Василь Бобинський
Ілюстрація Михайла Скопа
І
Ніч була подібна до тих, коли то, за словами казок, сміливі лицарі складають візити відьмам у хатках на курячих лапках.
Пекуча, холодна мряка мішалася з темнотою, заливала поле, ліс, і, немов стара, товста, змислова жінка, розгоріла у гріховній похоті тіла, прилягала, тиснулася, пригорталася з усіх боків до потягу, неначе бажаючи затопити в своїх обильних і м’яких принадах його палкий, жилавий, молодечий розгін у невідоме. Він пробивав її мечами своїх очей і біг далі, штилєтував зимними, зеленими штилєтами, що ними наїжене було ціле його тіло, і біг далі, біг далі — а вона за кожним ударом, за кожним штовхненням ножа охала важко й стогнала, сичала й шипіла, падала з важким дуднінням на землю і знов зривалася, хапаючись за вістря повними, м’якими обрисами грудей, пристрасно рознятими клубами й липкими, тривожно шукаючими пальцями — німа, вибачлива, терплива коханка.
Стрункі, довгі, блискучі вагони поринали услід за локомотивом у м’яке її тіло. На закрутах колії вони граціозно перехилялися набакир і плавко бігли далі, прогинаючись на сталевих пружинах, упоєні льотом, як діти на окрилених тривогою і щастям дерев’яних кониках каруселі.
Коли потяг в’їздив у ліс, тоді ліс підхоплював звуки несамовитої боротьби, вони в його чагарниках і темних закутинах росли, помножувались, оживали, виривалися з його обіймів, бігли вслід за потягом, неначе б хотіли чимось його покарати, і зникали, пропадаючи десь під скибами, не догнавши.
В середині ясно освітлених вагонів, на м яких лавках, у захисних купе, сиділи люди й довірчиво віддавалися солодкому колисковому ритмові похитувань і коливань вагона.
В закритому купе одинокого вагона третього класу сиділа під вікном молода ще жінка із слідами краси на примарнілому обличчі. Напроти неї, на лавці, лежало на простеленому пледі маленьке, може, п’ятилітнє дівчатко, прикрите плащиком. Спало. Праву щоку притиснуло до подущини, підклавши під неї одну руку, друга рука, згорнута у п’ястучок, лежала на плащику. Пелехата золотиста голівка здригалася часом, і тоді дрожали якийсь час довгі, темні вії міцно заплющених повік, хмурилися брови, але швидко розпогоджувалися знов, і тільки дрібні рожеві уста ворушилися заспокоєно, немов ссучи матерні груди.
Мати інколи нахилялася над дитиною.
Поруч із нею сиділа старенька бабуся з великими окулярами на добротливому носі; вона робила панчоху і теж від часу до часу кидала оком на дитину. Далі в кутку дрімав молодий чоловік, з вигляду робітник. Це були всі пасажири купе. На лавці, що на ній лежала дитина, не сидів ніхто.
Година була пізня. В купе було тепло й привітно, в повітрі носився запах водної пари, нагадуючи собою запах печених каштанів.
Потяг їхав, довго не зупиняючись. Це був поспішний потяг, що йшов простою дорогою від окраїн держави до її центра — столиці.
Аж перед самою північчю у вікна вагона блиснули перепущені крізь молочний фільтр мряки світла блоків, семафорів і скріток, задзвонили невтомними жончильцями станційні дзвінки, і потяг зупинився. Швидко гупнули отвирані двері, по коридорі задудніли кроки, повз матове скло дверей пройшло кілька тіней, одні-другі двері сепараток загуркотіли, сіпнуті рукою, і потім чути було, як важко падають на полицю клунки й валізи, як люди розміщуються, а тиша, що запанувала після цього, вказувала, що свіжі пасажири, вдоволені, починають розглядатися по своїх товаришах подорожі, ідучи за невідхильним кличем цікавості. Але тепер ще раз залунали кроки, і цим разом з противного боку: видно, хтось вертався, не знайшовши собі місця.
І ці кроки спинилися під дверима купе, де мати нахилялася над сплячою дитиною, де бабуся робила панчоху, а молодий робітник дрімав, уткнувшись в куток купе.
Отворилися двері. До купе не ввійшов, а ввалився великий і грубий панисько, одягнутий дорого, але якось чудернацько. За ним ніс кондуктор дві великі, грубо випаковані валізи. Панисько сопів. Валізи хутко опинились на полицях, панисько сів собі на цій лавці, де спала дівчинка, добув з пазушної кишені грубу срібну папіросницю й, розкривши її, наставив кондукторові, щоб цей узяв собі папіроску.
Двері стояли отвором і з коридору тягнуло по ногах вогким холодом. Жінка й бабуся звернули очі вбік дверей. Але на цей рух не звертав ніхто уваги. Кондуктор закурював папіроску від полум’я своєї службової ліхтарки, уткнувши майже в її середину вісповате, тепер почервоніле з натуги обличчя. Панисько добув і собі папіроску, з іншої переділки, й вгризся зубами в золотий устник. Кондуктор зробив було рух дати йому відкурити, але напівдороги спинив його вимовний жест руки паниська. Двері стояли дальше отвором, і дівчинка, прикрита плащиком, ворухнулася, підтягаючи до себе ніжки. Мати зняла з плечей білий волічковий шаль і накинула на дитину. Шаль був м’який і теплий. Грубий панисько добув з-поміж складок свого товстого, обвислого живота блискучу жовту запальничку й викресав вогню. Потім, повагом, не поспішаючи, закурив папіроску й, пустивши кілька білих клубів, вкінці затягнувся чистим, позбавленим бензинового посмаку димом. Двері були отворені; старенька бабуся перестала плести панчоху й дивилася уважно на грубого добродія, неначе чогось дожидала. Тепер панисько почав у кондуктора випитувати, коли потяг прибуде до столиці, о котрій він там матиме дальше получения, причому назвав місто, положене над морем. Кондуктор давав точні й вичерпуючі пояснення, а дитина знов почала непокоїтись; згорнену п’ястучком руку, що досі лежала на плащику, воно відрухово втягнуло під плащик, побурхавши притім білий теплий шаль. Мати кинулась поправляти.
