося білою пліснявою. Дістали бутерброди з жуками, а Яструб з падаллю, і присіли на лавку.
- Сой, добр? «Що сойко щаслива? — на людській мові.
- Не д. «Не дуже».
- Ди — «Дивись».
Яструб показав найбільшим пером у небо. Прямо над їхніми головами швидко пролітав Качур. Він з усіх сил махав крилами, але це його не врятує. Скоро він загине, як і решта його братів по недолі, бо «Червоне перо все знає», воно всевидяче.
Друзі заздрили йому зараз живому і опісля мертвому. Живому — бо наважився, а мертвому — бо вмер гідною смертю, перед цим повернувши собі первородне право бути вільним в польоті.
Ка, пт в у в. — Кажуть, птахи відлітають у вирій.
А так в струб? — А що таке вирій, Яструбе?
Люди — Птахи.