Іван Мельченко
Ілюстрація "Провесня"
Однією з речей, яку Ада ненавиділа більше за власне тіло, були дзвінки від матері. Дівчина не знала достоту, чи любила вона матір взагалі. Якби її запитали, вона впевнено відповіла б “так”, але не тому, що відчувала це; скоріше тому, що була навчена — так потрібно. Роками вона переконувала себе, що це і є любов — робити так, як потрібно, а не як хочеш. Але сумніви все-одно точилися в голові, десь на самому краєчку свідомості. І найбільше їх припадало на ті хвилини, коли дзвонив телефон і на екрані висвічувався напис “Матір”.
В той вечір телефон дзвонив уже втретє, коли Ада нарешті змусила себе взяти слухавку. До цього вона дивилась на екран і думала, що радше б ніколи не народжувалась на світ, аби не переживати зараз ці муки вибору. На третьому виклику прищеплене з раннього дитинства почуття боргу і усвідомлення, що матір не відчепиться, змусили її прийняти виклик. Голос матері, що чувся зі слухавки, був кволий і пригнічений.
— Алло. Привіт, доню.
— Привіт, мамо, — рівним голосом відповіла Ада. — Щось сталося?
— Ти як там, нормально?
Ці маленькі запитання, на які дівчина давала одну і ту саму відповідь незалежно від того, чи була та відповідь правдою, були однією з причин, за які Ада і ненавиділа ці дзвінки.
— Я нормально, мам. Щось сталося? Звучиш не дуже.
— Дядько Олег помер.
Серце Ади пропустило удар, але не від шоку. Скоріше від радості. Років з дванадцяти, коли вона повною мірою усвідомила, що саме зробив з нею мамин брат, вона ненавиділа його. Ненавиділа попри всі запевнення в тому, що родичів потрібно любити. Старому мудилі з її точки зору було саме місце в пеклі, на центральній площі міста Діт.
— Співчуваю, — рівно вимовила вона, намагаючись не виказати радості в своєму голосі.
— Адо, — провадила мама, ледве стримуючи сльози. — Прошу, зараз не час для твоїх дитячих вигадок. Ти приїдеш на похорон?
Тільки для того, щоб плюнути на могилу тієї мразоти, мимохіть подумалось дівчині.
— Мамо, я не впевнена, що зможу...
— Я знаю, ти не хочеш. Але зрозумій, він дбав про нас після того, як помер твій батько. Ми йому зобов’язані. Облиш уже ті свої вигадки.
“Це не вигадки!” — ледве не закричала дівчина. Те, що мама називала її спогади, цілком реальні, цілком болючі, вигадками, і було другою причиною, з якої Ада ненавиділа ці дзвінки.
— І мені теж було б добре, якби ти приїхала, — провадила матір. — Все таки донька. Негоже, щоб матір переживала таке без підтримки єдиної доньки.
Вона натиснула на болюче. Почуття боргу відгукнулось у дівчині болісним виром. Вона ненавиділа його в собі, але притамувати не могла.
— Коли? — запитала вона.
— Післязавтра зранку. О дев’ятій, — відповіла матір.
Ада зітхнула. Взяти вихідний на роботі не буде проблемою, але такі стиснуті терміни означали, що їхати до рідного містечка і назад доведеться потягом. Ця думка віддалась в голові уколом страху.
— То ти будеш? — запитала мати.
Ада вагалася. Від думки про потяг пітніли долоні, болючі спогади зринали на поверхню свідомості, шматуючи хід думок. Дівчина несамохіть відчула затхлий запах вагону купе: піт змішаний з важкою задухою і запахом брудних шкарпеток.
— Я не знаю, чи будуть квитки на потяг, — нарешті сказала вона.
— Ой, зазвичай бувають, — відповіла мати. — Хочеш, я для тебе подивлюсь?
— Ні. — Дівчина все ще вагалася. — Я сама подивлюся і скажу.
