Сергій Шинкарчук
Ілюстрація «Провесня»
***
Що ти можеш сказати
про цей подих з-за гратів,
про цю плетінь німотну,
що ввергає вагу
на твоє воронове,
що з-під крил мов виходить,
і розпорює небо
невблаганним кінцем.
І беруться за леза,
де потомлений безум
розгортає вітрила
піднебесних стрільців.
Вибухають багнети
розкуйовджені летом,
і немає нічого,
крім війни на зорі!
***
Переплавляєш мідну мідь –
десятитисячні відтінки,
її, як леза протиріч,
як пережовані розцінки,
як партитура ненавис,
як гидле русло злонамірень,
в яку пірнаєш ошалілий.
На прю навуджені слова
на мілководді осяйному,
і вудиш, вудиш довгу прядку,
клубки збираєш. Злобний день
навис похмурим хмарочосом,
кудись спішить століття босе
по тій оскомині чудес.
***
Вже нічого не чути,
скрізь імлисті полуди,
що зійшли плавно з гір.
В тім парному облудді
стільки болю, огуддя,
що не втримати реї, –
покотилася скеля
із каміння бучного
у провалля, униз.
О, яка сміхотвора,
щирить зуби до Гора,
хоче пліттю закрити
всіх словес Партеїд!
Неможливе, одначе,
розмітає завбачно
по просторах холодних
канарейковий слід.
***
Береш і йдеш,
як літописець,
рукою жнеш
перміни зла.
Коли іже хуга
напише
на вутлім спомині
в снігах
протореальність,
протомрії,
протобажання
про слова;
і білим спогадом
зігріє
палеолітова кора.
***
Хто виливає страх потворний,
бентеги роздумів, озлоб?
Гризуться зуби антилоп,
мов ікла грубих баобабів,
що виростають криком зради.
І дмухають лавин огром
на твою голову – пантеру, –
скрадається підліском, стежить
схвильовано за всім, немов –
там вибухають кастаньєти,
стріляють товпища поетів.
А ти навпочіпки пішов,
побіг, рвонув, злетів прожогом
у хащі зрощені з народом,
обколений кервавим злом.
***
Знову цей світ
дибиться в танці;
спалений гніт
з попелом вранці
падає ниць
перед порогом –
і постає здимлений ворог!
Грає війна,
м’язи натужні,
спомином зла
товчеться сусло.
Пирскає сміх
у володіння,
знову горить
свічка зотління.
***
Зайшов за простір,
вивернув орнамент.
Пройшов по лезу
гострих протиріч,
що ніжно колять.
Ми за шелом’янем,
зірвемо з неба зорі.
Віч-на-віч…
І тільки пси розгаркалися,
наче
притворні гри
розшарпаного зла.
І переможну пісню заспівали…
А ми байдужі,
ми – за шелом’янем,
радієм просто,
звершуєм життя.
***
Світлі дні, темні ночі,
тільки ти, твої очі.
Тільки сон благодаті
на бусолях розп’ятий.
Тільки вісь паралелі
довгим плетивом стелить
правіків безвідносність,
де спалахує постріл.
Тільки дощ, як омана,
заховався в туманах
і бринить оксиметром,
кров, як скапище, б’є.
Світлі дні, темні ночі,
тільки ти, твої очі.
Тільки полум’я, згага
над тобою протялась.
***
Думки, як оси,
б’ються об стінки вулика
в океані меду
з гострими жалами.
Людина – в центрі
між добром і злом.
На полі бою
із багряним вітром.
З мечем!..
Оплатка болю
гріє знов.
І ти стоїш, де румовище,
на спомині тяжких
баталій.
***
Йди збирай собі в са́ду
і борися надсадно,
засукай рукави,
щоб обпертися добре
об тлі волю холодну,
розбиваючи стіни
доуявних зорінь.
Бо натомлені яром
вибуховим і чалим,
наче кінь в страсній битві
горностайно пливе
повз насторчені іскри,
жезли спінених бризок –
і нічого не бачить,
талабуючи все.
***
Залежані брості,
розкидані бором,
неначе у гості
запрошують сором.
З якого течуть
паланкіни нудоти,
їх викинув гнів
і диявол скорботи.
Провідчуй же нарешті
божественний промінь
і проблисне мить світла
густа маяка.
***
Оця війна нав’ючена судомить
твоє нутро. І дибиться лицем
до вітру згірклого, як подих,
і розпашіла над кінцем
провалля спрудженого в крові
з непереможеним вінцем
терновим.
Оця війна… безликого одчаю,
що б’ється в лезах доброти,
і думає, що вже кінчає
останні подвиги краси.
Оця війна всепотонула
над ярим проголодом тьми
іде в провалля лободи –
пекти, неначе злоба.
***
Хай цей страх обіходить,
вже горгульї надходять
безберегих прострацій.
Прошивають крилаті
у повітрі гармидер. –
На війні, як на полі,
колосяться птахи.
І здіймають намети
понад сонячним небом,
і кусаються грубо,
наче пси навісні.
І отак в тому морі
крик розтерзаний гонить
ті пернаті створіння
навідліг, навтьоки.
***
Пройшла по то́нкому нутру
вітрів поривчастих. На грані
життя і смерті…
Ти будеш знову полум’яний! –
в еклезії своїх бажань,
щоб вкотре стати на аркані
обледенілого «чому»,
і пити спрагло голосну
понад пернатим зорепадом
вільну свободу дорогу.
А тонке лезо, по якому
ти ходиш в вітрі поривному,
стинається тугим серпом.
І місяць гасне в хмаровинні
життя і смерті. Неодмінно
настане день новий,
як сон.