Анна Майор
Ілюстрація "Провесня"
Про що ми говорили? Про світлину й кольори? Здається, так. Так вони казали.
Що ми вдихали? Повітря, водночас і кисень? Здається, так. Так вони казали.
Що ми їли, що я тільки-но жував? М’ясо й сир? Здається, так. Та ж так! Так вони казали.
Ах, ну звісно, я згадав: власне, вмів фотографувати. Адже так? Так вони казали. Казали, що світлина — то апогей моєї душі. Казали, що я даю їм змогу збагнути міжрядкову сутність дійсності, міжсловесний зміст спалахів, міжклітинну красу чи то різнобарвних райдужок, чи то гладенького волосся, чи то підведених вишуканістю вуст.
Я ніколи не був сором’язливим, ані непримітним. Я любив увагу й лестощі, полюбляв розкіш на своєму тілі. Я любив слова, що живили мій егоїзм та блискуче відчуття огиди до світових мас. Вони казали, що до останніх пасує епітет “сірий”. Здається, так. Я цілком погоджуюся з ними, хоч і маю дещо інакші асоціації до відтінку старовинних стін котрогось божественного храму. Я вважаю це подвигом — вони думають про мене як про благородного у миті, коли стверджую їхні слова. Відтак я звуся благородним щохвилини.
Від кінчиків волосся до нігтів на ногах начхати, котра зараз година. Сьогодні я демонстрував свої роботи. Від крайчиків вій до носків черевиків наплювати, де усе це відбувалось. Сьогодні я вкотре дістав змогу підживити свій блискучий егоїзм та нагострити лезо власної благородності.
Багатьох привабила світлина, що звисала на найвищій стіні в обрамленні теплого сяйва прожектора. Я вирішив наблизитись. Вони казали, що це теж благородно — приставати до людей і разом з ними споглядати своє мистецтво.
— Пане, як уміло вам вдалося відобразити на світлині це деревце! — звернулася до мене білява пані. — Які чіткі риси крони! Вона немов зелене ластовиння!
— Спасибі-спасибі. Щиро дякую, — вони казали, що розтягувати слова вдячності надає мені величного лику. — Лишень хіба ластовиння зелене? Я навмисно обирав, з якого боку стати, аби зобразити його з блакитним відтінком…
Білява пані щиро розреготалася.
— Та ж де блакитний? Воно зелене! Зелене та й годі! Не будьте дурником, пане, адже мені казали, що ви благородний. Це ж правда?
Я всміхнувся.
— Звісно, люба. І справді зелений. Яка чудасія! Майстер не розуміється на власних творах!
— Ох, а ви ще кумедніший, ніж я вас уявляла. Справжній лицар, — пані торкнулася мого плеча. — Бажаєте шампанського?
— Із задоволенням.
Ми пішли.
Благородність від “першої особи” таки нагострила лезо.
Відчай від “третьої особи” вкотре полонив серце. Адже тепер комусь невідомому, від самої маківки до крайньої нитки шкарпеток начхати кому, спала на думку дивина:
Про що всі говорили? Про благенького майстра та його простенький сірий меч?
Здається, так. Чи ні? Вони такого не казали.
Що всі вдихали? Важкий цигарковий дим та огидний піт? Здається, так. Чи ні? Вони такого не казали.
Що всі бачили? Зелене дерево чи убиту думку, що стала безхатьком у власній душі? Певно, й те, й друге. Чи ні? Невідомо. Бо вони такого не казали.
Зовсім скоро звужені й розширені, гострі й беззахисні зіниці звільнили деревце зі своїх кайданів. А деревце тепер навіть не здогадувалось, що ж воно таке: блакитне диво чи зелене втілення принизливої благородності майстра.