Вона знала, що не зможе збрехати. Не через почуття боргу. Скоріше через те, що матір перевірить, чи сказала вона правду і, якщо Ада збреше, купить їй квитки сама. Дівчина відчула себе загнаною в пастку твариною.
— Дякую, — сказала мати. — Я дуже хочу тебе побачити. І прошу... — Жінка на мить завагалась. — Прошу, не згадуй його погано. Він був хорошою людиною. Хорошою.
Вона повторила останнє слово ніби для того, щоб впевнитись, що воно добре закарбується у дівчини на поверхні мозку.
— Я напишу, чи дістала квитки, — замість відповіді сказала Ада.
— Подивись прямо зараз, — наполягла мати. — Я буду чекати на повідомлення.
Дівчина зітхнула і закотила очі.
— Добре. Бувай, мам.
— Чекаю.
Ада скинула дзвінок. Дівчина встала з дивану, де говорила з матір’ю, всівшись зі схрещеними ногами, і пересіла за ноутбук, що стояв на письмовому столі. Від думки про потяг нудило. Вона боялась їх і причиною тому був саме покійний дядько.
Їй було вісім. Разом з матір’ю, дядьком та його дружиною вони тряслися у поїзді Київ-Сімферополь, прямуючи на відпочинок. Викупити одне купе на всіх не вийшло і дядько з дружиною їхали окремо. Попутники ще не підсіли у дядькове купе і ввечері матір приєдналась до них на традиційний для потягів фестиваль алкоголю, варених яєць та гидкої, загорнутої у фольгу курки гриль. Ада залишилась у купе з подружньою парою, які за двадцять хвилин, хихочучи, так само чи то перейшли в інше купе, чи то просто вийшли покурити в тамбур. В ті часи за це ще не штрафували.
Ада любила залишатись сама. Для дівчинки це був зайвий привід помалювати, тож і тоді вона дістала з важезної сумки аркуші та олівці і зосереджено взялася виводити на папері краєвид за вікном. Малюнок виходив недолугим, але дівчинці подобався процес, а на результат було байдуже. Вона завжди занурювалась в нього з головою, не помічаючи нічого довкола. Зі стану зосередження її вивів хрипкий бас дядька Олега.
— Сама тут їдеш? — запитав чоловік.
Ада повернула голову. Сп’яніння і щось ще, невідоме їй, блищало в очах чоловіка. Дівчинка тільки кивнула. Дядько Олег ступив у купе і зачинив за собою двері. Важко дихаючи, він наблизився до дівчинки. В обличчя Ади вдарив алкогольний віддих, змішаний з запахом червоних Мальборо.
— Ти така красива, — прошепотів він і погладив її по нозі.
Ада заціпеніла, не в змозі витиснути з себе ані звуку від страху.
— Така красива дівчинка, — знову повторив чоловік.
Тоді все і сталося. Він гладив її, дихаючи все частіше, нашіптував щось незв’язне про її вроду, аж поки не запустив руку собі у штані. Дівчинка заплющила очі. У вухах гучно гупало серце. Вона відчувала, як воно здіймає тонку поверхню її літньої суконьки. Руки дядька гуляли її тілом, немов воно більше належало йому, ніж їй самій. Гупання серця змішувалось з важкими придихами і гарчанням. Кожен звук, що його видавав дядько Олег, віддавався жахом в голові і запахом перегару в ніздрях. Дівчинку нудило, та вона не сміла розплющити очі. За кілька хвилин її ногами розтеклось щось в’язке і тепле. З очей бризнули сльози.
— Ти ж хороша дівчинка? Це ж буде нашим маленьким секретом? — одразу ж почав допитуватись дядько Олег.
Він простягнув їй серветку і Ада, тамуючи блювотні позиви, стирала з себе білу в’язку речовину. Страх проймав все її тіло. Вона знову змогла тільки кивнути.
— От і добре, — прогарчав дядько і вийшов з купе, залишивши її сам на сам з тягучим відчуттям огиди до самої себе.