Пояснення кондуктора, видно, таки не вдоволили грубого подорожного, він сказав щось про розклад їзди, і кондуктор, відхиливши полу плаща, став з кишені в штанах добувати книжку; притому поступився кроком на коридор, і в цій же хвилині хтось на коридорі відчинив одно з вікон. У купе вдерлася струя ще більшого холоду. Кондуктор, приклавши книжку до своєї ліхтарки, листкував і водив пальцем по чорних цятках, грубий подорожній подався трохи вбік, у сторону кондуктора, а мати підвелася й хотіла... на щось рішитися, щось зробити, — коли це поперед самим жевріючим кінчиком папіроски грубого подорожного шмигнуло щось неприємно, і кондуктор опинився за молочною шибою. Молодий, у шкіряній куртці, робітник потирав спросоння руки й насмішкувато дивився на своє перелякане vis-a-vis. Мати знову сіла на місце. Бабуся якось добряче глянула з-поза окулярів на молодого чоловіка, потім на нового пасажира, потім на молоду жінку, і вкінці її погляд ковзнув лагідно на дитину, що знов спала цілком спокійно. Бабуся почала робити панчоху. Знову двері відсунулись, кондуктор увійшов до купе, але двері зачинив за собою. Він почав пошепки давати пояснення грубому пасажирові. Потім продірявив його подорожній квиток і, відсалютувавши, пішов.
Малі, перелякані очі грубого пасажира, вицвілі сині очі йоркширської свині, поволі приймали свій самовпевнений вигляд і ставали нахабні.
Короткі, грубі пальці сягнули тепер знов між складки живота й добули грубу бурштинову цигорницю. Пальці, як і верх долоні, були вкриті веснянками й густим, рудавого відтінку волоссям. На тих місцях, де повинні були знаходитися чиколотки, були ямки. Пальці виглядали, як налиті маслом мішочки; було вражіння, що з них, при стисненні руки, вилізе масло й розлізеться між пальцями, як тісто в жінки, що місить хліб.
Деякі з них були, як терхи на ослах, перев’язані грубими золотими кільцями з блискучими камінчиками.
Свинячі очка, вспокоївшись, почали настирливо оглядати шкіряну куртку. В них жевріла неприхована ненависть. До того домішувалося подратування, спричинене іронічною посмішкою, що муляла їх самовпевненість і повагу до власного авторитету. І тому сопіння, що добувалося з-поміж обильних складок живота, було лиховісне й повне грози.
За цей час купе почало знов нагріватися, і знов заскоботав ніздрі приємний, млявий запах печених каштанів.
Грубий пасажир докурив папіроску, викинув недокурок на долівку й сховав цигорницю. Потім устав і почав знімати з полиці валізу. Валіза була, видно, важка, бо засопів ще дужче; він підтягнув її на край скісно піднятої полиці, і вона балансувала, перехиляючись раз на один раз на другий бік грані.
Мати пильно гляділа на цю роботу, і молодий робітник побачив уперше її очі, довкруги яких тріпотіла на довгих віях інстинктивна тривога. Вкінці масляні пальці сіпнули рішуче валізу і з розгону поставили її на лавку. В останній хвилині молода мати кинулась вперед, розхиливши уста, як риба, що її хвиля викинула з води на берег, але не встигла промовити й слова, бо вже було запізно. Спляча дитина підкинулась догори, як придавлена спершу і потім пущена пружина, і вхопилася рученятами за ніжку, що її придавила валіза. Щойно тоді з уст дитини вирвався крик і жалке квиління. В мить ока вхопили грубаса ззаду кремезні жилаві руки й шпурнули до дверей і вже швидким, але обережним рухом підносили валізу. Біля дитини чайкою припадала мати.
Молодий робітник метнувся тепер до грубаса, вхопив його за барки і, як вчитель непослушного дітвака, повернув обличчям до себе: «Пане! Подивіться що ви зробили!» Мати скинула черевичок і панчошку з надавленої ноги, і ніжка в кістці напухала на очах. Бабуся нишпорила в своїй подорожній торбі й добувала якусь пляшку.
Молодий робітник потряс грубасом і зашипів йому просто в очі: «Пане! Позволю собі сказати, що ви найбільша свинота, яку я коли-небудь бачив!»
Грубас скипів, його лице залляла кров, вицвілі очка йоркширської свині вирячились пулькатими баньками, і він сикнув: «Пусти мене, нетесане мурло! Вона сама собі винна. Тут не спальний вагон, тут спати не вільно!»
Жінки припадали біля дитини й не звертали жодної уваги на передирку мужчин. Дитина тихесенько квиліла.
— Ви ось якої завели? Ні, паночку, воно вам так легко не минеться. Ви мені перше дасте свою візитну карточку з адресою, щоб ця жінка знала з кого правити відшкодування!
— Побачиш її, як рак свисне, хаме! Геть з руками! Кажу тобі — геть! — 3 очей сипалися іскри безмежної ненависті й, певного себе, хамського зухвальства. Тепер він руками вперся в рамена робітника й силкувався скинути їх із себе. Його обличчя почервоніло ще більше. Задихаючись і пінячись від люті й даремного намагання визволитись, процідив крізь зуби: «Пусти мене, хамло собаче, а то покличу кондуктора! — із натиском докинув: — Зателепаний лицар!» Останнє було сказане по-англійськи.
— А! Значить, ми трішки земляки, мій пане? — легко всміхаючись, заговорив по-англійськи робітник. — Приїхали в Старий Світ бізнес робити? Ну, так гаразд! Тепер я з вами по-американськи.
І він, пустивши грубаса, скинув з себе миттю куртку й блюзу і засукав рукави сорочки.
