Анна Майор
Ілюстрація «Провесня»
На столі було безліч підручників, і дивитися на їхні оманливі, кольорові обкладинки з характерним числом я вже втомився. Куток підвіконня, де вже другий день стоїть покинуте горнятко, мені здавався таким далеким, таки неприступним через усі ці паперові барикади, що я аж усміхнувся. Адже куток зі самого початку свого життя розміщався всього за метр від стільниці, а подібні відчуття недосяжності вкотре підтвердили: ці барикади аж ніяк не слова, аж ніяк не папір — міцнющий граніт знань. Я втомився, тож дозвольте бути трішки банальним.
Утім, я не дивився у вікно, як зазвичай роблять люди, аби бодай на мить перемкнути увагу на тривіальні під’їзди й клумби. Мені вистачило позіхання легкого протяга та свисту запрограмованих втомою автівок, кожна з яких крила у пам’яті лише шляхи знайомих розміток та знаків. Я точнісінько так само позіхнув, дещо тихіше присвиснув, осягнувши забрьоханість невинного столу, й підвівся. Надягнув срібного хрестика, котрого чомусь скинув посеред дня, накинув пальто, вдарився ногою — визвірився на стілець. Лиш потім покинув це обридле містечко вбитих ілюзій та подався геть. Годі. Я втомився, тож дозвольте бути трішки вразливим.
Сонце лиш тепер починало сідати. Вмостимо у речення гарненьке порівняння: розпечена монета котилася у незвідану прірву, так само як люди у мішок зубожілості та кумедних сухозлотиць. Зовсім поруч, біля сусідньої вулиці, на мою виснажену юнацьку постать — не кремезну, але й не худорляву — чекав самотній театр. Укладемо сюди крихітну персоніфікацію: старенький рай експресії корифеїв змучено споглядав чванливі автобуси та задумливий бульвар, спираючись на ціпки доричних колон. Я любив цього величного стариганя так, як онук доброго діда. Я поважав його так, як учень наставника. Він натомість завзято мене учив. Я сідав на сходинці біля п’ятої колони, діставав цигарку й слухав мовчазні лекції театру, дивлячись на сюжети перед собою.
Дзвеніли безсоромні мобільні зв’язки, верещали машини, сварились водії.
Падали цукерки, плакали діти, за руки їх тягли матері.
Губилися шарфи й капелюхи, поспішали підбори й черевики до станцій метро.
Викаблучувалась молодь, гасли ліхтарі, ламалося денне ребро.
Ходили безхатьки, пахли кафе, плювали дядьки. Кричали покинуті, ридали убиті, скиглили тюхтії. Аптеки миготіли своїми “плюсами”, крамниці бриніли “неосяжними полюсами”, беззахисні митці з гітарами та скрипками сідали на байдужий асфальт і відчайдушно, часто через сльози, творили красиве, знаючи, що більше за пів світу їх просто промине.
Ось так театр мене вчив. Учив природі чванливих автобусів та задумливих бульварів. Я палив — він мовчав. Я пригортався потилицею до його ціпків — він цілував мене холодом облізлого фасаду.
Я втомився, тож дозвольте бути трішки романтиком.