Вона розповіла про це матері тільки за два роки, коли дядько, розлучившись, збирався переїхати до них. Аду проймало нудотою та жахом від самої цієї думки. Але в матері ця історія викликала тільки лють. Вона кричала і давала дівчинці ляпаси, примушуючи відмовитись від своїх слів, визнати, що вона вигадала все про свого дядька. Затуркана і залякана Ада здалася. Дядько Олег почав жити з ними і приходити вночі до кімнати Ади знову і знову, аж поки дівчина у шістнадцять років не переїхала до Києва на навчання, давши собі обіцянку не повертатись додому, доки там живе дядько. Але випадок у потязі залишився у її пам’яті найболючішим.
Квитків на “Інтерсіті” не було, тож Ада викупила чотири місця у купе потяга, що чвалав до рідного Ужгорода цілих дванадцять годин. В ньому місць ще було вдосталь. Звісно, довелося витратити в чотири рази більше грошей, але їхати в потязі з незнайомими попутниками вона була не готова. Тільки сама, зачинивши двері купе в той самий момент, як провідник перевірить квитки і відчинивши їх тільки коли потяг зупиниться на кінцевій.
Потяг приїжджав о сьомій тридцять ранку, тож на початок похорону Ада ледь встигала, але матір все-одно зголосилася зустріти її на вокзалі і провести до цвинтаря, переклавши останні приготування до похорону на Віолу, колишню дружину дядька Олега. “Мабуть, вона боїться, що я втечу в останню мить, — думала дівчина. — І, мабуть, небезпідставно.”
Більшість часу, що Ада прожила в Києві, вона уникала виходити на станції метро Вокзальна. Але вже наступного вечора дівчина сходила там з ескалатора на ватяних ногах. Коліна ледь помітно дрижали. Дихання збивалося при одному погляді на потяги, які, мов змії, розтягнулися на рейках вокзалу. Пошепки бурмочучи собі під ніс, дівчина намагалася заспокоїтись.
— Все нормально. Просто потяг. Ти їдеш сама, ніхто тебе не зачепить.
Вона повторювала свою мантру навіть достоту не розуміючи змісту, просто аби зайняти мозок хоч чимось, виштовхнути з нього тісні і задушливі вагони. О дев’ятнадцятій годині вечора дівчина всілась навпочіпки на платформі між дев’ятою та десятою коліями і обхопила голову руками. Серце гупало, мов скажене. До горла підступала нудота. Вона сама сумнівалась, що зможе сісти на потяг, що з хвилини на хвилину мав би показатись на колії зі сходу.
“Нахрін воно мені треба? — запитувала вона себе. — Вдавати скорботу по тому дохлому виродку.”
Щодо того факту, що рак легенів зжер дядька Олега, Ада думала тільки одне: заслужив. Вона не зізнавалась в цьому навіть собі, але в глибині душі дівчина сподівалась, що рак жер дядька якомога повільніше і болісніше. Сподівалась, що в останні хвилини, години, місяці, він не відчував нічого, крім страждань.
“Так треба для матері” — відповідала вона собі.
“Для тої, що дала тобі ляпаса, коли ти попросила у неї захистити тебе?” — відгукнулось в голові.
Думка відлунювала головним болем і гірким відчуттям провини. Ада переконувала себе, що любить матір. Що вона уникає її дзвінків і старається не телефонувати сама не через ненависть. Що вона просто втомлена. Що матір просто важка людина, але вона її любить. Вона сяде на цей потяг, прохитається в ньому дванадцять годин і зійде на вокзалі в Ужгороді. Бо так потрібно. Бо вона має бути хорошою дочкою. Бо іншого вибору в неї нема.