— На рінг, містере, на рінг. Скидайте з себе зайвий тягар убрання, ще вам лишиться його доволі в копулі вашого імпозантного, живота. На рінг, містере, бачите, що публіка вже починає цікавитись!
Грубас розглядався. Запах грунту, що родить Демпсеїв і Туркерів, впливав на нього, як євшан-зілля.
Дитина мала на нозі пов’язку і вже не плакала. Дві жінки дивилися цікаво на двох мужчин.
II
— Три жінки, пане поете, три жінки — хе-хе... — загомонів над моїм вухом масляний голос.
Я повернув голову вправо (мій столик лівим боком притикає до стіни, зрештою, голос доходив до мене з правого боку). Позаду мене стояв грубий і великий мужчина. Мені було трохи неясно, як він дістався сюди, бо господиня, в якої я винаймаю кімнату на редакцію й на помешкання, пильно наглядає за тим, щоб входові двері все були замкнені на ключ.
— Чим можу вам прислужитись? І з ким маю честь? (рух рукою в бік крісла, що поруч стола).
Сів, важко сопучи.
— Чим можете мені прислужитись? Навпаки, мій пане, навпаки, це я вам можу прислужитись. От хоч би цією маленькою поправкою одної деталі вашого рукопису. Себто, як ви думаєте?
— А так бачите, що свідком наших приготувань до боксового дужання були тоді у купе не дві, а три жінки: бабуся, молода мати й її п’ятилітня донечка. Ви про донечку забули.
— Але ж це ще дитина!
— Дозвольте, пане редакторе, дозвольте! П’ятилітня дівчинка — вже не дитина: вона вже залюбки слухає казок про королівен на скляній горі і мріє вже про якогось лицаря, що схотів би її, саме тільки її, викрасти з такої скляної гори, вона вже вміє продавати свою любов, хоч би в формі поцілунку батькові за цукорка. Зрештою, повірте мені, очевидцеві: я бачив, як ця дитина дивилася на нас, двох мужчин, що сперечалися з її приводу. А це ж і є ці прикмети, що творять жінку: давати себе красти, торгувати собою і розпалювати самчий інстинкт боротьби.
— Пане, ваші думки видаються мені, вибачте за щирість, вирослі на грунті патологічного наставления до життєвих явищ.
— Дуже вдячний за щирість, дуже вдячний, пане поете. Але чи не здається вам, що це радше ви наставлені патологічно?
— Як ви це розумієте?
— Цілком просто: чи ж той молодий симпатичний робітник, і бабуся, і молода мати, і її маленька донечка, і, вкінці, я сам — не витвір вашої творчої уяви?
— Приймім, що так. Що ж дальше?
— Дальше, пане поете, дальше — це невластиве слово. Може, краще сказати: глибше. Отже, глибше: у вас, напевне, була якась мета, коли ви змальовували зворушливу картину сплячої дівчинки. Або якщо не мета, то якесь підсвідоме бажання. Ну, здайте собі добре справу: чому саме дівчинка? Чому не хлопчик?
— Здається мені, що маю для вас потрібне вияснення: хлопчик — це майбутній мужчина; кривда, заподіяна йому, не відкликнеться в свідомості читача так гостро, як кривда, заподіяна істоті жіночої статі, тим більше дрібній, беззахисній дитині.
— Пояснення доволі зручне, але поверховне. Я вдячний вам за щирість, з якою ви зізнаєтеся, до якого ступня ненависний вам я, коли ви не забуваєте про ніщо, щоб тільки змалювати мене якнайчорнішими барвами. Але щирість за щирість. Я думаю, мотиви, що штовхнули вас малювати цю картину бруталізованої невинності, діють в багато глибших верствах вашого психічного апарату. Дозвольте, що поставлю вам одно інтимне питання: ви жонаті?
— Ні.
— Я так і думав. Значить, ця дівчинка — витвір вашого бажання бути батьком. Але до батьківства шлях тільки один: фізіологія. Коли ж ми, згідно з досвідом, знаємо, які страхіття ховаються у нетрях того, що ми називаємо батьківською любов’ю до доньки, в так званому нормальному стані батьківства, — то настільки хаотичніші, наскільки більш перепоєні дурманними випарами статевого гону мусять бути уявні витвори незаспокоєного бажання, такі, як оця ваша картина дитини-дівчинки. Ви садист, пане поете.
Я був цілком спокійний. Мій гість зробив тепер паузу. Він добув — так, я це бачив власними очима! — з-поміж складок свого черева срібну папіросницю, відчинив і подав мені так, як подавав кондукторові.
— Дякую, не курю (я збрехав, бо я курю. Але мені було неприємно брати папіроску від цього несимпатичного типа).
Мій гість повагом добув (відтіль же!) грубу цигорницю, вправив у неї папіроску й закурив її (добутою теж відтіль) запальничкою.
— Отже, не гнівайтесь, пане поете. Щирість за щирість. Ви надто легко оперуєте такими прикрими мотивами, як от цим неначебто довершеним фактом придавлення ніжки п’ятилітньої дівчинки моєю, злочинно-недбало поставленою, валізою. Вам, конечно, хотілося змалювати мене, як щось нечувано брутальне, і ось ви не зоглянулись, як розкрили на прилюдний вид болячку вашої власної душі, патологічне скривлення вашої власної сексуальної системи.
— Мені здається, добродію, ви надто вперто кружляєте довкола цього епізоду. Думаю, ви не прийшли сюди за тим, щоб для чисто платонічних інтересів заводити зо мною психологічні диспути. У вас є якась конкретна пропозиція?
В цій хвилині дзвінок у передпокою задзвонив двічі: так дзвонять мої знайомі. Я перепросив і вийшов. За порогом стояв молодий робітник у шкіряній куртці.
— Чи ви редактор Бобинський?
— Так.
— Я до вас, в одній справі.
— Прошу ближче.
В кімнатці він зробив замітку:
— Може, я перешкоджую?