Шум потягу почувся у Ади з-за спини, змусивши дівчину рясно затремтіти. Диспетчерка у динаміках гугняво сповістила, що поїзд номер двадцять дев’ять сполученням “Київ — Ужгород” прибуває на дев’яту колію. Ада підвелася і подивилась на схід. Локомотив сунув просто на неї, тягнучи за собою вервечку тісних плацкартних та купейних вагонів. Дихати стало важко; у горлянці ніби застрягла якась комаха, що дряпала її зсередини. Локомотив порівнявся з дівчиною і у обличчя їй війнуло вітром з посмаком цвілі. Ада захиталася. Вервечка вагонів повільно повзла у неї перед очима.
Коли потяг зупинився, Ада ледве змусила себе зрушити з місця. “Так треба” — повторила вона собі. Ноги підкошувалися, коли вона дріботіла вздовж вагонів, шукаючи потрібний. Нарешті дівчина зупинилась навпроти одного з заклопотаних провідників, до якого тягнулася черга з пасажирів.
“Зайти всередину. Знайти своє купе. Зачинитися. Все буде добре” — заспокоювала себе дівчина.
Похитуючись, вона підійшла до провідника, відкрила на смартфоні один з квитків і простягнула його для перевірки. З байдужим виглядом чоловік просканував квиток.
— Паспорт, будь ласка, — ніби крізь вату у вухах почула Ада.
— Що?
— Ваш паспорт. Потрібен ще документ, що посвідчує особу.
— А, так.
Тремтливою рукою вона витягла паспорт з кишені і розгорнула перед обличчям провідника. Той слабко кивнув.
— Проходьте. Вдалої дороги.
— Дякую.
“Він знає, що я викупила всі місця і їду сама. Знає, що я буду там сама і прийде” — подумала Ада, на мить обернувшись на провідника. Кондуктор уже перевіряв квитки наступного пасажира.
“Вони всі знають” — подумала Ада.
Думки нав’язливо крутились в голові. Несподівано думка викупити всі місця здалась безглуздою, навіть шкідливою. Все-одно хтось та виявить, що вона їде сама. Виявить і навідає її в тому замкненому купе. Притисне там до стінки. Зґвалтує. Розірве на шмаття. І вона нічого не зможе зробити.
“Ні. Я зачинюся. Зачинюся!” — про себе повторювала дівчина, прямуючи тісним коридором. Ніхто не виб’є замок. Це спричинить шум. Ніхто не буде цього робити.
Вона знайшла потрібне купе, закинула наплічник на верхню полицю і замкнула двері. Її дихання збивалось все сильніше. До відправлення потяга залишалось десять хвилин. Серце все-ще калатало. П’ять хвилин. Заціпенівши, дівчина сиділа на нижній полиці, втупившись в одну точку.
В мить, коли потяг здригнувся і платформа за вікном поповзла назад, Ада думала, що помре прямо в тому купе. Їй не вдавалось вдихнути. Кінцівки та язик заніміли. Здавалось, вона зараз не зможе витиснути з себе і звуку, навіть якщо від цього залежатиме її життя. Дівчина безсило повалилась ницьма на полицю і намагалась вирівняти дихання. Серце важко гупало.
Коли заніміння відпустило кінцівки, в двері постукали. Дівчина здригнулась і ледь не закричала, затамувавши подих в останню секунду.
— Перевірка квитків! — почулось з-за дверей.
Ада переконувала себе, що більшість пасажирів ще не сплять. Потяг рушив якихось двадцять хвилин тому. Вона відчинила двері і побачила перед собою провідника.
— Ваш квиток, будь ласка, — сказав він.
Ада мовчки ще раз показала йому квиток зі смартфону.
— Інші пасажири запізнились? Пощастило вам, — сказав він, віддаючи їй постіль.
“Чорт! Чорт! Чорт!” — крутилося в голові дівчини. Вона так і думала. Він знає. Він розкаже ще комусь. Рано чи пізно дізнаються всі. Аду замлоїло, стояти було важко. Коротко кивнувши провідникові, вона замкнула двері і гепнулась на полицю. Заніміння знову скувало її тіло. Хвилями воно накочувалось на неї, аж поки не стемніло. Дівчина все чекала нового стуку у двері, та він не надходив. За вікном повільно накочувалась темрява. Ада продовжувала нерухомо лежати на пошарпаній нижній полиці, похитуючись у такт потягу. Виснаження замінило паніку. Мозок відмовлявся функціонувати. Тривожні думки викликали нудоту. Ада старалась не заснути, бути напоготові, але очі заплющувались самі собою. За чотири години заколисування потягом Ада поринула у тривожний сон, в якому знову бачила восьмирічну себе одну у вагоні потяга Київ-Сімферополь.
Зі сну її вирвав особливо сильний ривок потягу. Ніби сам вагон торсав її за плече, намагаючись розбудити. Ще не розплющивши очей Ада відчула холод, що вкривав її тіло гусячою шкірою. Мірний стукіт коліс наганяв тривогу. Дівчина сонно заморгала і затамувала крик. У купе вона була не сама.
Силует височів у її ногах біля дверей. Він стояв нерухомо, ховаючи голову за верхньою полицею, та, щойно дівчина смикнулась від несподіванки, силует заворушився. Чоловік ступив крок уперед і нахилився, зазираючи в обличчя дівчини.
— Сама тут їдеш?
Перегар і червоний Мальборо війнули в обличчя. Лице дядька Олега було осунутим, вже поміченим смертю, очі вкриті трупною полудою. Тіло рухалося ніби дерев’яна лялька, якою керує ще не досить вправний лялькар. На обличчі з’явився химерний нелюдський вищир.
— Ти така красива, — протягнув труп. — Така красива.
“Це сон, це все дурний сон!” — панічно повторювала про себе Ада. Дядько Олег простягнув руку і, як і першого разу, торкнувся її вже дівочого стегна. Рука була крижаною, навіть холоднішою за навколишнє повітря. Від доторку Ада здригнулась і заскімлила.
“Ти не дівчинка, ти вже не дівчинка. Закричи. Хоча-б закричи, поклич на допомогу” — вмовляла себе дівчина. Але попри вмовляння вона відчувала себе знов восьмирічною. Самотньою. Беззахисною.
— Така красива дівчинка.
Восковий погляд гуляв її тілом. Рука почала соватися стегном. Раптом Ада усвідомила: цього разу доторками не обмежиться. Крізь ком у горлянці прорвалося панічне хрипіння.
— Це буде новим маленьким секретом, — прошепотів дядько Олег, — бо старий ти не зберегла.
Хрип змінився вереском. Рука трупа боляче стислась на її стегні. Другою рукою дядько Олег спробував затиснути їй рота, але дівчина хаотично борсалася, дриґаючи кінцівками і намагаючись вдарити нападника. Все її тіло скорочувалось у жахливих конвульсіях страху. Ада ледве встигала судомно вдихнути, аби не впасти в гіпоксію. У хаотичних борсаннях вона спромоглася кілька разів таки влучити по руках і обличчю свого кривдника. Від несподіванки дядько Олег відсахнувся і поточився. Схоже, і цього разу він не очікував опору. Ада підскочила, відчинила двері купе і вискочила в коридор.
— ДОПОМОЖІТЬ! — закричала вона. — ХТО-НЕБУДЬ!
Та у вагоні панувала тиша, розбавлена тільки стукотом коліс.
— Погана, неслухняна дівчинка! — почулося ззаду.
В паніці Ада рвонула коридором і загатила у двері найближчого до неї купе.
— ДОПОМОЖІТЬ!
Вона засмикала ручку і від несподіванки на якусь мить завмерла. Двері легко піддалися. Купе, в яке ще вчора, як вона була певна, заходили пасажири, зараз було порожнім. Рюкзаки та валізи лежали покинуті на верхніх полицях.
За мить замішання дядько Олег наздогнав її і вчепився в зап’ясток.
— Будь хорошою дівчинкою, — прогарчав він.
Ада засмикалась, намагаючись звільнити руку, але хватка ставала тільки дедалі сильнішою. Її руку скручувало, біль у зап’ястку ставав нестерпним. Здавалось іще трохи — і її рука з хрустом зламається.