Я впевнив, що ні. Мій новий гість, здавалось, не помічає, хто такий сидить біля столика. Він сів собі під вікном і добув з кишені газету. Я вернувся до перерваної розмови.
— Отже, я питався вас, чи у вас є до мене якась конкретна пропозиція?
— Дозвольте, що я вам не зразу відповім на це питання. Заки це станеться, я пригадаю вам один спогад з вашого дитинства. Це було на сам перший день різдвяних свят. Ви тоді мали тринадцять літ. До вас приїхали гості. Ваші батьки гостилися із старшими в хаті, а ви й ваша рідня пішли з дітьми-гістьми санкуватися з валу по той бік залізничного тору. За вами побіг ваш собака й радувався вашими веселощами, здоганяючи злітаючі згори вниз санки й, вивисаючи здоровенним хвостом, скакав кожному з вас по черзі на груди, стараючись лизнути в лице своїм веселим рожевим язиком. Так само побігла вслід за вами ваша пещена кіточка й її синок, навдивовижу цікавий і розумний котик. Ви бавились на всі заставки, скачучи на момент до хати, щоб перехопити чогось гарячого або свиснути кілька медяників, що потім, з несмілим рухом руки мали звернути на вас увагу сусідської донечки (у неї були сині очі й розсміяні пухкі, трішки пусті уста!) — і знов гасали на двір. Після завзятої війни сніговими гранатами, причому вам судилося щастя захистити кілька разів трішки пусті, розсміяні уста від неприємного натертя снігом, ви разом з цілою гурмою дітвори вернулися до хати. Зігрівшись і вспокоївшись, ви знову вибігли усі на двір, зустрічати веселим маханням рук поспішний потяг, що саме тоді (була одинадцята) мав минати будку вашого батька. Ви тямите, що сталося потім? Ви тямите, як в останню мить на торі появився ваш улюблений котик, як він перескочив одну шину, як вам всім серце завмерло зі страху і в обличчі ви почули пекучий холод, як потім він, перед самим колесом локомотиву, перескочив другу шину і як вас осяяла блискавиця радісної пільги, щоб у цій же секунді впасти розчерепленою безнадійним жахом, побачивши, як ваш розумненький котик, якому колесо локомотива прищипнуло хвіст, звинувся гадюкою, щоб кинутись на спричинника незрозумілого болю, і в цю ж мить ліг під шиною клаптем кривавленого, безголового м’яса?.. Чи ви пам’ятаєте, якою зненавистю були налиті вщерть ваші руки до мертвої матерії, до тих сталевих коліс локомотива, що сліпо, байдуже згасили маленьку іскру тваринного тепла?
— У спірному епізоді вашої новели я бачу ремінісценцію цього вашого переживання. Але з цього ви мусите витягнути відповідні висновки. Скажіть мені: «Ви тоді, того року, після святочних ферій, мали для школи домову задачу на тему: «Що на мене зробило досі найбільше враження?» Правда?
— Правда.
— Чи ви тоді написали, може, про цю трагічну смерть котика?
— Ні.
— Чому? Не знаю. Просто: не міг.
— Ви тоді зробили добре. Ви були дитина. Ваша душа не була ще тоді зіпсована. Глибоких потрясінь не виставляє ніхто здоровий на прилюдний вид. Значить, тепер ви змінились. Ваша дівчинка з того манускрипту, що ось лежить перед вами, — це той котик з вашого дитинства. Ви заражені страшною хворобою. Ви втратили цей внутрішній моральний гамулець, що керував тоді інстинктивно вашими вчинками. Ваш епізод — глибоко неетична річ, бо вицвіла на грунті глибоко в нетрях підсвідомо захованої потенціальної розпусти. І моя пропозиція дотичить виключно вашого власного добра: Ви повинні змінити це місце в новелі. Ви повинні викинути сцену з валізою. Ви можете навіть усунути цю дівчинку, зате звернути більшу увагу на цю її неначебто матір, адже це все тільки витвір вашої уяви, і ви можете з нею робити, що хочете. Ви змалюйте її, може, трохи менше марною, зате трішки кокетною, одним словом, більше живою, теплокровною. А цього робітника можете лишити, — тут його голос стишився. — Остаточно, якщо не буде цієї дівчинки, то його присутність не шкодить. Але в такому разі — може б, ви змалювали його ввесь час вашої дії сплячим? Дуже мальовнича картина — як гадаєте? І ще одно. — Він говорив вже шепотом. — Це ж вам нічого не коштує: може б, ви... може б, ви змалювали мене самого менш... менш... ну, просто... менш несимпатичними барвами. Ви можете бути певні моєї вдячності...
Тоді в передпокою дзенькнув дзвінок, якось несміло, боязко — один раз. Не до мене. За хвилину чути було, що хтось отвирає двері, мабуть, служниця господині. Крізь тонкі дерев’яні двері долетіли до мене два жіночі голоси, і в мить опісля в них залунало легке стукнення.
— Прошу.
Ввійшла. Глянула спершу на мене (я вже встав із свого крісла й ступив кроком до неї); потім її зір сковзнув по обидвох мужчинах і щось, мов вагання, затріпотіло на її віях.
Потім вона заговорила швидко, але тихо й несміло:
— Пане Бобинський, я прийшла вам подякувати за те, що ви такі добрі до моєї дитини. Я прийшла, я мусила прийти. Ви так... так якось ніжно, так... так зворушливо вмієте говорити про дітей, що я мусила... Я мусила прийти, щоби від вас самого, з ваших власних уст почути, що моїй дитині не станеться нічого злого... Прошу вас, скажіть, мені, впевніть мене. Правда, що моїй дитині не станеться нічого злого?
— Але ж так, прошу пані, заспокойтеся, вашій дитині не станеться нічого злого.
— І ви... ви любите мою дитину? Ви думаєте, що мою дитину повинні люди любити?
— Але ж певно, ласкава пані, кожна добра людина повинна любити таку дитину, як ваша.
— Я дякую... я дякую вам, пане Бобинський. Ви мене направду дуже потішили. Я вам дуже вдячна.
Помовчала хвилинку. А потім, звертаючи на мене свої великі сині очі, довкола яких тріпотіла на віях тривога, додала, з трудом і немов переборюючи якийсь внутрішній неспокій: — Бо, бачите, мені казав один чоловік, що я... що я... не маю... дитини... — Її очі сковзнули по фігурі грубого гостя, що сидів тепер, похиливши голову так, що його обличчя не було видно.
— То, значить, не так... Я переплутала... Він казав, що я не мати цій дитині... Казав, що якби я була мати, я дбала б, щоб їй було добре... Казав, і це правда, що я бідна... бо я справді бідна... і коли я не хочу прийняти тих багатств, які він мені дає, то я не мати дитині... і я думала, довго думала над тим... і, знаєте, я сама... я сама почала часом сумніватися, чи я маю дитину. То, значить, не так, бо я її маю, маю, я ж її бачу, я чую її, я дотикаюся її тіла, що є моїм тілом. Але я боюся... я боюся за кожну найближчу хвилину. Але ви кажете, що ви її любите, що люди повинні її теж любити, добрі люди. І ви кажете, що моїй дитині не станеться нічого злого... І я тепер спокійна. Дякую вам... дякую...
На її очах появилося щось, як усміх, блідний усміх сонця над осінніми стернями.
— Я вже йду... Вона на мене чекає...
Я провів її. Ледве зачинились за нею двері, в передпокою приступив до мене грубий добродій:
— Я теж іду. Я сказав все, що мав сказати. Тільки ще раз пропоную добре застановитися над моєю концепцією. Не пожалієте, і естетика, того... краще вийде. Ви розумієте? Всякі дисонанси псують, краще всього гармонія...
Робітник у шкіряній куртці ходив по кімнаті великими кроками. Коли я вернувся з передпокою, він рвучко підступив до мене і заговорив:
— Моя справа коротка й проста. Ви ввесь тягар думаєте покласти на мої плечі. Я маю бути вашим властивим гостем з ночі. Я маю доконати задуманого вами діла. Це все добре. Це все слушно. Я до цього звик. Це зміст мойого життя. І ви — вибачте за сантимент — ви надто добрі для мене, ставляючи на моїй дорозі цю маленьку дитину з пелехатою золотистою голівкою. Але і в мене до вас прохання: чи ви можете мені заручити, що й вона, її мати, піде за здоровим інстинктом природи? Бо, бачите, у мене нема нічого, крім моєї голови і моїх рук до праці. А тамтой має золото.
На мене дивились допитливі очі міцної молодої людини. А я не знав, що йому відповісти. Я тільки думав, яке непоборне і необмежене в людині бажання щастя й яка вона безсильна собі його створити.
— Ну, бувайте здорові, товаришу, — це він до мене.
Я підійшов до вікна. Глянув на вулицю. На тротуарі стояв грубий пан і говорив щось переконуюче до молодої жінки. Вона хитала головою. Але ж вона була така хитка й тривожна!.. З брами вийшов робітник і йшов у їх сторону. Грубас швидко попрощався з жінкою, перейшов на другий хідник і пішов униз вулиці. Жінка пішла вгору. За нею йшов поволі молодий робітник. Він не доганяв її. Так вони зникли мені з очей за рогом вулиці. Чи зійдуться? Я не знав.
Я міг тільки сісти за стіл і почати дальшу працю над перерваним оповіданням. І я зачав писати: «Було ясно, що за хвилину на коридорі розіграється боротьба...»
III
Було ясно, що за хвилину на коридорі розіграється боротьба.
Її вислід не можна було передбачити, хоч робітникові вдалося перед хвилиною махнути грубасом як хлопчаком і потім тримати міцно в кліщах рамен, та тут багато заважила несподіваність руху, повна непідготованість грубаса до такого ворожого виступу. Тепер справа виглядала інакше. Вони мали станути проти себе, як два відкриті супротивники, і молодечій звинності й міцним м’язам робітника протиставився брутальний тягар і звіряча ненависть грубаса.
Молода мати, пригортаючи до себе дитину, дивилася широко розкритими очима раз на одного, раз на другого, і тривога її очей переливалася відтінками прихильності й подиву, то нехіті й погорди.
Противники станули в позиції.
З дверей сепараток виглянули одна-дві цікаві й стривожені голови...
Тоді відчинилися злучні двері вагона, на мить поміцнішало шипіння пари з вужа, і в коридорі з’явився кондуктор.
Був стривожений.
Був так стривожений, що в першій хвилині не помітив, або не зрозумів значіння сцени, яку побачив перед собою. Він підійшов до обидвох супротивників, замкнув двері від сепаратки і заговорив:
— Прошу панів... прошу панів... я маю вам сказати щось важне, але мусите мені заручити, що нікому, особливо жінкам, про це не скажете.
В цій хвилині він щойно помітив незвичайну поведінку двох пасажирів:
— Ах... панове... що це таке з панами?
— Він викликав мене... боксуватися...
Робітник мовчав.
— Ай... прошу панів... лишіть ви це... тепер не час на жарти... я просто дурію...
Блідість з його обличчя почала переноситись на грубаса.
— Що таке? — кинув коротко робітник.
— Мусило щось статися на локомотиві. Там горить... певно... ропа... і здається... там нікого нема...
— Як? як? — не зрозумів грубас. Очі його забігали тривожно по обличчі кондуктора і чомусь спинилися на носі, поцяткованому слідами віспи.
— Кажу, здається, що там нема нікого: ані машиніста, ані паляча. Значить, ми їдемо на пропаще.
— А автоматична гальма? Що з гальмою? — перервав робітник. Він весь час слухав уважно.
— Гальма ушкоджена. Ми на самім початку їзди мали припадок. Гальма не функціонує.
— Чому ніхто з залоги потягу не піде на локомотив й не затримає? Це ж таке просте! — заговорив грубас.