Цього разу крізь полуду паніки пробилось одне єдине слово: “Рак”. Лівою рукою дівчина замахнулась і вдарила дядька в живіт сподіваючись, що цього буде достатньо, аби вибити хоч трошки повітря з хворих легенів. Дядько Олег важко закашлявся, дряпаючи собі горло. Від судомного хрипкого кашлю його він відпустив зап’ясток Ади і склався навпіл, намагаючись притамувати біль. Скориставшись миттю, Ада рвонула коридором, відчиняючи усі купе дорогою. Кожне з них виявлялося порожнім. Дівчина не зупинялась. Надсадний кашель наближався до неї ззаду, та вона не оберталась. З її горла виривались схлипи.
“Будь ласка, хай буде хоч хтось” — відчайдушно думала вона.
Добігши до останнього купе і виявивши там таку саму порожнечу, дівчина прослизнула всередину і зачинила двері на замок. Вже за секунду почувся гуркіт.
— Впусти, будь хорошою дівчинкою, — почулося з-за дверей.
Наступної миті двері завібрували від удару. Ада скулилась на нижній полиці біля вікна, панічним поглядом ковзаючи по залишеним в купе речам в пошуках порятунку. Двері рівномірно грюкали, але не піддавалися. Тривога висіла вирувала в мозку, засмоктуючи в себе всі почуття та думки, але одна все-таки визирнула на поверхню.
“Чорт забирай, що тут сталося?”
Здавалось, у вагоні нема нікого, окрім дядька Олега з трупною полудою на очах перед дверима купе і Ади, скуленої на нижній полиці всередині. Всі інші ніби випарувались, залишивши по собі тільки порожні тісні кімнатки і наповнені речами сумки й наплічники. Під черговий грюк в двері Ада обережно відгорнула шторку вікна зліва від себе і визирнула назовні, намагаючись визначити, де знаходиться потяг.
Її очам відкрився краєвид, якого та не бачила ніколи в житті. Пусті, холодні землі простягались куди вистачало очей. Зловонні випари піднімались над мерзлою землею. Напівморок, здавалось, вічно панує у цій місцині. Ада була певна, що ані в Україні, ані деінде у світі немає настільки порожнього, темного і ворожого закутку. Навіть погляд на цю місцевість не викликав нічого, окрім жаху. Дівчина з острахом завісила штору.
“До машиніста. Треба зупинити потяг” — сказала вона сама до себе.
Але як пройти повз монстра, що чатує за дверима? Гуркіт припинився, та Ада все-ще чула його надсадне дихання і кашель під дверима.
“Спокійно. Ти впораєшся. Ти сильна” — знову і знову повторювала вона собі.
Голос у голові звучав чужим та незвичним. Це вперше вона говорила собі подібні слова. Вперше бодай хтось говорив їй подібні слова. Але відсутність вибору знову і знову ставила необхідність повторювати їх собі, немов химерну мантру.
Дівчина знову оббігла поглядом купе. Цього разу більш спокійним та виваженим, хоча біль у грудях і страх все ще засмоктували її у свій вир. Цього разу вона знайшла те, що потрібно. З однієї з сумок на верхній полиці стирчала ручка молотка. Не думаючи, дівчина схопила її, зробила крок до дверей і завмерла.
Вона ніколи не билася. Завжди трималась осторонь однолітків, була “сірою мишею” в класі і університеті. Старалась ніколи не привертати зайвої уваги. Дівчина думала, що це вберігає її від неприємностей і в деякому сенсі так воно й було. Вона не зв’язувалась з поганими компаніями, та й взагалі ні з якими компаніями. Тепер вона стояла перед дверима купе, пітніючи; намір вдарити дядька Олега по голові молотком зароджувався в нутрі виру її жаху.
“Що сказала б на це матір?” — раптом пронеслось в голові.
Сказала б, що вона вигадує.
Сказала б, що сім’ю не обирають.