— Не можна. На локомотиві горить. Горить ропа. Наша локомотива опалюється ропою. Через вогонь ніяк дістатися туди.
Обличчя грубаса нараз просяяло. Було втішне й горде.
— Пане кондуктор! Ви кажете — нема виходу?
— Нема. То, значить, є, але тільки, якби знайшовся хтось, що вміє керувати локомотивом, і зважився б полізти туди сподом, між осями й кадовбом: там не горить.
Грубас нетерпеливо махав рукою:
— А я вам кажу є другий вихід: відчепити локомотив і загальмувати решту потягу. І це треба зробити негайно! Зараз! Миттю!
— Поки що не можемо цього зробити, бо, можливо, що хтось із обслуги машини ще там є — може, зомлів, може, ранений, і тоді що з ним станеться? По-друге, нам відомо з розкладу їзди і з відомостей бездротного телеграфу, що перед нами йшов по тім самім торі транспорт муніції і в локомотиві стався дефект, потяг зупинився саме в місці, де колія перетинає село, а на другім торі знаходяться тепер між найближчими станціями теж потяги, що йдуть нам назустріч, тому не можна ані нас, ані відчіпленого локомотива пустити на цей другий тор, а сліпих торів перед нами теж нема. Найдалі за п’ятнадцять хвилин наш потяг мусить бути затриманий — інакше або наша загибель, або вибух потягу з муніцією саме посеред людських осель.
В цій хвилині в сусідньому вагоні, ближчому до локомотиву, знявся галас: в вікнах рожевіла заграва пожару. І тут заметушились люди, двері сепараток порозскакувались, коли кинулись жужмом до кондуктора.
— Що сталося? Що сталося?
— Пане кондукторе! Що ста...
— Що таке? Що це таке?
— Що діється? Пане кондук...
Галас зростав. Вікна злітали вниз. Стривожені голови вихилялися відтіль у мряку і тривожно вдивлялися в заграву, що бухала від локомотиву.
— Горить! Горить!
— Де? Де? Що горить?
— Тихо! Не хвилюватись! Це дурниця!
— Прошу не обманювати! Хочемо правди!
— Пане кондукторе! Ах!
Крики збільшувались. Вони котились лавиною і вже докотились до кінця: здовж потягу з усіх вікон виглядали десятки чорних голів. Жінки кричали, вмлівали. Мужчини бігали від вікон до дверей і, не раз навіть не добігши, верталися назад, кидаючи на всі сторони блудними очима й непритомно топчучи других по ногах.
А потяг мчав. Неначе привид щастя минули перед очима подорожніх різноколірні світла станції, де потяг мав зупинитись, і зникли в тьмі, імлі й розпуці.
Між тими, що тривожились, була й молода мати. Вона, пригортаючи до себе дитину, стояла в відкритих тепер дверях сепаратки, дивилася великими очима на робітника й щось говорила, але це тільки уста її ворушились, а голос не міг добутися з горла.
Молодий чоловік підійшов до неї, взяв її за руку, повів до купе, посадовив на лавку і, вговорюючи, промовив:
— Пані, заспокійтеся. Нема жодної небезпеки. Розумієте? Мусите бути цілком спокійні. Сидіть тут, не хвилюйтеся. Ані вам, ані дитині не станеться нічого злого. Я тепер піду, але я швидко вернуся.
Вона дивилася на нього і несвідомо кивала, потакуючи головою.
Він ступив до дверей. Відтіль завернув ще раз і підійшов до жінки. Його дужі руки вхопили під пахи дитину, підняли вгору і до уст його прилягло вогке діткнення дитинячих усточок, платком орошеної рожі.
Потім пішов.
Коли опинився при осклених дверях службового вагона, що з них видко було локомотив, побачив на тендері море полум’я, а в вагоні бухала спека від стіни, що її раз у раз зливано водою.
Тендер виглядав як велетенська чаша, повна пуншу, що палахкотів полум’ям, витанцьовуючи на всі боки жадібними язиками. З язиків вилазили клуби густої чорної сажі, світячи темно-червоними рефлексами.
Щоб дістатися в це пекло, мусив полізти сподом, попід локомотивом. Ще одно щастя було те, що локомотив був високий, поспішний, а й тендер мав доволі великі колеса, так, що між вісьми й спідним в’язанням було доволі місця, щоб туди переповзти. Щастя було й те, що опалювана ропою піч не потребувала попельників, звичайних у локомотивах, опалюваних вугіллям.
Відчинив двері. Згори била жара. Та він на це не зважав. Поруч нього стояли провідник потягу і поштовий урядовець.
Роздягнувся догола.
Потім виковзнув — червоний від блиску пожежі — крізь щілину у дверях, зігнувся, вхопився руками за злучні ланцюги, повис під ними обличчям догори з ногами, всунутими скісно під спід вагону. Тоді схилив голову вниз і горілиць розглядав спід тендера. Знав цей спосіб будування з болдуінівської фабрики локомотивів у Філадельфії, що в ній працював три роки. Знайшов те, за чим шукав.
Наперед одною, а потім обидвома руками зловив за поперечні залізні штаби, що спаювали спід тендера, і так, простягаючи руки в рівній лінії з тілом, великими ж пальцями ніг зачіпаючись за штаби, хапався міцними долонями щораз нових штаб і так зависав над смертю, з обличчям, зверненим догори, чуючи поруч себе двигтіння й стукіт коліс і відчуваючи, сливе, дотиком шалену скорість обороту залізних осей.
Спершу було цілком темно. На боки не мав відваги дивитись. Тільки руки витягалися в темне й порожнє і, мов несамовиті кажани, шукали, мацали, прилипали й тягнули за собою ціле тіло.
Потім побачив над собою неначе густо всіяне зорями небо. Це була решітка, що нею допливало повітря до вогнища. Від часу до часу скапувала на нього капля теплої оливи з якогось мазальника.
П’явся як вуж, проковзувався, тіло судорожно рвалося цілою істотою вгору, перемагаючи природну силу тяготіння — створювало нову, парадоксально вперту силу людської перемоги над природою.
А потяг мчав, і божевільні осі крутилися, жужжачи під ним. Раз нога його зачепилася пальцями за вимащене ропою, ховзьке місце штаби і, сковзнувши раптом, на мент обтерлася литкою об шалено кружляючої осі. Почув у литці пекучий біль, але нога швидко знайшла знов міцну точку зачепу.
Пиняво, але вперто ліз далі.
В одній хвилині колеса поруч затріскотіли новим ритмом. Минали стрілки нової станції. Зважився глянути на мить убік: через прогалини між колесами, через ворушку мережку підойм, що, мов дивовижні, несамовиті рамена опирного велетня, моталися, совались, мигали сюди й туди, добачив невиразну мішанину будинків, освітлених вікон і поруччя огорож. Знов тріск стрілок, і потяг, вирвавшись знов на чисте поле, мчався дальше, все ближче, все ближче до страшної мети.
Перелізши попід вогнищем, опинився знов у темноті. Але тривожно шукаючі руки знаходили раз по раз нові штаби і тіло побідно п’ялося все дальше.
По якомусь часі почув, що головою дотикає чогось твердого, а з обидвох боків долітало до нього сильне двигтіння й шипіння. Чув його радше дотиком, ніж слухом. Це двигтіли толоки в обидвох циліндрах, висуваючи й ховаючи, висуваючи й ховаючи круглі, гладкі суваки, подібні до круглого м’ясистого язика хамелеона.
Значить, був на переді локомотива. Полапавши рукою, з чим це зіткнулася його голова, відітхнув з полегшею: це були звисаючі з передньої стінки локомотива ланцюги.
Тепер вже легко видряпався по них руками, мов по драбині, витягаючи все тіло скісно з-під кадовба звіра, потім руки вхопили за залізне поруччя, і вкінці станув ногами на вузенькому помістку, що ним був оточений зовні весь котел.
Відітхнув глибоко свіжим, вогким повітрям, яке бистрою струєю вдаряло у груди локомотива й не допускало сюди жару, що бухав з горящого тендера, а несло його на потяг.
Потяг саме тепер минав скрут, і він побачив його. Побачив освітлені вікна вагонів, з яких вихилялися чорні голови пасажирів, і побачив, що стіни службового вагону вже горіли. І в цій хвилині вчув, що локомотив сіпнувся і почав мчати ще скоріше. Між вагонами — службовим і першим пасажирським — зарисувалась відстань, що чимраз більшала, пасажирські вагони приоставали, локомотив же із горючим тендером і горючим одним вагоном, відірвавшись від корпусу, летіли з тим раз більшаючою швидкістю, немов відтята від кадовба голова гадюки, що не перестає підскакувати у сліпій, скаженій злості, вп’ялюючи в ворога непогашені, блискучі шпильки розумних, злих очей.
За закрутом терен піднімався догори. Потяг видко почав гальмувати, бо він швидко оставався позаду. Важко дишучи й засапуючись, локомотив опинився на сідлі; відтіль шлях опускався в долину, у густі нетрі мряки. І відтіль, здалека, з тієї гущі завислої в повітрі води, долетів тепер один довгий і потім два коротші свисти локомотивної сирени: муніційний потяг, мабуть, рушав з місця, але ж він був уже відносно недалеко.
«Швидше, швидше!» — затовклося у висках, і силует голої людини, червоний від заграви, метнувся до місця, де помісток кінчився й де повинні були бути дверці до середущої частини локомотива, що в ній знаходяться всі корби, підойми й гальма. Та тут дверцят не було. Видно, були вони з другого боку котла. Обходити локомотив ще раз кругом не було вже часу. Стиснувши руку в п’ястук, гаратнув ним у овальне віконце машиніста. Посипались дрібні скалки скла. Ще раз і ще раз. Пролазячи вибитим отвором, не чув, що здирає шкіру гострими остатками скла, що торчали в оправі. «Швидше, швидше! — стукало в висках. — Швидше до гальми!»
Бухнув на нього жар від тендера, але він на це не зважав. Одним скоком допав гальми, вхопив її обіруч, потягнув, допав підойми від парового котла, випустив пару, і коли локомотив почав звільняти шалений розгін, пустив контрпару.
Локомотив станув. Тоді почув крики із службового вагона. Почув теж, як пече його тіло від ран і від пекельної горячі пожежі.
Останнім зусиллям ще сягнув рукою до підойми сирени і пустив кілька довгих протяжних свистів. У відповідь обізвався з мряки другий довгий свист і донеслося важке двигтіння й сопіння пари та гуркіт коліс потягу, що тікав з небезпечного місця.
Переліз через бар’єрку й скочив на землю. Там вже метушились дві тіні: провідник потягу й поштовий урядовець виносили пошту, клунки й службові книжки з вагона, що горів уже як велетенська коробка сірників.
Вони дали йому вбрання, і він почав натягати його на подряпане, покривавлене тіло. Ноги під ним дилькотіли, тому, вдягнувшись, приліг на насипі в кільканадцяти кроках від горючого локомотива.
Дивився, як дві тіні, впоравшись з випрятанням вагона, пішли до локомотива, вовтузились під ним довго, як там брязкали й дзвякали ланці і заліза, як кадовб локомотива розділився надвоє, котел рушив повагом і рештою пари поїхав кільканадцять кроків вперед, як тіні знов підійшли до тендера, кричали щось і махали руками, показуючи вгору й задираючи туди голови. Але йому було тепер до всього байдуже. Хотілося спати.
Лежав — і втома солодкою млістю розливалася по виснажених членах. На одну мить подумав, що резервуар ропи може хутко вибухнути, але потім забув. Не знав, чи заснув, чи тільки так забувся. Збудив його дотик вогких дитячих уст: оглянувся кругом — не було нікого. І тоді нагадав. Там, у мряці, серед чистого поля стоїть покинутий потяг і в одному з купе малесенька, золотоволоса дівчинка на руках у матері. Підвівся з землі й пішов, чимраз наддаючи ходи, в сторону осамітненого потягу.