Сказала б, що треба любити дядька попри все.
Сказала б, що треба дати йому те, що він хоче.
Сказала б, що це все-таки його остання воля.
Тривога на мить перетворилась на лють. “До біса її. Вона сука.” Нафарширований адреналіном мозок вивалював на поверхню все, що зберігав у підсвідомості довгі роки. Ловлячи момент, дівчина занесла руку і різким порухом відчинила двері. Застелені трупною полудою очі невідривно дивились на неї. Вже наступної миті дядько підняв руки і кинувся вперед. Молоток, розсікши повітря, миттю опустився йому на голову.
Удар вийшов навіть сильнішим, ніж очікувала Ада. Кров виступила на голомозому черепі, але дядько і не думав вгамовуватись. Закашлявшись, він знову кинувся уперед. Удари сипались один за одним. Ада істерично кричала, вчергове заносячи руку. Крізь власний крик вона чула, як тріскається череп. Крізь схлипування вловила, як молоток з хлюпанням врізається в мозок. Дядько з гуркотом повалився на підлогу, але Ада не зупинялась. Один за одним вона наносила удари, аж поки голова не перетворилась на безладну мішанину мізків, крові та розколотих кісток...
Її розбудив наполегливий стукіт у двері.
— Ужгород! — виголосив провідник. — Відчиніть купе, будь ласка.
Ада рвучко підхопилася. Весь її одяг просяк потом. Дівчина відчувала, як від неї тхнуло. Волосся брудними пасмами звисало до плечей і неприємно липло до обличчя. Але страху, на диво, не було. Ніби той вир, що крутився у ній вночі, водномить вщух. Дівчина встала з полиці і відчинила двері. Провідник навіть не приховував огиди на обличчі.
— Ужгород, — знову повідомив він. — За двадцять хвилин прибуваємо. Ви не чули нічого дивного вночі?
Від запитання серце Ади похололо. Тремтливим голосом дівчина відповіла:
— Н-ні, — збрехала вона. — А що?
— Один з пасажирів поскаржився, що хтось вимазав його інструмент в якийсь слиз, — байдуже сказав провідник. — Може, якісь діти.
— Я нічого не чула, — повторила Ада. В голові її хаотично борсались думки.
Провідник кивнув і продовжив обхід. Дівчина причинила купе і всілась на нижню полицю. П’ять хвилин вона безмовно тупилась в одну точку, не в силах перетравити щойно почуте. Просто збіг? Можливо, але все здавалось таким реальним, що Ада була готова повірити. З тривогою за те, що може побачити, дівчина відгорнула рукав своєї кофти. Руки там, де уві сні її тримав дядько, були вкриті синцями. Ще один синець, найбільший, дівчина знайшла на стегні.
До самої зупинки потяга вона сиділа нерухомо, дозволивши усім можливим думкам прорвати дамбу своєї підсвідомості.
Ада побачила матір на платформі одразу. Жінка стояла, роззираючись у пошуках доньки. Першим поривом дівчини було просто піти геть, зняти номер в готелі і наступного дня поїхати назад, та вона помітила, як жінка потягнулась за телефоном. Ада впевненим кроком попростувала до матері. Впізнавши її у натовпі, жінка всміхнулась. Скорбота викривила її посмішку, перетворивши на вищир. Аду накрила хвиля огиди.
— Адочко, ти приїхала, — заголосила матір. — Я так ра…
— Закопуй ту свиню сама, — холодно урвала дівчина.
Обличчя матері миттю перемінилось. Тепер його вкрив наліт шоку.
— Що?
— Закопуй. Ту. Свиню. Сама, — повторила Ада, розділяючи тепер кожне слово.
Не чекаючи подальших запитань, дівчина розвернулась і попростувала з вокзалу геть. Вона думала, що має сумувати і мучитись докорами сумління, але не відчувала нічого. Тіло і свідомість були повністю виснаженими. Єдине, що вона змогла подумки вичавити з себе — на сьогодні краще вимкнути телефон.