Йшов так і пригадував: десять літ тому йшов так, заморений голодом і недоїдений вошима, втікач з полону непрохідними нетрями сибірської тайги, на схід, на схід, туди, де, знав, хлюпочуться хвилі велетенського океану. Сім діб не мав вже нічого в устах, восьмої, під ніч, блиснуло перед ним світелце в далині. Йшов на нього, вперто, як нетля, волікся останками сил. Під дверима хати ліг знеможений. В’їдливий лай собаки, що казилася на ланцюгу, викликав когось із хати. Щось говорив, чогось прохав від того когось невідомого. Взяли його як дитину чиїсь руки — були міцні, а проте м’які й ніжні — і занесли до хати. Була сама. Чоловіка забрали в неї на війну. Осталася з вірним собакою і доброю рушницею. Мала здорові білі зуби і, блискаючи ними в усміху, потрясала бентежно пишною головою. Прийняла його. Не могло бути інакше. Була горда, самостійна і хотіла жити. Про чоловіка не згадувала словом. Прожив з нею три місяці; весною думав забрати її з собою, був певен, що піде. На четвертому місяці поїхала саньми за триста верств у станицю купити куль і пороху. На досвітку примчався на подвір’я один кінь з порваною упряжжю, ввесь у піні й тремтячи. За десять верств слід перешолошеного коня привів його на місце її зустрічі з вовками. Довкола саней порозкидані рушниця, сумки з порохом і кулями, солома, шматки одягу і плями крові на снігу. Ні сліду більше. На околоті соломи, що його сам вмощував для неї, слід, де сиділа. Вив з болю, вив разом з вірним Циганом. Потім зібрав шматки вбрання, рушницю, сумки, поскладав на сани й спільними зусиллями затягнули додому. На другий день пішов далі, коня віддаючи під опіку сусідові, за 30 верстов, собаку ж забираючи з собою.
Тепер нагадав чомусь цю ніч мандрівки, це далеке спершу і потім щораз ближче світло, ці руки, що стали йому такі рідні, і думав, що доволі вже назнущалась над ним сліпа жорстока доля, що тепер, може, буде інакше.
Ішов шляхом, між двома лезами шин, ішов і думав про золотисту голівку дитини і про дбайливі руки матері, що обкутували дитину м’яким і теплим шалем...
IV
Я дістав листа: «Дорогий пане Бобинський!
Мені здається, я повинна написати Вам тих кілька слів пояснення до Вашої новели. Я повинна це зробити хоч би з вдячності за те, що моїй дитині не сталося й справді нічого злого. Повинна ще й тому, що тоді скоїлося дещо, про що Ви не знаєте. Тоді, тієї жахливої ночі, коли бідний Мартин (ви про це не пишете — але так називався цей робітник, що станув в обороні моєї дитини) — отож, коли він пішов рятувати наш потяг, я якийсь час сиділа без змоги ворухнутись. Потім мене пронизала жахом думка, що йому може його замисл не повестися, і тоді... я не могла додумати до кінця про це жахливе, що грозило моїй дитині. Страх осяяв думкою мій розум і дав мені відповідь на питання, що треба зробити. З дитиною на руках вийшла я на коридор і почала розглядатися по подорожніх. Я знайшла, кого шукала. Між подорожніми я побачила мужчину, що з його обличчя сяяли розум, відвага і шляхетність. До нього я приступила і сказала просто, що треба зробити. І це він (зовсім же не той брутальний пасажир, що набавив мою дитину такого болю) розчепив ланцюги між вагонами і так врятував нашу дитину. Пишу: нашу, бо він тепер став справжнім батьком моїй дитині. Ми повінчалися. Я оповіла йому про Вас, і він теж щиро вдячний Вам за Ваше добре серце. Мій чоловік — лікар. Він саме уділив першої помочі бідному Мартинові, немилосердно подряпаному й покаліченому, коли цей доволікся до потягу, шукаючи тут людської опіки. Що сталося дальше з Мартином — не знаю. Ще хочу подати Вам до відома причину пожежі на локомотиві. Провідник потягу й поштовик добачили на тендері між полум’ям людські ноги, що стирчали догори. Це був машиніст. Слідство виявило, що його вбив помічник — між ними була давня ненависть — і, щоб затерти слід, відкрив резервуар з нафтою, уткнув туди трупа й підпалив. Потім зіскочив з локомотива, але так нещасливо, що вдарив головою у милевий камінь і загинув. Крім цього, слідство виявило ще, що подвиг Мартина був властиво зайвий, бо локомотив був би і без того швидко зупинився: від жари розтопилися баки з водою, і вода бистро витікала, тим самим локомотиву було б хутко забракло пари. Проте це не вменшає геройства бідного Мартина.
Здоровимо Вас щиро мій чоловік, моя доця і я.
Одна з постатей Вашої новели».
Тихо... Тихо…
Ну, кажу ж бо... Тихо...
Ну годі... годі...
Чорна ніч, чорна далека ніч і далечінь, далечінь, далечінь...
З чорної ночі, як руки, білі метелики тріпають крильцями, та це тільки сон, це привид, привид, бо сонце вмерло, і тому цей сон, білі руки, білі метелики не сядуть на скривавленому серці, пливуть, пливуть, тріпають крильцями, а чорна ніч налягає, налягає, і білі метелики тануть, тануть, розтанули.
Ну годі... годі...
Іде гість із ночі, іде самотній, ноги покривавлені на камені збиває, іде, іде, іде. Він не прийде, не прийде, білі метелики тануть, тануть, розтанули.
Ну годі... годі...
В серці несе вогник маленький, вогник гість із ночі, бідний гість із ночі, білі метелики тануть, тануть, розтанули.
Ну годі... годі...
Тихо... Тихо...
Тихо... Тихо...